Пан Володийовський, як безтілесний дух, біг попід мурами.

— Не стріляти! Чекати команди! — волав він біля кожної гармати.

Драгуни з мушкетами, дихаючи злістю, залягли напівколом на фортечних зубцях. Настала тиша, тільки швидкий тупіт яничар відлунював глухим гуркотінням. Що ближче вони були, то міцнішала в них упевненість, що одним ударом вони візьмуть обидва замки. Багато хто гадав, що захисники, які залишилися живими, відступили у місто і на мурах фортеці ні душі. Добігши до рову, яничари хутко закидали його фашинами, мішками з паклею, пучками соломи.

На мурах було так само тихо.

Та коли перші шеренги зійшли на підстил, яким був заповнений рів, з однієї амбразури гримнув пістолетний постріл і водночас пронизливий голос закричав:

— Вогонь!

І відразу обидва бастіони і куртина, що поєднувала їх, сяйнули довгою вогняною блискавкою; пролунав грім гармат, гуркіт самопалів і мушкетів, зойки захисників, зойки нападників. Подібно до того як ведмідь, коли дротик, кинутий спритною рукою ведмежатника, входить до половини у його черево, стискається в клубок, корчиться, ричить, шарпається, підводиться на ноги і знову падає в корчах, так у клубок змішалася юрба яничар і ямаків. Кожен постріл влучав у ціль. Гармати, набиті картеччю, валили людей, як буря валить хлібну ниву. Ті, хто вдарив на куртину, що з’єднувала бастіони, опинилися під потрійним прицілом — охоплені жахом, вони безладною купою збилися до середини, встилаючи землю грудою тіл. Кетлінг із двох гармат поливав картеччю це скопище, коли ж яничари кинулися втікати, він закрив вузький прохід між бастіонами дощем заліза і свинцю.

Атака на всій лінії була відбита. Коли яничари і ямаки, вибравшись із ровів, мчали назад як безумні, їм із турецьких шанців стали кидати підпалені мазниці, факели, що перетворювали ніч на день, аби освітити дорогу втікачам і утруднити можливу погоню.

Тим часом пан Володийовський, побачивши скопище людей, затиснутих між бастіонами, гукнув драгунів і спустився з ними туди. Нещасні яничари спробували були вибратися, але Кетлінг відразу ж намертво забив прохід величезною купою тіл. Тут усім судилася смерть — захисники не хотіли брати полонених, — і яничари заходились битися запекло. Дужі молодці, озброєні джидами, бердишами, ягаганами і шаблями, збившись у невеликі купки по двоє, по троє, по п’ятеро, підпираючи один одного спинами, рубалися несамовито. Страх, жах, неминучість смерті, відчай — усе переплавилось в одне почуття, в лють. Бажання бою пойняло їх. Деякі, не тямлячи себе, самотою кидалися на драгунів. Цих на млі ока рубали шаблями. То була боротьба двох фурій, бо і драгунів теж — від безсонних ночей, від голоду й утоми — огорнула звірина лють, а позаяк вони краще володіли холодною зброєю, то поразки туркам завдали жахливої. Кетлінг, котрий теж захотів освітити бойовище, наказав запалити мазниці зі смолою, і при світлі їх стало видно невпинних мазурів, які, спішившись, почали битися з яничарами на шаблях. Особливо розійшовся суворий Лушня, який бився наче оскаженілий бик.

На другому крилі рубався сам пан Володийовський. Знаючи, що Бася спостерігає за ним із муру, він перевершив сам себе. Як злісна ласка, вторгшись у скирту хліба, населену скопищем мишей, учиняє там страшну розправу, так і маленький рицар, наче злий демон, кидався на яничар. Наймення його турки знали вже і за попередніми битвами, і з розповідей хотинських турків. Було вже широко відомо, що зустріч із ним у бою неминуче несе смерть, тому ніхто з яничар, запертих зараз між бастіонами, побачивши його несподівано перед собою, і не пробував захищатися, а, заплющивши очі, гинув від удару рапірою зі словом «кишмет»******** на вустах. Нарешті опір турків ослаб. Ті, що залишилися живими, кинулися до валу трупів, який загороджував прохід, і там їх добили.

Драгуни повернулися через наповнений рів із піснями й криками — вони пахли кров’ю і важко дихали. Із турецьких шанців і з замку дали декілька гарматних залпів, і настала тиша. Так закінчилася ця багатоденна артилерійська битва, що увінчалася штурмом яничар.

— Хвалити Бога, — сказав маленький рицар, — буде відпочинок, принаймні до вранішнього намазу, ми його заслужили.

Але то був відпочинок дуже відносний. Глибокої ночі в тиші знову почувся стукіт кирок, що били у скельну породу.

— Це гірше від гармат буде, — промовив, прислухаючись, Кетлінг.

— Ех, вилазку б зробити, — зауважив маленький рицар, — та не можна, люди сильно fatigati. Не спали й не їли, хоч було що, — часу бракувало. До того ж землекопів караулить декілька тисяч ямаків і спагі, щоб ми не могли цьому завадити. Нічого не лишається, крім як самим новий замок висадити в повітря, а в старому сховатися.

— Тільки не зараз, — відповів Кетлінг. — Поглянь, люди попадали як снопи, сплять мертвим сном. Драгуни навіть шабель не обтерли.

— Басько, ну ж бо у місто і спати! — сказав раптом маленький рицар.

— Добре, Міхалеку, — покірно відповіла Бася, — піду, якщо велиш. Та тільки кляштор уже замкнений, тож ліпше б мені тут залишитися, сон твій стерегти.

— Дивна річ, — сказав маленький рицар, — після таких трудів сну анітрішечки, навіть голови прихилити не хочеться...

— А ти кров свою розбурхав, із яничарами бавлячись, — озвався пан Заглоба. — Зі мною теж бувало таке. Після бою ніяк заснути не міг. А щодо Баськи, то чого їй уночі плентатися до замкнутої хвіртки. Нехай уже ліпше тут до вранішнього намазу побуде.

Зраділа Бася обняла пана Заглобу, а маленький рицар, бачачи, як їй кортить залишитися, мовив:

— Ну ходімо в кімнати.

Вони пішли. Та виявилося, що в кімнатах повно вапняного пилу від снарядів, які стрясали мури. Залишатися там було неможливо, і, трохи згодом, Бася з чоловіком повернулися назад до мурів і влаштувалися там у ніші, на місці замурованих старих воріт.

Він сів і сперся об стіну, а вона притулилася до нього, як дитя до матері. Стояла серпнева ніч — тепла, м’яка. Місяць світив у нішу, кидаючи сріблястий відблиск на їхні обличчя. Нижче, на подвір’ї замку, видно було, як сплять покотом жовніри, а ще — тіла убитих у денній стрілянині, не було коли передати їх на поховання. Тихе місячне сяйво ковзало по цих купах, немовби небесний самітник хотів розгледіти, кого просто зморила втома, а хто заснув вічним сном. Далі вимальовувалася стіна головної будівлі замку, чорна тінь її затуляла половину двору. По той бік фортечних мурів, де поміж бастіонами лежали порублені яничари, чулися чоловічі голоси. Це обозники і ті з драгунів, кому здобич була миліша за сон, оббирали тіла вбитих. Ліхтарики як світлячки мелькали на бойовищі. Люди тихо окликали один одного, а хтось упівголосу мугикав лагідну пісню, що так не в’язалася із заняттям, яким він був поглинутий у цю хвилину:

Що мені кінь, і могила, й корова?

Січений долею злою,

Хай я загину — без хліба, без дому,

Тільки б з тобою!

Трохи згодом звуки стали вщухати, і нарешті все завмерло.

Настала тиша, порушувана лише далеким відгомоном кирок, які досі довбали скелю, та окликами караульних на фортечних мурах. Тиша ця, світло і дивна ніч одурманили маленького рицаря й Басю. Зробилося їм від чогось тоскно і трохи сумно, хоч і солодко на душі. Бася перша підняла погляд на чоловіка і, бачачи, що очі у нього розплющені, запитала:

— Міхалеку, не спиш?

— Аж дивно, але зовсім не хочеться.

— А тобі добре тут?

— Добре. А тобі?

Баська покивала світлою голівкою.

— Ой, Міхалеку, так уже добре, ой, ой! Ти чув, як там співали?

І вона повторила останні слова пісні:

Хай я загину — без хліба, без дому,

Тільки б з тобою!

Настала хвилина мовчання, перервав її маленький рицар.

— Басько, — сказав він, — послухай-но, Басько!

— Що, Міхалеку?

— Правду кажучи, нам напрочуд добре удвох, і я так думаю, що якби хто із нас загинув, то другий сумував би безмірно.

Бася чудово зрозуміла, що мав на увазі маленький рицар, кажучи, «якби хто із нас загинув». Невже він не сподівається вийти живим з облоги і хоче привчити її до цієї думки? — подумала раптом Бася, і страшне передчуття стисло їй серце. Склавши руки, вона сказала: