— Міхале, май милосердя до себе і до мене!

Маленький рицар говорив спокійно, та в голосі його відчувалося хвилювання.

— Чи бачиш, Басько, ти не маєш слушності, — мовив він, — коли як слід задуматися: що таке життя земне? Заради чого тут голову сушити? Кому в радість щастя тутешнє і любов, коли все це крихке, як суха гілка?

Проте Бася зайшлася слізьми і весь час собі втокмачувала:

— Не хочу! Не хочу! Не хочу!

— Ну, бігме, ти не маєш слушності, — повторив маленький рицар. — Поглянь, там, нагорі, за тим тихим місяцем, є край вічного блаженства. Ось про нього поговорімо! Хто на ту леваду потрапить, той зможе дух перевести, як після далекої дороги, — і пасися собі на здоров’я! Коли термін мій настане (у жовнірів саме так), ти відразу маєш собі сказати: «Це нічого!» Так і мусиш собі сказати: «Міхал поїхав, далеко, правда, далі, аніж звідси до Литви буде, ну це нічого! Я ж бо за ним вийду». Басько, ну тихо, не плач! Хто перший туди вирушить, той другому оселю підготує — оце й усе.

І ніби осяяний пророчим даром, він підвів погляд свій до місячного сяйва і провадив далі:

— Та що там тлінність земна! Я, скажімо, уже там буду, і раптом — стукає хтось у небесні ворота. Святий Петро відчиняє. Дивлюсь я, хто ж це? Баська моя! Лелечко! Як я підскочу! Та як крикну! Боже милий! Слів не вистачить! І ніяких тобі ридань, тільки вічна радість! Ні бусурман не буде, ні гармат, ні мін під стінами, лишень спокій і щастя! Пам’ятай, Басько, це нічого!

— Міхале, Міхале! — повторювала Бася.

І знову настала тиша, порушувана тільки віддаленим, рівномірним постукуванням кирок.

Нарешті Влодийовський озвався:

— Басько, прочитаймо зараз молитву.

І дві ці душі, чисті як сльоза, з’єдналися у молитві. Вони молилися, і на обох сходило умиротворення, а потім зморив їх сон, і вони проспали до вранішньої зорі.

Пан Володийовський ще до першого намазу провів Басю аж до мосту, що з’єднував старий замок із містом, і на прощання сказав:

— Пам’ятай, Басько, це нічого!

******** Провидіння, доля (тур.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ LV

Відразу після вранішньої молитви грім гармат струсонув і замки, і місто. Турки прорили рів уздовж замку завдовжки п’ятсот ліктів, а в одному місці під самим муром проникли уже в глибину. Із цього рову мури замку безупинно обстрілювалися з рушниць. Обложені робили заслони зі шкіряних мішків, набитих вовною, і все-таки люди густо падали під градом ядер і гранат, що сипалися із шанців. Біля однієї з гармат граната поклала відразу шістьох піхотинців Володийовського, біля інших раз у раз падали пушкарі. До вечора командири зрозуміли, що триматися довше нема змоги, тим паче, що й міни із хвилини на хвилину могли вибухнути. Цілу ніч аж до ранку ротмістри зі своїми сотнями під безперервним вогнем переправляли у старий замок гармати, військове спорядження і провіант. Стояв цей замок на скелі, тому міг довше протриматися, та й підкоп під нього вести було важче. Пан Володийовський, коли його про це запитали на раді, відповів, що він готовий хоч би й рік оборонятися, тільки б ніхто не затівав перемов. Слова його стали відомі в місті й вельми всіх підбадьорили — відомо було, що маленький рицар слово тримає, навіть ціною життя.

Покидаючи новий замок, поляки підклали потужні міни під фасад і обидва бастіони. Міни зі страшенним гуркотом вибухнули над полудень, не завдавши, однак, туркам великої шкоди, бо, пам’ятаючи вчорашню науку, вони поки що не насмілювалися займати полишених супротивником рубежів. Натомість обидва бастіони, фасад і головна частина нового замку перетворилися на гігантську купу руїн. Ці руїни утруднювали, щоправда, підступи до старого замку, але правили за чудовий заслін для турецьких стрільців і, що іще гірше, для рудокопів, які, зовсім не збентежені виглядом могутньої твердині, невдовзі заходилися робити новий підкоп. Спостерігали за цією роботою досвідчені інженери з італійців та угорців, котрі перебували на службі у султана, і робота посувалася доволі швидко. Обложені ані з гармат, ані з мушкетів не могли вразити ворога, якого вони не бачили. Пан Володийовський задумав вилазку, проте здійснити її поки не було можливості — надто вже потомилися жовніри. У драгунів від рушничних прикладів поздувалися жовна на правому плечі завбільшки як хлібина, тому дехто ледве міг ворухнути рукою. Тим часом стало очевидно, що коли підкоп вестимуть безперервно, то головні ворота замку неодмінно злетять у повітря. Передбачивши це, Володийовський звелів насипати за тими воротами високий вал.

— Пусте! — казав він, не втрачаючи присутності духу. — Ворота висадять у повітря, ми з-за валу станемо захищатися; вал підірвуть, ми новий насипемо — і так далі, аж поки хоч клаптик землі під ногами буде.

Пан генерал подільський, котрий уже втратив усяку надію, запитав:

— А якщо і клаптика не стане?

— То й нас не стане! — відповів маленький рицар.

А тим часом він наказав метати ручні гранати у ворога, завдаючи великої шкоди. Найумілішим у цьому ділі виявився пан поручик Дембінський, який без ліку турків знищив, але одна граната розірвалася раніше ніж треба, і він позбувся руки. Так само загинув і капітан Шміт. Багато хто поліг від гарматного вогню, багато від ручної зброї, з якої стріляли яничари, сховані серед руїн нового замку.

Увесь цей час замкові гармати більше мовчали, що надто бентежило членів ради у місті. Не стріляють, отже, й сам пан Володийовський засумнівався у можливості оборони — така була загальна думка. Із військових ніхто не смів першим уголос сказати, що залишається, мовляв, тільки домогтися найвигідніших умов здачі, але князь єпископ, позбавлений рицарських амбіцій, не вагаючись, висловив цю думку. Спершу, одначе, послали пана Васильківського у замок до генерала по відомості. Генерал відповів: «На мою думку, замок ледве й до вечора протримається, проте тут гадають інакше».

Прочитавши цю відповідь, навіть військові вирішили:

— Ми робили, що могли, себе не щадили, але як ні, то ні, — треба про умови домовитися.

Слова ці проникли у місто і викликали велике хвилювання. Натовп зібрався перед ратушею. І мовчав тривожно, немовби зовсім не бажав ніяких перемов. Декілька багатих вірменських купців тішилися в душі, що зі зняттям облоги можна буде поновити торгівлю. Та інші вірмени, котрі здавна проживали у Речі Посполитій і дуже до неї прихилилися, а також ляхи і русини були прибічниками оборони.

— Якщо вже про здачу річ, то ліпше б відразу, — нарікали люди, — тоді багато чого можна було домогтися, а нині умови будуть важкі, краще вже лягти під руїнами.

Гул невдоволення дедалі наростав, аж поки змінився раптом захопленими окликами і віватами.

Що ж сталося? А те, що на базарному майдані з’явився пан Володийовський у супроводі пана Гумецького, бо їх генерал послав зумисне, щоб вони самі розповіли, що відбувається у замку. Натхнення огорнуло натовп. Дехто кричав так, ніби турки уже вломились у місто, у декого сльози наверталися на очі, коли вони побачили улюбленого рицаря зі слідами важких трудів на обличчі. Лице його почорніло від порохового диму й осунулося, очі було червоні, запалі, проте дивився він весело. Коли обидва вони з Гумецьким продерлися нарешті крізь натовп і пройшли у раду, де радісно їх привітали, князь єпископ відразу почав:

— Брати мої любимі! Nec Hercules contra plures. Пан генерал уже писав нам, що здача неминуча.

На що пан Гумецький, чоловік живого розуму, до того ж родовитий магнат із незалежним характером, відчеканив:

— Пан генерал утратив голову, а він мав тільки цю чесноту. Що ж до оборони, передаю слово панові Володийовському, він ліпше за мене про це розповість.

Усі погляди обернулися до маленького рицаря, а він настовбурчив свої жовті вусики і промовив:

— Боронь Боже! Хто тут про здачу згадує? Чи не присягли ми Всевишньому, що поляжемо всі до єдиного?

— Ми присягли все зробити, що в наших силах, і все зробили! — заперечив князь єпископ.