— Кожен відповідає сам за себе! Ми з Кетлінгом присягли аж до смерті замку не віддавати, — і не віддамо. Я своє кавалерське слово звик тримати, навіть якщо простому смертному що пообіцяв, а вже тим паче Богові всемогутньому!

— Ну, а що у замку чувати? Це правда, ніби міна під воротами? Чи довго протримаєтесь? — пролунали голоси.

— Міна під воротами, може, є, а може, буде, однак і вал пристойний перед тими воротами вже виріс, і гармати я наказав на нього втягти. Брати мої любі, Бога побійтеся! Подумайте тільки, адже здатися — це означає костьоли бусурманам на поталу віддати, а вони їх на мечеті перетворять і службу свою поганську правити там стануть! Як же можна з легким серцем про здачу говорити? Як сумління дозволить вам відкрити ворогові ворота до серця Вітчизни? Я у самому замку сиджу і то мін не страшуся, а ви їх тут у місті, на відстані, боїтеся? Помилуй Боже! Не дамося, допоки живі! Нехай облога ця збережеться у пам’яті нащадків, як збаразька збереглася!

— Замок турки на руїни перетворять! — пролунав чийсь голос.

— І нехай перетворять! На руїнах теж битися можна!

Маленький рицар почав утрачати терпіння:

— І я битимуся на тих руїнах, допоможи мені Боже! Одне слово, замку я не віддам, ось як! Ясно?

— І місто занапастиш? — запитав князь єпископ.

Якщо воно турецьким має стати, як на мене, ліпше вже занапастити його! Я присягнув! І більше слів витрачати не буду, до гармат піду, бо вони Річ Посполиту захищають, а не зраджують!

Сказавши це, він вийшов, а за ним пан Гумецький, хряснувши на прощання дверима. Обидва поспішали — їм і справді ліпше було серед руїн, трупів і ядер, аніж серед людей маловірних. Дорогою їх наздогнав пан Маковецький.

— Міхале, — мовив він, — скажи мені правду, ти для підняття духу все оце говорив чи справді зможеш у замку протриматися?

Маленький рицар сплеснув руками:

— Бог мені свідок! Тільки б міста не віддали, а я хоч рік вистояти беруся!

— А чому не стріляєте? Людей це лякає, от про здачу й заговорили.

— Тому не стріляємо, що киданням ручних гранат бавимося, вони теж добряче дозоляють копачам.

— Слухай, Міхале, чи маєте ви у замку можливість від Руських воріт назад бити? У разі якщо б турки (боронь Боже) насип здолали, вони й воріт дістануться. Я уважно за всім спостерігаю, але з самими городянами, без жовнірів, мені не впоратися.

А маленький рицар йому у відповідь:

— Не сумуй, любий брате! Я вже п’ятнадцять гармат із того боку налаштував. За замок будьте спокійні. Ми не лише самі оборонятися зможемо, а й, за потреби, і вам до воріт підкріплення підкинемо.

Дуже зрадів, почувши це, пан Маковецький і хотів був іти, але маленький рицар затримав його і запитав:

— Скажи, ти частіше там на їхніх радах буваєш, вони що, просто хочуть випробувати нас чи й справді мають намір султанові Кам’янець віддати?

Маковецький похнюпив голову.

— Міхале, — промовив він, — скажи мені тепер відверто, хіба не так усе мало закінчитися? Ну тиждень, два ще протримаємося, ну місяць, два місяці, адже кінець усе одно неминучий.

Понуро глянув на нього Володийовський і, піднявши руки, вигукнув:

— І ти, Бруте, проти мене? Якщо так, ганьбу свою самі смакувати будете, а я до такої їжі не звичний!

І розійшлися обидва з гіркотою в душі.

Міна під головними воротами старого замку вибухнула невдовзі після прибуття Володийовського. Цегла, каміння злетіло в повітря, піднявши стовпи пилюки і диму. Страх на мить проник у серце канонірів. Турки відразу ж кинулися у вилом, як кидається отара овець, гнана чабаном і підпасичами крізь відчинені двері у вівчарню. Але Кетлінг із валу дмухнув у цю купу картеччю із шести заздалегідь підготовлених гармат, дмухнув раз, другий, третій і вимів турків із подвір’я. Володийовський, Гумецький, Мислишевський підоспіли з піхотою і драгунами, які обліпили вал так густо, як мухи спекотної літньої днини обліплюють здохлого вола або коня. І почалося змагання мушкетів і яничарських рушниць. Кулі падали на вал, наче дощові краплі або зерно під ціпом дужого молодця.

Турки кишіли у руїнах нового замку: у кожній ямці, за кожним уламком і каменем, у кожній розколині між руїнами сиділи вони по двоє, по троє, по п’ятеро, а то й по десятеро і стріляли без спочинку. Від Хотина до них підтягувалися нові й нові підкріплення. Йшли полки за полками і, залігши поміж руїн, негайно відкривали вогонь. Новий замок був ніби всуціль вимощений чалмами. Час від часу безліч чалм зривалися з місця і з диким вереском мчали до вилому, але тут слово брав Кетлінг: гарматні баси глушили торохтіння самопалів, а табуни картечі зі свистом і грізним дзижчанням місили це скопище, косили людей і затикали вилом купами людського м’яса. Чотири рази піднімалися в атаку яничари, і чотири рази Кетлінг відкидав і розсіював їх, як буря розсіює хмару листя. Сам він посеред вогню і диму, летючих грудок землі й осколків гранат стояв як янгол війни. Очі його прикипіли до вилому, а на ясному чолі не було й сліду стурбованості. Він то вихоплював у пушкаря ґніт і сам підносив його до запалу, то, затуливши очі рукою, стежив, які наслідки вибуху і, з усмішкою обернувшись до офіцерів, що стояли поблизу, казав:

— Не пройдуть!

Ніколи досі лють атаки не розбивалася так об несамовитість захисту. Офіцери і жовніри змагалися один з одним. Увага цих людей, здавалося, звернена була на що завгодно, окрім смерті. А вона косила їх нещадно. Загинув пан Гумецький і комендант киян пан Мокошицький. Ось схопився зі стогоном за груди білоголовий пан Калушовський, давній приятель Володийовського, жовнір добрий, як ягня, і грізний, як лев. Володийовський підтримав його, коли він падав, а той сказав:

— Дай руку, дай руку чимшвидше!

А потім додав:

— Хвалити Бога, — й обличчя в нього стало біле, як борода і вуси.

Було це перед четвертою атакою. Ватага яничар проникла у вилом і через снаряди, що падали густо, не могла вибратись назад. На них накинувся на чолі піхотинців пан Володийовський і вмить перебив кольбами і стругами.

Минала година за годиною, вогонь не вщухав. Але містом уже полинула звістка про героїчну оборону і розпалила в людях палке бажання битися до останнього. Городяни-поляки, особливо молоді, заходилися скликати один одного.

— Ходімо у замок на підмогу! — кричали вони. — Ходімо! Не даймо браттям загинути! Гайда, хлопці!

Голоси ці чулися на базарному майдані, біля воріт, і невдовзі декілька сотень осіб, сяк-так озброєних, але з відвагою у серці рушили до мосту. Турки негайно відкрили по них ураганний вогонь, тож міст покрився трупами, проте ті, хто дістався замку, тут же на валу ревно почали битися з ворогом.

Відбили нарешті й четверту атаку з такими жахливими для турків утратами, що здавалося, має настати перепочинок. Та де там! Гуркіт яничарських рушниць не припинявся аж до вечора. Тільки до вечірнього намазу гармати змовкли і турки покинули руїни нового замку. Офіцери, які залишилися живими, зійшли з валу. Маленький рицар, не втрачаючи ні секунди, звелів закласти вилом будь-чим — дерев’яними колодами, фашинами, уламками, землею. Піхота, драгуни, рядові й офіцери трудилися наввипередки, не зважаючи на чини. Очікували, що з хвилини на хвилину знову загримлять турецькі гармати, але день цей у кінцевому рахунку був днем великої звитяги обложених над обложниками, тому обличчя у всіх проясніли, а душі сповнились надією і жагою подальших перемог.

Кетлінг із Володийовським, коли роботи у виломі були закінчені, взявшись попідруч, обійшли майдан і мури, висовувалися між зубцями, щоби глянути на подвір’я нового замку, і тішилися з рясного ужинку.

— Трупів як насіяно? — промовив, показуючи на руїни, маленький рицар. — А біля вилому стоси такі, що хоч драбину приставляй! Кетлінг, це твоїх гармат робота?

— Найголовніше, що ми вилом заклали, — сказав Кетлінг, — туркам тепер знову доступ закритий, тому доведеться їм за новий підкоп братися. Невичерпна могутність їхня, проте така облога через місяць-два, дивись, і надокучити може.