— А тим часом пан гетьман підоспіє. А втім, будь-що буде, а ми присягою пов’язані, — мовив маленький рицар.

Вони поглянули у вічі один одному, після чого Володийовський, знизивши голос, запитав:

— А ти зробив, що я наказував тобі?

— Усе підготовлене, — шепнув у відповідь Кетлінг, — та здається мені, не дійде до цього, адже ми й справді в силах довго тут протриматися і такі дні, як сьогоднішній, ще не раз повторити.

— Дай Боже і завтра такий!

— Амінь! — відповів Кетлінг, підводячи очі до неба.

Розмову їхню перебив гуркіт гармат. Гранати знову посипались на замок. Деякі, однак, спалахнувши в повітрі, відразу ж гасли, як літні зорі.

Кетлінг глянув досвідченим оком.

— Он у тому шанці, з якого зараз стріляють, — сказав він, — ґноти у гранат занадто сіркою просочені.

— Й інші шанці задиміли! — зауважив Володийовський.

Справді, як собаки у нічній тиші — одна загавкає, інші відразу підхоплюють, і ось уже всеньке село зайшлося гавкотом, — одна гармата у турецькому шанці пробудила сусідні, й обложене місто обплів вінок громів. Цього разу, зрештою, більше обстрілювали місто, аніж замок. Зате із трьох сторін долинули звуки підкопу. Судячи з усього, — хоч через могутній підмурок труди копачів майже зводилися нанівець, — турки вирішили будь-що висадити у повітря скелясте гніздо.

За наказом Кетлінга і Володийовського обложені знову заходилися кидати ручні гранати у тому напрямку, звідки чувся стукіт кирок. Проте вночі неможливо було визначити, чи завдає такий спосіб захисту якоїсь шкоди обложникам. При цьому всі звернули погляди свої й увагу на місто, куди полетіли численні табуни полум’яних птахів. Одні снаряди розривалися в повітрі, інші, описавши у небі вогняну дугу, падали на дахи будинків. Зненацька кривава заграва у декількох місцях розірвала темряву. Горів костьол святої Катерини, церква святого Георгія у російському кварталі, а невдовзі запалав і вірменський собор, який підпалили ще вдень, а тепер, від гранат, вогонь розгорівся щосили. Пожежа посилювалася з кожною хвилиною і освітлювала все довкола. Крики з міста долинали до старого замку. Все місто, здавалося, було охоплене вогнем.

— Кепсько, — сказав Кетлінг, — городяни духом упадуть.

— Нехай би хоч усе згоріло, — відповів маленький рицар, — тільки б скеля не впала, на якій можна тримати оборону.

А крики дедалі дужчали. На вірменському базарі від собору зайнялися склади цінних товарів. Горіли багатства незліченні — начиння і прикраси із золота й срібла, килими, шкури, дорогі тканини. Трохи згодом язики полум’я перекинулися на будинки.

Володийовський стривожився не на жарт.

— Кетлінгу, — сказав він, — стеж за метанням гранат і заважай, скільки можна, підкопу, а я поскачу в місто, дуже у мене за сестер домініканок серце болить. Хвалити Бога, замку дали спокій, можна й відлучитися...

У замку й справді тієї миті особливої роботи не було, тому маленький рицар сів на коня і поскакав. Повернувся він години через дві у супроводі пана Мушальського, котрий оговтався уже після поранення, одержаного від Хамді, і тепер прибув до замку в надії, що зуміє луком своїм завдати бусурманам серйозних утрат під час штурмів і тим прославиться.

— Вітаю вас, — сказав Кетлінг, — а я вже тривожився. Ну, як домініканки?

— Усе гаразд, — відповів маленький рицар. — Жодна граната там не розірвалася, місце затишне, безпечне.

— Хвалити Бога! А Кшися як, не тривожиться?

— Спокійна, наче у себе вдома. Вони з Баською в одній келії, і пан Заглоба з ними. Там і Нововейський, до нього повернулася пам’ять. Просився зі мною у замок, та де там — на ногах ледве тримається. Кетлінгу, їдь-но тепер ти туди, а я тебе тут заміню.

Кетлінг обійняв Володийовського, надто вже рвалося його серце до Кшисі, і негайно звелів подати собі коня. А тим часом став розпитувати маленького рицаря, що у місті ще чути?

— Городяни мужньо гасять вогонь, — відповів той. — Але багаті вірменські купці, побачивши, що склади їхні загорілися, послали депутацію до князя єпископа з настійливим проханням здати місто. Дізнавшись про це, я, хоч і зарікався на ради їхні ходити, все-таки туди вирушив. А там одному в писок затопив — він більше за інших наполягав на здачі, — і князь єпископ залишився мною невдоволений. Кепсько, брате! Люди там підгинають хвоста і дедалі менше цінують готовність нашу до оборони. Лають нас, не хвалять, надаремне, мовляв, місто ризику піддаємо. Чув я ще — на Маковецького напали за те, що він був супроти перемов. Сам єпископ так йому сказав: «Ні від віри, ні від короля ми не відрікаємося, але до чого може привести подальший спротив? Поглянь, — каже, — бачиш храми, віддані на поталу, бачиш дівчат збезчещених, діток невинних, у неволю браних? А з перемир’ям, — каже, — ми ще зможемо їх визволити, а для себе обумовити безперешкодний вихід звідси». Так говорив ксьондз єпископ, а пан генерал згідливо кивав головою і все повторював: «Головою ручаюся, що правда це!»

— Нехай буде на все Божа воля! — відповів Кетлінг.

А Володийовський руки заламав.

— І якби ж це хоч правдою було! — заволав він. — Та Бог свідок, ми здатні ще захищатися!

Тим часом привели коня. Кетлінг квапливо скочив у сідло.

— Будь обережний на мосту, — попередив його Володийовський. — Там гранати густо падають!

— За годину повернуся, — сказав Кетлінг.

І поскакав.

Володийовський вкупі з Мушальським почали обходити мури.

Ручні гранати кидали у трьох напрямках — туди, звідки долинали звуки кирок. На лівому фланзі цим керував Лушня.

— Як справи? — запитав Володийовський.

— Кепсько, пане коменданте! — відповів вахмістр. — Ці мерзотники вже у самій скелі сидять, хіба що при вході кого із них часом наша шкаралупка зачепить. Сенсу немає...

В інших місцях справи були ще гірші, та ще й небо насупилося, полив дощ, а від нього відсирювали ґноти у гранатах. Темінь теж дуже заважала.

Володийовський відвів Мушальського убік і сказав несподівано:

— Послухай-но, ваша милость! А чи не спробувати нам кротів цих у норах придушити?

— Здається мені, це смерть напевна, бо їх полки яничар стережуть! Ха! А втім, догнав не догнав, а погнатися можна!

— Яничари стережуть їх, це правда, але ночі зараз темнющі, вони паніці піддадуться. Покрути мізками, мосьпане, у місті чому про здачу думають? «Міни під вами, — кажуть, — не вистоїте». От ми б їм пащеку й заткнули, якби нинішньої ж ночі послали звістку: «Нема вже мін!» Заради такого діла невже не варто головою ризикнути?

Пан Мушальський подумав якусь мить і вигукнув:

— Варто, далебі, варто!

— В одному місці щойно почали копати, — мовив Володийовський, — цих не зачепимо, але он із того й із того боку вони глибоко вже врилися. Візьмеш, ваша милость, п’ятдесят драгунів і я стільки ж, і спробуємо їх придушити. Ну що, чи є охота?

— Є! Як не бути! Заткну-но я за пояс цвяшків кріпкеньких, гармати забити, це якщо раптом дорогою трапляться.

— Навряд чи трапляться, хоч декілька гармат тут близько, отож, чим чорт не жартує. Кетлінга тільки зачекаймо, він найліпше знатиме, як нам допомогти у разі біди.

Кетлінг повернувся, як обіцяв, ні на хвилину пізніше, а через півгодини два загони драгунів, по п’ятдесят душ кожен, наблизилися до вилому, безшумно ковзнули у нього і розчинилися у темряві. Кетлінг наказав ще певний час вести гранатний обстріл, та невдовзі скасував наказ і став чекати. Серце у нього тривожно калатало, він чудово розумів усю зухвалість такого почину. Минуло чверть години, півгодини, година; здавалося, пора вже було їм дійти і почати діяти, тим часом, приклавши вухо до землі, він чітко чув спокійний стукіт кирок.

Зненацька біля підніжжя замку, з лівого його боку, пролунав пістолетний постріл. У вологому повітрі, заглушений стрільбою із шанців, він пролунав не дуже гучно і, можливо, не був би почутий гарнізоном, якби не страшна метушня, яка зчинилася слідом за цим. «Дійшли, — подумав Кетлінг. — Та чи повернуться?» Долинали крики людей, барабанний бій, посвист ріжків і, нарешті, рушнична пальба — кваплива й безладна. Стріляли звідусіль і купчасто; мабуть, безліч загонів поспішила виручати копачів, але, як і передбачав пан Володийовський, паніка й замішання охопили яничар. Через побоювання поцілити у своїх, вони гучно перегукувалися, палили сліпма, а то і вгору. Шум і стрільба дедалі посилювалися. Як кровожерні куниці глухої ночі вриваються у заснулий курник і тишу раптом порушує неймовірний переполох, шум і кудкудакання, так і тут, поблизу замку, несподівано почався переполох. Із шанців, освітлюючи темряву, метнулися на мури гранати. Кетлінг, навівши десятки гармат у бік сторожової охорони турків, відповів картеччю. Запалали турецькі рови, запалали мури. У місті забили тривогу, подумавши, що турки вдерлися у фортецю. У турецьких шанцях вирішили, навпаки, що це потужна вилазка обложених, що атакують відразу всі їхні роботи, і тому оголосили загальну тривогу. Ніч сприяла зухвалому задуму пана Володийовського і пана Мушальського. Гарматні й гранатні постріли лише на мить розірвали темряву, яка потім ще більше густішала. Зненацька розкрилися безодні небесні й почалася злива. Грім заглушив пальбу і, перекочуючись, гуркочучи, гудучи, грізно відлунював у скелях. Кетлінг стрибнув із гребеня валу, підбіг на чолі декількох десятків людей до вилому і там став чекати.