Проте чекати довелося недовго. Незабаром темні постаті замелькали між колодами, якими завалений був отвір у мурі.

— Хто йде? — крикнув Кетлінг.

— Володийовський! — прозвучала відповідь.

І два рицарі упали один одному в обійми.

— Ну що, як там? — запитували офіцери, котрих дедалі більше збігалося до вилому.

— Хвалити Бога! Землекопів вибито до ноги, знаряддя поламано й розкидано, усю роботу зведено нанівець.

— Дякувати Богові! Дякувати Богові!

— А пан Мушальський зі своїми вже тут?

— Ще нема.

— Може, скочити їм на підмогу? Ясновельможні панове, хто бажає?

Та цієї самої миті у виломі знову замелькали постаті. Це поверталися люди Мушальського, квапливо і в значно меншій кількості, бо чимало їх полягло від куль. Проте вони були радісні й теж задоволені. Дехто із жовнірів прихопив із собою кирки, бурави, кайли для подрібнення скелі як доказ того, що вони проникли у самий підкоп.

— А де пан Мушальський? — запитав Володийовський.

— Справді, де ж пан Мушальський? — повторило декілька голосів.

Люди із загону прославленого лучника почали переглядатися. Аж тут один важко поранений драгун промовив кволим голосом:

— Пан Мушальський загинув. Я бачив, як він упав, я теж упав біля нього, але піднявся, а він залишився лежати...

Рицарі вельми засмутилися, почувши про смерть лучника, адже пан Мушальський був одним із перших кавалерів війська Речі Посполитої. Драгуна пробували розпитати ще, як це сталося, та він, стікаючи кров’ю, відповідати більше не міг і нарешті як сніп повалився на землю.

А рицарі й далі журилися з приводу смерті пана Мушальського.

— Пам’ять про нього залишиться у війську, — сказав пан Квасиброцький, — хто облогу цю переживе, той прославить його ім’я.

— Не народиться більше другий такий лучник! — промовив хтось.

— Не було сильнішого чоловіка у Хрептові, — озвався маленький рицар. — Він таляр у дошку пальцем утискав. Один тільки Підбип’ята, литвин, силою його перевершував, але того під Збаражем убили, а з живих хіба що пан Нововейський йому не поступився б.

— Велика, велика втрата, — говорили інші. — Такі рицарі тільки за давніх часів народжувалися.

Вшанувавши пам’ять лучника, усі вирушили на вал. Володийовський відразу ж відіслав гінця до пана генерала і князя єпископа з відомістю про вилазку, в результаті якої підкоп знищено, а землекопів убито.

З надзвичайним здивуванням сприйняли цю звістку у місті, але — хто б міг подумати! — і з прихованим невдоволенням. І генерал, і князь єпископ гадали, що такі хвилинні тріумфи міста не врятують, а тільки роздражнять суворого лева. На їхню думку, користь від них могла бути тільки у разі здачі міста, тому два головних призвідці вирішили перемови вести далі.

Ні пан Володийовський, ні Кетлінг не припускали й думки, що послані ними щасливі звістки так можуть обернутися. Вони впевнені були, що навіть слабі піднесуться тепер духом і всі запалають новим бажанням дати відсіч ворогові. Справді, місто неможливо було взяти, не оволодівши спершу замком, а позаяк замок не лише захищався, а ще й громив супротивника, обложені не мали ані найменшої потреби вдаватися до перемов. Харчів було достатньо, спорядження теж. Отже, треба було тільки охороняти ворота і гасити пожежі в місті.

Для маленького рицаря і Кетлінга це була найрадісніша ніч за весь час облоги, сповнена надій і самим вийти живими із цієї турецької пастки, і живими вивести звідси своїх близьких.

— Ще зо два штурми, — казав маленький рицар, — і, як Бог на небі, турки втратять до них охоту й спробують голодом нас морити. А провіанту в нас доволі. До того ж september******** не за горами, місяця через два сльота почнеться, холоди, а військо у них не дуже витривале — раз добре промерзнуть, то, може, й відійдуть.

— Там у них багато з Ефіопії родом, — підхопив Кетлінг, — і з інших країв, у яких перець росте, ці при перших же зазимках задубіють. Два місяці — у гіршому навіть разі, якщо вони штурмувати не перестануть, — ми витримаємо. Та й бути того не може, щоб підмога не прийшла. Схаменеться нарешті Річ Посполита, навіть якщо пан гетьман великого війська не зможе зібрати, він набігами турків замучить.

— Кетлінгу! Мені здається, не настала ще наша година.

— Божа на це воля, але й мені здається, що не дійде до цього.

— Хіба що загинемо, як пан Мушальський! Ну, чому бути, того не минути! Страх як шкода мені пана Мушальського, хоч і рицарською смертю він загинув!

— Не дай нам Боже гіршої, та тільки не зараз, бо скажу тобі, Міхале, що жаль мені було б... Кшисі.

— А мені Басі... Що ж, ми чесно трудимось, проте й милосердя Боже нас не обминає. Скажено весело у мене на душі! Якби ще й завтра щось таке утнути!

— Турки поробили на шанцях заслони із балок. Я тут спосіб один обмислив — кораблі так підпалюють, шмаття у мене вже мокне у смолі, завтра до полудня сподіваюсь усе налаштування їхнє спалити.

— Ха! — вигукнув маленький рицар. — А я вилазку зроблю. Пожежа викличе у них замішання, а до того ж їм і на думку не спаде, що вилазка й удень можлива. Завтра, Кетлінгу, мабуть, ще ліпше буде, ніж сьогодні...

Отак вони розмовляли собі, тішачись усім серцем, а потім пішли на спочинок, надто вже втомились обидва. Маленький рицар, одначе, й трьох годин не проспав, як його розбудив вахмістр Лушня.

— Новини є, пане коменданте! — сказав він.

— Що таке? — заволав чуткий жовнір, умить скочивши на рівні ноги.

— Пан Мушальський тут!

— О Боже, що ти говориш?

— Тут він! Стою я біля вилому і раптом чую, кричить хтось звідти по-нашому: «Не стріляйте, це я!» Аж бачу — пан Мушальський, у яничара перебраний, повертається!

— Хвалити Бога! — промовив маленький рицар.

І кинувся вітати лучника. Розвиднялося. Пан Мушальський стояв по той бік валу в білому ковпаку і панцирі — викапаний тобі яничар. Побачивши маленького рицаря, він кинувся до нього, і вони радісно обнялися.

— А ми, ваша милость, тебе вже оплакували! — заволав Володийовський.

Тут підбігло декілька офіцерів, і серед них Кетлінг. Здивовані, вони навперебій почали розпитувати лучника, як він у турецькому одязі опинився. І ось що він розповів:

— Поворітьма впав я, об труп яничара спіткнувшись, а головою об ядро забившись, що лежало там, і хоч шапка на мені дротом прошита, вмить знепритомнів, бо голова у мене ще слаба від удару, якого Хамді перед цим мені завдав. Перегодя отямлююсь і що ж я бачу? Лежу я на вбитому яничарі як на постелі. Мацаю голову — болить трохи, але нічого, навіть ґулі нема. Скинув шапку, дощ чуба остудив, ну, думаю, добре! І тут мені сяйнула думка: а що, як із яничара цього вдяганку зняти і до турків податися? Я ж турецькою не гірше, аніж польською, вмію, ніхто мене з розмови не впізнає, ну а з фізіономії яничара теж не дуже-то відрізниш. Піду-но та послухаю, що вони говорять. Страх, звісно, брав, нещодавній полон пригадувався, але пішов я. Ніч темна, а у них там деінде тільки світиться, тож я, скажу вам, ходив поміж ними, як поміж своїми. Чимало їх у ровах під прикриттям лежало — я й туди пішов. Один, другий мене питає: «Чого тиняєшся?» А я: «Та щось спати не хочеться». Дехто про облогу міркує. У великій розгубленості вони перебувають. На власні вуха чув, як вони цього ось нашого коменданта хрептівського ганили. — Тут пан Мушальський уклонився Володийовському. — Повторю їхні ipsissima verba********, бо осуд в устах супротивника — це найвища його похвала. «Доки, — кажуть, — цей маленький пес, — так сучі сини вашу милость величають, — доки маленький цей пес замок обороняє, нам його ніяк не здобути». А другий каже: «Його ні куля, ні залізо не беруть, він смерть довкола як заразу сіє». Тут заходилися усі гуртом нарікати: «Ми одні, — кажуть, — тут б’ємося, а інші війська байдикують. Ямак догори черевом лежить, татари грабують, спагі базарами шастають. Нам падишах каже: «Ягнята мої любі», та, либонь, не вельми ми йому любі, якщо нас привели сюди на бійню. Протримаємося, кажуть, іще трохи, та й до Хотина подамося, а як дозволу на це не буде, то, у найгіршому разі, дехто з видатних людей може й голову втратити».