— Чуєте, ясновельможні панове! — закричав Володийовський. — Якщо яничари збунтуються, султан злякається і враз зніме облогу.
— Бог свідок, щиру правду вам кажу! — провадив далі пан Мушальський. — Яничари швидкі на бунт, а невдоволення вони вже затаїли. Я гадаю, на один, на два штурми вони ще підуть, а після заричать на яничар-агу або на каймакама, а то, чого доброго, і на самого султана!
— Так воно й буде! — закричали офіцери.
— А хоч би й двадцять разів на штурм ішли, ми готові! — підтримали їх інші.
І стали шаблями бряцати, кидаючи гарячі погляди на шанці і грізно сопучи. Побачивши це, маленький рицар, схвильований, шепнув Кетлінгу:
— Новий Збараж! Новий Збараж!..
А пан Мушальський вів собі далі:
— Ось що я чув. Жаль було йти, міг би й більше почути, та боявся, щоб білий день мене там не застав. Попрямував я до тих шанців, звідки не стріляли, аби у темряві непоміченим прошмигнути. Дивлюсь, а там і караулу пристойного нема, тільки яничари групами бродять, як і скрізь. Підходжу до грізної гармати — ніхто не окликає. А ви, пане коменданте, знаєте, я з собою у вилазку залізні цвяхи прихопив, щоб гармату загвоздити. Суну я, не гаючись, цвях у запал — не лізе. Ех, молотком би стукнути, вліз би. Позаяк Бог мене силою не скривдив (ви, панове, досліди мої не раз бачили), я долонею на цвях той натиснув, заскреготіло трішки, а він аж по головку туди зайшов! Як же я зрадів!..
— Господи Боже мій! Ти, ваша милость, таке зробив? Велику гармату загвоздив? — почулися запитання зусібіч.
— І не тільки. Так гладенько пішло діло, що мені знову жаль стало покидати турків, і я пішов до другої гармати. Рука трохи болить, але цвяхи влізли.
— Ясновельможне панство! — заволав Володийовський. — Ніхто з нас тут нічого подібного не звершив, ніхто слави такої не здобув! Vivat, пан Мушальський.
— Vivat! Vivat!— повторили офіцери.
За офіцерами почали кричати жовніри. Почули турки у шанцях ці крики, злякалися — і геть духом упали. А лучник кланявся офіцерам, весь сяючи радістю, і, показуючи їм могутню, як лопата, долоню, на якій виднілися два синці, говорив:
— Далебі, правда! Ось вам, вельможні панове, доказ!
— Віримо! — кричали довкола. — Хвалити Бога, що щасливо назад повернувся!
— Я через колоди пробрався, — відповів лучник. — Так уже хотілося це їхнє налаштування спалити, та нічим було...
— Послухай, Міхале, — закричав Кетлінг, — а шмаття моє вже готове! Час до тих колод узятися. Нехай турки знають, що ми перші їх витурюємо.
— Ну ж бо! Починай! — заволав Володийовський.
Сам же побіг до цейхгаузу і відіслав у місто нову звістку:
«Пан Мушальський під час вилазки не вбитий, він повернувся назад, загвоздивши дві важкі гармати. Він побував між яничарами, вони бунт задумують. За годину ми спалимо заслони із колод, а якщо мені пощастить за мури при цьому вискочити, то вискочу».
Не встиг гонець перебігти мосту, як мури затремтіли від гуркоту гармат. Замок цього разу першим починав гучну розмову. У блідому світлі світанку у повітря полетіли, як палахкотливі стяги, охоплені полум’ям полотнища і падали біля шанців на колоди. І хоч після нічного дощу дерево добряче відсиріло, колоди все-таки зайнялися вогнем і запалахкотіли. Слідом за шматтям Кетлінг закидав шанці гранатами. Натовпи яничар, вибившись із сил, у перші ж хвилини покинули шанці. Намазу не звершували. Прибув сам візир64 на чолі нових ратей, та сумнів, очевидно, закрався і в його душу. Паші чули, як він бурмотів:
— Битва миліша для них за спочинок! І що за люди у цьому замку?
А у війську всюди чулися тривожні голоси:
— Маленький пес кусатися починає! Маленький пес кусатися починає!
******** Вересень (лат.).
******** Достеменні слова (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ LVІ
Коли минула ця щаслива ніч, що провіщала перемогу, настав день двадцять шостого серпня, якому судилося стати вирішальним у історії тієї війни. У замку очікували якоїсь серйозної акції з турецького боку. І ось на сході сонця знову стало чути, як довбуть скелю з лівого боку замку, ще й так гучно й затято, як ніколи досі. Напевно, турки квапилися підвести нову міну, потужнішу за попередні. Великі з’єднання війська караулили віддалік їхні роботи. Заворушився на шанцях людський мурашник. Судячи зі скупчення барвистих санджаків, якими ніби квітами розцвіло поле з боку Длужка, сам візир прибув, щоб очолити штурм. Яничари накочували нові гармати на насип. Заповнивши новий замок, вони, криючись у його ровах і руїнах, приготувалися до рукопашної сутички.
Замок, як ми знаємо, першим почав гарматну розмову, до того ж так успішно, що попервах у шанцях виник переполох. Але бімбаші65 дуже швидко навели лад серед яничар, водночас відгукнулися усі турецькі гармати. Летіли ядра, гранати, картеч; летіли на голови захисників щебінь, цегла, вапно; хмари диму змішалися з хмарами пилюки, жар вогню — із сонячною спекою. Бракувало повітря грудям, видимості — очам; гул гармат, розриви гранат, скрегіт ядер об каміння, зойки турків, окрики захисників — усе це склало такий собі дикий оркестр, і луна у скелях вторувала йому. Снаряди засипали замок, засипали місто, усі ворота, усі вежі. Та замок оборонявся запекло, блискавкою відповідав на блискавку, здригався, світився, димів, гуркотів, вивергав вогонь, і смерть, і руйнування, немовби охоплений був грізним гнівом, немовби забувся посеред полум’я, немовби хотів заглушити турецькі громи й або у землю провалитися, або перемогти.
І в цьому замку, серед летючих ядер, вогню, куряви й диму, маленький рицар кидався від гармати до гармати, від муру до муру, від кутка до кутка, сам схожий на руйнівне полум’я. Здавалося, він двоївся, троївся; був усюди, підбадьорював, напучував; де падав пушкар, він ставав на його місце і, вливши бадьорість у серця, знову кудись мчав. Його порив передався жовнірам. Вони повірили, що це останній штурм, а потім настануть спокій і слава, віра у звитягу переповнювала їхні груди, жорстокість і гордість — серця; шаленість бою пойняла уми. Крики і лайка так і рвалися із горла. Були такі, що, охоплені люттю, поривалися вискочити за мури, аби там схопитися з яничарами.
А ті двічі під прикриттям диму щільною масою підступали до вилому і двічі, уславши тілами землю, відкочувалися у паніці. Опівдні на підмогу їм рушили ополченці і ямаки, та ця кепсько навчена юрба, хоч і підбурювана ззаду списами, тільки вила на повен голос, не бажаючи йти на замок. Прибув каймакам — не допомогло. Нависла загроза загальної, майже безумної паніки, тому людей урешті-решт відкликали, і лише гармати трудилися без утоми, вергаючи свої громи і блискавки.
Так минали години. Сонце спустилось уже з зеніту і тепер споглядало битву — багрове, задимлене, ніби трохи імлисте.
Близько третьої пополудні гуркіт гармат досяг такої сили, що за мурами не можна було почути ні слова, навіть якщо кричали у самісіньке вухо. Повітря в замку стало гаряче, як у печі. Вода, якою поливали розжарені гармати, шипіла, перетворюючись у пару, що змішувалася з димом, затуляючи світло, але гармати гриміли безперестану.
О третій годині з хвилинами були розбиті дві важкі турецькі кулеврини. Трохи згодом розірвалася від прямого потрапляння ядра мортира, що стояла поряд. Пушкарі гинули як мухи. З кожною хвилиною ставало дедалі очевидніше, що цей нездоланний диявольський замок бере гору в битві, що він перекричить турецькі громи, що за ним останнє слово...
Турецький вогонь почав слабнути.
— Скоро кінець! — вигукнув щосили Володийовський на вухо Кетлінгу, щоб той почув його серед гуркоту.
— І я так гадаю! — відповів Кетлінг. — До завтра чи надовше?
— Можливо, й надовше. Сьогодні вікторія за нами!
— І завдяки нам!
— Про нову міну треба поміркувати.
Турецький вогонь ослаб ще більше.
— Не припиняти гарматного обстрілу! — заволав Володийовський.
І помчав до пушкарів.
