— Вогню, хлопці! — крикнув він. — Аж доки остання турецька гармата заглухне! На славу Господню і Пресвятої Богородиці! На славу Речі Посполитої! Вогонь!

Жовніри, бачачи, що і цей штурм наближається до кінця, відгукнулися гучним радісним криком і ще затятіше стали бити по турецьких шанцях.

— Ось вам вечірній ваш намаз, песиголовці! — кричала безліч голосів.

Зненацька сталося щось дивне. Усі турецькі гармати, немов за командою, враз стихли. Замовкли й рушничні постріли в новому замку. Старий замок якийсь час іще гуркотів, але кінець кінцем офіцери, переглядаючись, запитували один у одного:

— Що таке? Що сталося?

Кетлінг, трохи стурбований, теж припинив стрільбу.

Один з офіцерів гучно сказав:

— Не інакше як міна під нами, зараз вибух буде!..

Володийовський прошив його грізним поглядом.

— Міна не готова, а хоч би й готова була, вибухне тільки лівий бік замку, а ми в руїнах будемо битися, доки кров тече у жилах, ясно тобі, ясновельможний пане?

Потім настала тиша. Її не порушив жоден постріл — ні з міста, ні з шанців. Після грому і гуркоту, від яких здригалися мури й земля, було у тій тиші щось урочисте і водночас зловісне. Всі напружено вдивлялися у шанці, але з-за хмари диму нічого не було видно.

Зненацька з лівого боку почулися розмірені удари кирок.

— Я ж казав, вони ще тільки підводять міну! — закричав Володийовський.

І звернувся до Лушні:

— Вахмістре! Візьми двадцять осіб і піди поглянь, що там у новому замку.

Лушня хутко виконав наказ, узяв двадцять осіб і за хвилину зник із ними у виломі.

Знову настало мовчання, яке переривалося тільки хрипами та гиканням умирущих і стуканням кирок.

Чекали довгенько, нарешті вахмістр повернувся.

— Пане коменданте, — сказав він, — у новому замку ні душі.

Володийовський здивовано подивився на Кетлінга:

— Невже від облоги відмовилися? Крізь дим нічого розгледіти неможливо!

Проте дим, який розганяв вітер, рідшав, і нарешті завіса його прорвалася над містом.

І тієї самої хвилини з вежі пролунав нелюдський, сповнений жаху зойк:

— Над ворітьми білі стяги! Ми здаємося!

Почувши це, жовніри й офіцери повернулися до міста. Страшне здивування відбилося на їхніх обличчях, слова завмерли у всіх на вустах, крізь смуги диму дивилися вони на місто.

А в місті, на Руських і Ляських воротах, справді розвівалися білі стяги, і далі було видно ще один — на вежі Баторія.

Аж тут обличчя маленького рицаря стало білим, як оці стяги, що полоскалися на вітрі.

— Кетлінгу, ти бачиш? — прошепотів він, обернувшись до приятеля.

Кетлінг теж пополотнів.

— Бачу, — сказав він.

І вони якийсь час дивилися один одному в очі, сказавши поглядом усе, що могли сказати два цих рицарі без страху і догани, котрі жодного разу в житті не порушили слова і присягнули перед вівтарем радше загинути, аніж здати замок. І ось тепер, після такої оборони, після такої битви, що нагадувала збаразькі події, після відбитого штурму, після перемоги їм велено було порушити присягу, здати замок — і жити!

Як нещодавно зловісні ядра проносилися над замком, так тепер зловісні думки натовпом проносилися у їхній голові. І журба, бездонна журба стискала їхні серця, журба за двома улюбленими істотами, журба за життям і щастям, і вони дивилися один на одного як причинні, як мертві, а часом звертали свій сповнений розпуки, погляд до міста, немовби бажаючи переконатися, чи не обманюють їх очі й справді година їхня настала.

Аж ось від міста зацокали кінські копита, і за хвилю примчав Хораїм, молодий стременний генерала подільського.

— Наказ коменданту! — крикнув він, осаджуючи бахмата.

Володийовський узяв наказ, прочитав його мовчки і, зачекавши трохи, серед гробової тиші звернувся до офіцерів:

— Ваші милості! Комісари переправилися на човні через річку і вже пішли у Длужек, щоб підписати там угоду. Зараз вони повернуться цим шляхом. До вечора треба нам вивести військо із замку, а білі стяги підняти негайно...

Ніхто не відгукнувся. Чути було тільки важке дихання і сопіння.

Нарешті Квасиброцький промовив:

— Треба прапор вивісити, я зараз людей хутко зберу!..

Тут і там прозвучали слова команди. Жовніри почали шикуватися і брати на плечі зброю. Бряцання мушкетів і розмірений крок відлунювали у мовчазному замку.

Кетлінг наблизився до Володийовського.

— Пора? — запитав він.

— Зачекай комісарів, дізнаємося про умови... А втім, я сам туди спущусь.

— Ні, я спущусь, я ліпше знаю, де і що там у підземеллі.

Подальшу їхню розмову перебили голоси:

— Комісари повертаються! Комісари!

Невдовзі троє злощасних парламентерів опинилися у замку. Це були: суддя подільський Грушецький, стольник Жевуський і хорунжий чернігівський пан Мислишевський. Вони йшли, низько опустивши голови. На спинах у них мінилися блискітками парчеві каптани, одержані в подарунок од візира.

Володийовський чекав на них, обіпершись об тепле жерло гармати, яка ще диміла, спрямоване у бік Длужка.

Усі троє мовчки його привітали, а він запитав:

— Які умови?

— Місто не буде розграбоване, жителям гарантують безпеку життя і майна. Кожен, хто не схоче залишитися, може виїхати з міста будь-куди.

— А Кам’янець і Поділля?

Комісари понурили голови.

— Султанські... на віки вічні!..

Потім комісари пішли, але не прямо мостом, який запрудили вже людські натовпи, а через бокові південні ворота. Зійшовши вниз, вони сіли у човен, який мав доправити їх до Ляських воріт. У низині біля річки, що лежала між скелями, почали вже показуватися яничари. Людський потік плив із міста і заповнив майдан навпроти старого мосту. Багато хто хотів бігти у замок, проте полки, що виходили звідти, утримували їх за наказом маленького рицаря.

А він, вивівши військо, підкликав до себе пана Мушальського і сказав йому:

— Давній приятелю мій, зроби мені одну послугу: піди зараз до моєї дружини і скажи їй від мене... — У нього перехопило горло. — І скажи їй від мене: це нічого! — квапливо додав він.

Лучник пішов. За ним поспішно виходило військо. Володийовський, сидячи на коні, спостерігав за його виступом. Замок порожнів, але поволі — шлях заступали уламки і щебінь.

Кетлінг підійшов до маленького рицаря.

— Я спускаюсь! — зціпивши зуби, промовив він.

— Іди, але зачекай трохи, доки військо вийде... Іди!

Вони обнялися і на мить застигли. Незвичайним світлом горіли їхні очі... Нарешті Кетлінг кинувся до підземелля...

А Володийовський скинув шолом із голови; якусь хвилю дивився він на руїни, на поле слави своєї, на купи щебню, уламки мурів, на вал, на гармати, потім підвів очі до неба і став молитися...

Останніми словами його були:

— Дай їй, Боже, сили терпеливо витримати це, спокій дай їй, Господи!..

Бабах!.. Кетлінг поквапився, не став чекати, доки вийдуть полки; здригнулися бастіони, страшенний гуркіт струсонув повітря: зубці, вежі, мури, коні, гармати, живі й мертві, купи землі — усе це, підняте вгору полум’ям, змішалося, збилося ніби в один страшний заряд і зметнулося у повітря...

Так загинув Володийовський, Гектор кам’янецький, перший жовнір Речі Посполитої.

Посередині станіславівського собору вивищувався катафалк, рясно обставлений свічками, і там у двох трунах — дерев’яній і свинцевій, лежав пан Володийовський. Віка були вже забиті, наближався момент відспівування. Вдові вельми хотілося, щоб тіло спочило у Хрептові, та, позаяк усе Поділля було у руках ворога, вирішили дочасно поховати його у Станіславові — у це місто під конвоєм турків відіслані були exules******** кам’янецькі й тут передані у розпорядження гетьманського війська.

Калатали усі дзвони собору. Костьол наповнився шляхтою і жовнірами, котрі хотіли кинути останній погляд на труну Гектора кам’янецького і першого кавалера Речі Посполитої. Шепотілися, нібито сам гетьман обіцяв прибути на похорон, але, позаяк його поки що не було, а сюди будь-якої хвилини могли наскочити татарські чамбули, вирішено було церемонії не відкладати.