Давні жовніри, приятелі й підлеглі покійного обступили катафалк. Серед них були лучник пан Мушальський, і пан Мотовило, і пан Снітко, і пан Громика, і пан Ненашинець, і пан Нововейський, і чимало інших давніх офіцерів із фортеці. За дивним збігом обставин були присутні майже всі ті, хто колись сидів вечорами на лавах біля хрептівського вогнища. Усі вийшли живими з цієї війни, тільки він, котрий вів їх і служив прикладом, цей рицар добрий і справедливий, жорстокий до ворогів і лагідний до своїх, один він, неперевершений фехтувальник із голубиним серцем, лежав зараз тут — високо, серед квітів, оточений безмірною славою, але в тиші смерті.

Згрубілі на війні серця умлівали від скорботи, бачачи таке видовище; жовте полум’я свічок освітлювало суворі зажурені обличчя жовнірів і блискотливими іскрами відбивалося у сльозах, що текли з очей. У колі воїнів розпростерлася на підлозі Бася, а біля неї — старий, одряхлілий, зламаний — трясся пан Заглоба. Вона пішки прийшла сюди з Кам’янця, слідом за повозкою з дорогою для неї труною. А тепер ось настала хвилина, коли цю труну треба було віддати землі. І дорогою, непритомна, котра належала вже ніби іншому світові, і нині, біля катафалка, вона все повторювала несвідомо, самими губами: «Це нічого», повторювала, бо так велів її коханий, бо то були останні слова, які він послав їй, та слова ці складалися із самих тільки звуків, і не було в них ні глузду, ні правди, ні втіхи. Але «це нічого» було, попри скорботу, морок, розпуку, смерть душі й горе незворотне, і життя загибле, зламане, і безтямне усвідомлення, що нема вже до нього милосердя, нема й надії, а є сама лише порожнеча, і буде порожнеча, і заповнити її тільки Бог має силу, пославши їй смерть.

Били дзвони; біля головного вівтаря закінчувалася меса. Та ось зазвучав високий голос ксьондза, що немовби линув із безодні: «Reguiescat in pace********». Пропасний дріж струснув Басине тіло, а в безтямній голові промайнула одна-єдина думка: «Зараз його у мене відберуть!» Але церемонія ще не скінчилась. Рицарі підготували чимало промов, їх мали виголосити при опусканні труни. Та ось на казальницю вийшов ксьондз Камінський, той самий, що частенько бував у Хрептові, а під час Басиної хвороби соборував її, готуючи до смерті.

Люди у костьолі почали покашлювати, як зазвичай перед початком проповіді, далі затихли, і всі погляди звернулися на амвон.

Аж тут з амвона почувся барабанний бій.

Паства оніміла. А ксьондз Камінський бив у барабан, неначе подавав сигнал тривоги. Потім урвав несподівано, і настала мертва тиша. Барабанний бій пролунав удруге і втретє; та ось ксьондз Камінський кинув палички на підлогу, підніс руки до неба і заволав:

— Пане полковнику Володийовський!

Йому відповів здавлений Басин крик. У костьолі стало просто моторошно. Пан Заглоба підвівся, і вони вкупі з паном Мушальським винесли з храму зомлілу жінку.

А ксьондз Камінський волав далі:

— В ім’я Господнє, пане Володийовський! Larum грають! Війна! Ворог біля кордонів наших! А ти не зриваєшся з місця? Не вихоплюєш шаблі? На коня не сідаєш? Що зробилося з тобою, жовніре? Чи втратив ти свою давню чесноту, що самих нас у скорботі й тривозі залишаєш?

Переповнилися хвилюванням рицарські серця, і костьол здригнувся від ридань; хвилями наростали вони, коли ксьондз славив чесноти небіжчика, любов його до Вітчизни і мужність. Проповідь пройняла і самого виголошувача: обличчя його пополотніло, чоло зросив піт, голос тремтів. Скорбота за померлим рицарем пойняла його, скорбота за Кам’янцем, скорбота за Річчю Посполитою, приниженою прихильниками півмісяця. І такою молитвою закінчив він свою промову:

— Костьоли, о Господи, перетворять на мечеті, і Коран зазвучить там, де досі Євангеліє звучало. Ти занапастив нас, Господи, відвернув від нас лик свій і у владу нечестивому турчинові віддав. Незбагненні шляхи твої, Господи, але хто, скажи, здатен нині дати туркові відсіч? Які війська зітнуться з ним на рубежах наших? Ти, всюдисущий і всевідаючий, знаєш чудово — не знайти кінноти, що зрівнялася б із нашою. Хто ще, Господи, атакує так хвацько? Від захисників відмовився ти, за спиною яких увесь християнський світ міг славити ім’я твоє. Отче всеблагий! Не покидай нас! Вияви милосердя своє! Пошли нам заступника, здатного здолати нечестивця Магомета, нехай прийде сюди, нехай стане поміж нами й підніме підупалий дух наш, пошли його, Господи!..

У цю хвилину юрба перед дверима розступилася, і в костьол увійшов гетьман Собеський. Усі погляди звернулися до нього, дріж пройняв людей, а він ішов, дзвенячи острогами, до катафалка, прекрасний, велетенський, римський цісар обличчям...

Загін латників ішов за ним.

— Salvator!******** — у пророчому захопленні вигукнув ксьондз.

А гетьман став навколішки перед катафалком і почав молитися за душу Володийовського.

******** Вигнанці (лат.).

******** Нехай спочине з миром (лат.).

******** Спаситель, рятівник (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Епілог

Через рік після падіння Кам’янця, коли вщухли чвари між розмаїтими партіями, Річ Посполита виступила нарешті на захист своїх східних кордонів.

І перейшла у наступ. Великий гетьман Собеський із кіннотою і піхотою числом понад тридцять тисяч подався у султанські землі під Хотин, маючи намір завдати удару переважаючим силам Хусейна-паші, який стояв під тим самим замком.

Ім’я Собеського наганяло жах на супротивника. За рік, що минув після взяття Кам’янця, маючи лише декілька тисяч війська, він стільки устиг звершити, так пошарпав незліченну армію султана, стільки знищив чамбулів і так багато полонених узяв, що старий Хусейн — хоч і військо його було більше й сильніше, і кінноту він мав відбірну, і Каплан-паша його підтримував — не посмів усе-таки зійтися із Собеським у чистому полі й вирішив оборонятися в укріпленому таборі.

Гетьман оточив його табір військом, і чутка пішла, ніби він має намір узяти його з першого штурму. Багато хто гадав, правда, що зважитися виступити з меншою силою супроти більшої, яку до того ж рови і вали захищають, — подія, в історії війн не чувана. Хусейн мав сто двадцять гармат, у польському ж таборі їх було лише п’ятдесят. Турецька піхота могутністю утричі перевершувала гетьманську; самих яничар, у рукопашному бою безстрашних, стояло на турецьких валах понад вісімнадцять тисяч. Проте гетьман вірив у свою зірку, у чари свого наймення і, нарешті, у військо, яким командував.

Бо йшли під його проводом полки досвідчені й у вогні гартовані, люди, що змалечку спізнали гамірне жовнірське життя, пережили безліч походів, вилазок, облог і битв. Багато хто з них іще пам’ятав страшні часи Хмельницького, Збараж і Берестечко; багато хто пройшов усі війни: шведську, прусську, московську, міжусобну, данську й угорську. Були там загони із самих тільки ветеранів, були жовніри з прикордонних фортець, для цих, як для інших мир, війна стала буднями, звичним способом життя. Під проводом воєводи руського стояло п’ятнадцять гусарських хоругов, кіннота, яку й чужоземці незрівнянною вважали; були легкі хоругви, це з ними розбив гетьман розсіяні татарські чамбули після падіння Кам’янця; була, нарешті, ланова піхота66, здатна схопитися з яничарами без жодного пострілу, орудуючи тільки прикладами.

Людей цих виховала війна, бо у Речі Посполитій вона виховувала цілі покоління воїнів; але досі вони були розрізнені, а то й ворогували між собою, належачи до різних партій. Нині ж, коли спільні інтереси звели їх в один табір, під одну команду, гетьман сподівався розбити з ними добірні сили Хусейна і не менш сильного Каплана. Вели цих людей досвідчені у ратному ділі воєначальники, наймення яких неодноразово вписані були в історію останніх війн низкою поразок і звитяг.

Сам гетьман як сонце стояв над усіма і спрямовував тисячі людей своєю волею, та хто ж були інші полководці, котрим судилося у хотинському таборі завоювати собі невмирущу славу?