Були там два гетьмани литовські: великий гетьман Пац і польний Міхал Казимеж Радзивілл67. За декілька днів до битви з’єдналися вони з коронними військами, а тепер, за наказом Собеського, розташувалися на пагорбах між Хотином і Жванцем. Дванадцять тисяч жовнірів мали у свому розпорядженні гетьмани, зокрема дві тисячі відбірних піхотинців. Від Дністра до півдня стояли союзні валаські полки; напередодні битви вони покинули турецький табір, щоб возз’єднатися із християнами. У сусідстві з валахами стояв з артилерією пан Контський, котрий не мав собі рівні у фортифікації, а також у взятті оборонних укріплень і наведенні гармат. Навчався він цього мистецтва у заморських краях, але невдовзі перевершив чужоземців. За паном Контським68 стояла руська й мазурська піхота пана Корицького; далі пан польний гетьман Дмитро Вишневецький69, хворого короля двоюрідний брат. Він командував легкою кіннотою. Біля нього зі своїми хоругвами піхоти й кінноти розташувався пан Єнджей Потоцький70, колись супротивник гетьмана, а нині запеклий його прихильник. Позад нього і Корицького71 стояли під проводом пана Яблоновського, воєводи руського72, п’ятнадцять крилатих гусарських хоругов у блискучих панцирах і шоломах, що кидали грізні тіні на їхні обличчя. Ліс списів вивищувався над ними, вони ж стояли спокійні, вірячи у свою нездоланність і в те, що їм належить вирішити результат битви.
Із воїнів, котрі поступалися перед ними званням, але не доблестю, був там пан каштелян підляський Лужецький — у нього турки брата в Бодзанові убили, за що він присягнув довічно їм помщатися; був пан Стефан Чарнецький, великого Стефана небіж, коронний писар польний. У час облоги Кам’янця він, тримаючи сторону короля, очолив під Голомбом ватагу шляхтичів і мало міжусобиці не розв’язав, нині ж палав бажанням відзначитися доблестю на достойнішому полі бою. Був пан Габріель Сильницький73, усе життя якого минуло у війнах і старість уже вкрила сивиною голову; були різні інші воєводи й каштеляни, не такі у колишніх війнах відомі, не такі й уславлені, та все одно до слави жадібні.
А серед рицарства, сенаторським званням не наділеного, вирізнявся пан полковник Скшетуський, відомий герой Збаража, учасник усіх війн, які Річ Посполита за тридцять років вела, жовнір, що був взірцем для рицарів. Сивина вже покрила його голову, зате шестеро синів прийшли з ним, силою подібні до шести вепрів. Старші війну вже спізнали, у двох же молодших попереду ще було бойове хрещення, і тому вони палали такою жагою битви, що батько вважав за розумне охолоджувати їхній запал.
З великою повагою дивилися товариші на батька з синами, та ще більше дивувалися вони панові Яроцькому, котрий, будучи сліпим на обидва ока, як і Ян, король чеський74, вирушив усе-таки в похід. Ні дітей, ні рідних він не мав, челядники вели його попідруч, самою надією він жив — у битві покласти голову і тим Вітчизні прислужитися й славу здобути. Там же був і пан Жечицький, у нього того року і батько, і брат полягли. І пан Мотовило був там. Щойно перед тим вирвавшись із турецької неволі, він негайно вкупі з паном Мислишевським подався на бойовище. Перший за полон помститися прагнув, другий за кривду, завдану йому в Кам’янці, коли, зневаживши домовленість і шляхетську його гідність, яничари побили жовніра киями. Були й колишні рицарі з придністровських фортець: і здичавілий пан Рущиць, і неперевершений лучник пан Мушальський. Він живим лишився завдяки тому, що маленький рицар послав його зі звісткою до дружини; був і пан Снітко, і пан Ненашинець, і пан Громика, і найнещасніший з усіх пан Нововейський.
Тому навіть приятелі й кревні смерті зичили, бо не було вже для нього втіхи. Одужавши, він цілісінький рік кришив чамбули, з особливою люттю переслідуючи липеків. Коли Кричинський розбив пана Мотовила, він у погоні за супостатом Поділля вздовж і впоперек об’їздив, не даючи тому відсапнути — кепсько довелося від нього татарину. Під час цих набігів він полонених морив голодом, а спіймавши Адуровича, звелів шкуру з нього злупити, — та мук своїх усе-таки не позбувся. За місяць до битви він завербувався у гусари до воєводи руського.
Ось із якими рицарями став під Хотином пан гетьман Собеський. За кривди, завдані Речі Посполитій, передусім, але й за свої особисті теж прагнули помсти жовніри, бо у постійних сутичках із бусурманами на цій кров’ю политій землі майже кожен утратив когось із близьких і ніс у собі спогади про непозбутну свою журбу. От і прагнув до битви великий гетьман, розуміючи, що лють у серцях його жовнірів порівнянна із люттю левиці, у якої дурноверхі мисливці забрали з хащів левенят.
Дев’ятого листопада тисяча шістсот сімдесят третього року із герців почалася битва. Уранці турецькі раті висипали з-за валів, а раті польських рицарів мерщій до них поспішили. Падали люди з обох сторін, та більше все-таки з турецької. Проте видатних воїнів полягло небагато. На самому початку сутички дужий спагі вістрям своєї кривої шаблі прошив Мая, зате наймолодший Скшетуський одним ударом майже зовсім зітнув кривднику голову, чим заслужив похвалу свого розважливого батька і здобув неабияку славу.
Так стиналися вони і купами, і сам на сам, а у тих, хто спостерігав за герцями, серце закипало жагою боротьби. Тим часом польські полки розташовувалися довкола турецького табору, де кому гетьман призначив. Сам він, стоячи позаду піхотинців пана Корицького на старому ясському шляху, обіймав поглядом гігантський табір Хусейна, і на обличчі його був незворушний спокій. Так, береться до діла спокійний майстер, упевнений у своєму мистецтві.
Час від часу він посилав вістових із наказами або задумливими очима стежив за боротьбою герцівників. Надвечір до нього підскакав воєвода руський.
— Вали занадто широкі, — зауважив він, — наступати відразу зусібіч немає можливості.
— Завтра ми будемо на цих валах, а післязавтра за три чверті години усіх там викосимо, — спокійно відповів Собеський.
Настала ніч. Герцівники покинули бойовище. Гетьман наказав усім загонам у темряві наблизитися до валів, чому Хусейн заважав, — безуспішно щоправда, — стрільбою із важких гармат. Перед світанком польські війська просунулися ще трохи. Піхотинці почали рити невеликі шанці. Деякі полки ослабили стрільбу з мушкетів, яничари ж, навпаки, посилили рушничний вогонь. За наказом гетьмана вогонь той обійшли мовчанням, зате піхота готувалася до рукопашної сутички. Жовніри чекали тільки знаку, щоб запекло кинутися у бій. Над витягнутою лінією строю як табун птахів зі свистом і шумом пролітала картеч. Артилерія Контського, почавши обстріл на світанку, не змовкала ні на хвилину. Аж після битви виявилося, якого великого спустошення завдали ядра, що поцілили у самісіньку гущу наметів яничар і спагі.
Так минув час до полудня, а день у листопаді короткий, треба було квапитися. Аж ось загриміли литаври і сурми. Тисячі горлянок видали войовничий клич, і піхота, підтримувана з тилу легкою кіннотою, зімкнутим строєм кинулася в атаку.
Ураз із п’яти сторін атакував турків його милість. Ян Деннемарк і Кристоф де Боан, справні воїни, вели чужоземні полки. Перший, будучи за натурою чоловіком гарячим, відірвався од своїх, стрімко винісся вперед і швидко досяг валів, ледве не загубивши свого полку, на долю якого випав залп понад десятка тисяч самопалів. Сам він загинув, воїни його здригнулися, та саме в цю хвилину на підмогу прийшов де Боан і відвернув паніку. Він спокійним і розміреним кроком — немовби під марш на огляді — здолав увесь простір аж до турецьких валів і відповів на залп. Коли ж рів закидали фашинами, першим під градом куль здолав і його, уклонився з капелюхом у руці яничарам і першим же прошив навиліт шпагою яничарського офіцера. Тут кинулись на ворога натхненні прикладом свого полковника вояки, і зав’язалась жорстока січа, у якій дисципліна й уміння змагалися з дикою відвагою яничар.
Спішених драгунів вели з боку села Тарабанів Тетвин75 і Денгоф76, а другий полк — Асвер Гребен77 і Гейдеполь78, вояки чудові, всі, окрім Гейдеполя, ще за Чарнецького у Данії79 прославилися. Рядові у них були з селян королівських маєтків — усі росляві, як на підбір, відчайдушні, прекрасно підготовлені до будь-якого бою — що пішки, що верхом. Ворота захищали ямаки, на противагу яничарам — воїни слабкі, й через те, хоч було їх без ліку, вони відразу збилися купою і поточилися назад. А як дійшло до рукопашної, то захищалися вони у тих лише випадках, коли відступати не було куди. Ворота ті були взяті раніше за інших, і кіннота через них уперше змогла проникнути в табір.
