Польська ланова піхота на чолі з панами Кобилецьким, Міхалом Жебровським, Пьотрковчиком і Галецьким ударила на окопи з трьох сторін. Найзапекліша битва закипіла біля головних воріт, що виходили на ясський шлях, де мазури схопилися з гвардією Хусейна-паші. Ці ворота були для нього найважливіші, через них польська кіннота могла хлюпнути у табір, тому він з особливою впертістю захищав їх, одну за одною кидаючи туди раті яничар. Ланові піхотинці, з ходу захопивши ворота, силкувалися будь-що утриматися там. Гарматні постріли й град рушничних куль відганяли піхотинців від воріт, до того ж із клубів диму виринали дедалі нові й нові шеренги турків, що йшли в атаку.
Кобилецький, не чекаючи, поки вони дійдуть, кидався їм назустріч як розлючений ведмідь, і дві людські стіни напирали одна на одну, товклися у тисняві, хаосі, метушні, у потоках крові, на купах тіл. Билися там будь-чим, усе йшло в діло: шаблі, ножі, кольби мушкетів, заступи, дрючки, ломи, замахувалися навіть камінням; часом усі збивалися в купу, і люди, схопившись один з одним, пускали в хід кулаки і зуби.
Хусейн двічі пробував зламати піхоту натиском кінноти, але піхотинці щоразу налітали на неї з такою екстраординарною сміливістю, що вона змушена була безладно відступити. Врешті-решт Собеський зжалився над піхотинцями і послав їм на підмогу всю обозну челядь.
Очолив її пан Мотовило. Голота ця, що зазвичай у битвах не брала участі й була сяк-так озброєна, так ревно кинулася у бій, що сам гетьман здивувався. Чи то жадоба здобичі пойняла людей, чи то їм передався порив, який охопив того дня ціле військо, — так чи інак, челядь сміливо вдарила на яничар і зчепилася з ними так запекло, що після першої ж сутички відігнала їх від воріт на відстань мушкетного пострілу. Хусейн кинув у хаос бою нові полки, і битва, вмить поновившись, тривала декілька годин. Тим часом відбірні полки пана Корицького облягли ворота, а гусари, що стояли віддалік, заворушилися як велетенський птах, який неквапливо готувався до польоту, і стали просуватися до воріт.
Цієї миті до гетьмана підбіг вістовий зі східного боку табору.
— Пан воєвода бельський на валах! — крикнув він, задихаючись.
За ним підбіг другий:
— Пани литовські гетьмани на валах!
Підбігли ще й інші з тією самою звісткою. На землю спустилися сутінки, проте обличчя гетьмана випромінювало світло. Він повернувся до пана Бідзинського, котрий стояв поруч, і промовив:
— Тепер настала черга кінноти, але це вже завтра.
Одначе ніхто ні в польському, ні в турецькому стані й гадки не мав, що гетьман хоче спільну атаку всіх сил відкласти до наступного ранку. Навпаки, офіцери-вістові помчали до ротмістрів із розпорядженням будь-якої хвилини бути готовими. Піхота стояла зімкнутим строєм, у кіннотників руки, шаблі, списи рвалися в бій. Люди зголодніли, змерзли і тому з нетерпінням чекали наказу.
Та минали години, а наказу все не було. Ніч стала чорною як жалобний флер. Ще вдень почало мжичити, а опівночі зірвався сильний вітер із крижаним дощем і снігом. Його пориви пронизували до кісток, коні ледве могли встояти на місці, люди ціпеніли. Навіть тріскучий мороз не міг би докучати сильніше, аніж цей вітер, що сік немовби батогом, і сніг, і дощ. У напруженому очікуванні наказу годі було й думати про їжу, пиття, про те, щоб розвести вогонь. Час із кожною годиною ставав дедалі ворожішим. То була пам’ятна ніч, «ніч мук і цокотіння зубами». Щохвилини чулися голоси ротмістрів: «Стояти! Стояти!», і жовнір, котрий не смів не послухатися, стояв у бойовій готовності непорушно й терпеливо.
А навпроти, у мороці, під дощем, на вітрі, у такій самій готовності стояли задубілі від холоду турецькі полки.
І там ніхто не запалював вогню, ніхто не їв, не пив. Атака усіх польських сил очікувалася з хвилини на хвилину, і тому спагі не випускали шабель із рук, а яничари стояли стіною із зарядженими самопалами.
Витривалий польський жовнір, звиклий до суворої зими, ще здатний був витримати таку ніч, проте ці люди, що виросли у м’якому кліматі Румелії чи серед малоазійських пальм, геть знемагали. Хусейнові нарешті стало зрозуміло, чому Собеський не починає атаки: крижаний дощ із вітром був найкращим союзником ляхів. Було очевидно — якщо спагі та яничари простоять тут дванадцять годин, завтра вони як снопи поваляться на землю, навіть не пробуючи захищатися, хіба що їх зігріє жар битви.
Збагнули це і поляки, і турки. Близько четвертої ночі до Хусейна прибули два паші: Яніш-паша і Кайя — командир яничар, старий, випробуваний, чудовий полководець. Смуток і тривога стояли у них на обличчях.
— О пане, — першим сказав Кайя, — якщо ягнята мої до світанку так простоять, на них ні куль, ні мечів не знадобиться!
— О пане, — повторив Яніш-паша, — мої спагі задубіють і битися не зможуть!
Хусейн смикав себе за бороду, передбачаючи поразку і власну загибель. Але що було робити? Дозволь він людям бодай на хвилину ослабити бойовий порядок, розвести вогонь, зігрітися теплою їжею, атака почалася б негайно. І так із боку валів час від часу було чути звуки рожків, неначе сигнал кінноті до виступу.
Кайя і Яніш-паша бачили тільки одну раду: не чекати атаки, а самим усіма силами зараз же вдарити на супротивника. Те, що він стоїть у бойовій готовності, не завада, бо, сам маючи намір атакувати, ворог не очікує атаки. Дивись, і пощастить відтіснити його з валів; певна річ, у нічній битві поразка можлива, та завтра вдень вона неминуча.
Проте Хусейн не зважився прислухатись до поради давніх войовників.
— Як же це? — сказав він. — Ми все довкола покраяли ровами, вбачаючи у них єдиний порятунок від цієї диявольської кінноти, а тепер самі перейдемо ті рови, наражаючи себе на неминучу загибель? Ви мені радили, ви застерігали, а тепер зовсім інше говорите?
І наказу не віддав. Звелів тільки із гармат гатити по валах, на що пан Контський відразу ж і відповів, до того ж вельми успішно. Дощ дедалі холоднішав і сік дедалі безжальніше, вітер шумів, завивав, дошкульна сирість проникала крізь одяг і шкіру, морозила кров у жилах. Так минула ця довга листопадова ніч, під час якої підірвані були сили воїнів ісламу, і відчай укупі з передчуттям краху пойняв їхні серця.
На самому світанку Яніш-паша ще раз з’явився до Хусейна з порадою: відступити у бойовому порядку до мосту через Дністер і там обережно затіяти військову гру. «Бо у разі, якби військо наше не зуміло протистояти натиску кінноти, — казав він, — то, перейшовши міст, воно на другому березі сховається, і річка послужить йому заслоном». Кайя, командир яничар, був, одначе, іншої думки. Він уважав пораду Яніша-паші запізнілою і до того ж побоювався, що, коли віддадуть наказ про відступ, військо ураз охопить паніка. «Спагі з допомогою ямаків треба стримати перший натиск кінноти гяурів, навіть якщо усім їм при цьому судилося полягти. Яничари тим часом підоспіють їм на підмогу, а якщо перший натиск гяурів буде відбито, Аллах, можливо, пошле нам звитягу».
Так радив Кайя, і Хусейн послухався його поради. Кіннота висунулася вперед, а яничари і ямаки стали у бойових порядках позаду неї біля наметів Хусейна. Їхні раті мали переконливий і грізний вигляд. Білобородий Кайя, «божественний лев», який досі звик вести воїнів тільки до перемог, гасав уздовж строю, усіх підбадьорював, зміцнював дух, згадуючи попередні успіхи. А воїнам теж миліша була битва, аніж бездіяльне стояння у грязюці, під дощем, чекання на вітрі, що пронизував до мозку кісток. І тому, хоч задубілі пальці ратників ледве тримали рушниці й піки, вони раділи, що зігріються в бою.
Із набагато меншим натхненням очікували атаки спагі: і тому, що на них припадав перший удар, і тому, що було серед них чимало уродженців Малої Азії та Єгипту — дуже чуттєвих до холоду, котрі до кінця тієї ночі лишилися ледве живі. Коні теж натерпілися добряче: розкішно вбрані, вони стояли, звісивши голови, і від храпів їхніх валила пара. Люди з посинілими обличчями й погаслими очима зовсім не про звитягу думали, а про те, що навіть смерть ліпша за ту муку, яку принесла їм минула ніч, але найкраще — втеча до батьківської хати, під гаряче проміння сонця.
