У польському війську кільканадцять жовнірів із тих, які були легко вдягнені, на ранок замерзли на валах, але в цілому і піхота, й кіннота витерпіли холод незрівнянно легше, аніж турки, бо їх підкріплювала і надія на звитягу, і майже сліпа віра у те, що, коли гетьман вирішив, аби вони дубіли в негоду, муки ці для них неодмінно добром обернуться, туркам же — злом і загибеллю. А втім, перші ознаки ранку вони теж зустріли з радістю.

Саме у цей час на гребені валу з’явився пан Собеський. Зорі в небі того дня не було, та обличчя його засяяло, коли він зрозумів, що ворог хоче дати йому бій у самому таборі. Анітрохи вже не сумніваючись, що день цей принесе фатальну поразку Магометові, він почав об’їздити полки, всюди закликаючи: «За костьоли посоромлені! За скривдження Пресвятої Богородиці у Кам’янці! За зло, завдане християнству і Речі Посполитій! За Кам’янець!» А жовніри дивилися грізно, немовби говорили: «Та вже й ледве стоїмо! Дозволь, великий гетьмане, тоді побачиш!» Яснішало, у сірих сутінках ранку дедалі чіткіше вимальовувалися обриси кінських голів, постаті людей, списи, прапорці і, нарешті, піхотні полки. Вони першими зарухалися і попливли у мороці супротивникові назустріч, ніби двома потоками обтікаючи з боків кінноту; потім рушила легка кавалерія, залишаючи всередині широку дорогу, якою у потрібний момент мали промчати гусари.

Кожен командувач піхотного полку, кожен ротмістр уже дістав інструкцію і знав, що йому належить робити. Гармати Контського ревли дедалі потужніше, викликаючи такий же потужний рев із турецького боку. Аж ось заклацали мушкетні постріли, закличний окрик облетів табір — спалахнув бій.

Усе затулила темінь, але відголоски битви доходили й до гусарів. Чулися постріли, дзенькіт зброї, крики людей. Пан гетьман — він досі залишався з гусарами і бесідував із воєводою руським — раптом замовк і став прислухатися, а потім сказав воєводі:

— Піхота з ямаком б’ється, ті, що попереду, там у шанцях, зім’яті вже.

Відлунювання пострілів ослабло, коли гримнув несподівано оглушливий залп — один і другий. Очевидно було, що легкі хоругви здолали спагі й віч-на-віч зіткнулися з яничарами.

Великий гетьман здибив коня і блискавкою помчав із кількома десятками наближених до місця битви. Пан воєвода руський із п’ятнадцятьма гусарськими хоругвами стояв напоготові, очікуючи тільки знаку, щоб рушити на підмогу і вирішити долю битви.

Чекали вони досить довго, а тим часом у глибині табору кипіло й гуло дедалі страшніше. Битва, здавалося, перекочувалася то ліворуч, то у бік литовських військ, то до воєводи бельського — так само, як розкоти грому під час грози. Гарматні постріли турків рідшали, зате артилерія пана Контського била з подвоєною силою. Через годину воєвода руський відчув, що центр битви знову перемістився і точиться вона якраз навпроти його гусарів.

Цієї самої миті примчав на чолі своїх людей пан великий гетьман. Очі його сяяли. Осадивши коня перед воєводою руським, він крикнув:

— До бою, з Божою поміччю!

— До бою! — гримнув воєвода руський.

Його команду підхопили ротмістри. Ліс списів із грізним шумом ураз припав до кінських грив, п’ятнадцять хоругов кінноти, що звикла все крушити на своєму шляху, важкою хмарою рушили вперед.

Відтоді як у триденній битві під Варшавою80 литовські гусари під проводом пана Полубинського розщепили ніби клином шведську армію і пройшли крізь неї, ніхто не пам’ятав такої потужної атаки. Клусом із місця взяли хоругви, але кроків через двісті ротмістри дали команду: «Чвалом!», гусари, заявивши про себе окриками: «Бий! Убивай!», пригнулися у сідлах, і коні стрімко понесли їх уперед. Лавина коней, що мчали вихором, залізних рицарів, схилених списів була як нестримна стихія. І насувалася як гроза, як розбурхані хвилі — з шумом і гуркотом. Земля стогнала під її вагою, і зрозуміло було, що, навіть коли ніхто з гусарів списом не націлиться, шаблі не вихопить, вони з розбігу самою вагою своєю звалять, зімнуть, утопчуть у землю все на своєму шляху, як смерч, що ламає і валить ліс.

Так домчали вони до кривавого, трупами всіяного бойовища, де кипіла битва. Легкі хоругви билися ще на флангах із турецькою кіннотою і зуміли значно потіснити її, проте всередині ще стояли незборимою стіною зімкнуті шеренги яничар. Не одна легка хоругва вже розбилася об них, як хвиля, що котиться із морських просторів і розбивається об скелястий берег. Здолати їх, покласти належало тепер гусарам.

Кільканадцять тисяч янчарок гримнуло враз, як один постріл. Ще хвилина: яничари напружені, пробують міцніше стати на ноги; дехто, побачивши смертоносну лавину, мружить очі, у когось, стискаючи піку, тремтить рука, серце гупає молотом, губи зціплені, високо здіймаються груди.

А ті ближче й ближче, вже чути гучне сапання коней — сама загибель летить, смерть летить!

«Аллах!.. Боже праведний, Царице Небесна!» — два жахливих, ніби й не людських зойки злилися докупи. Живий мур хитається, вгинається, упав! Сухий тріск поламаних списів на мить заглушив усі інші звуки, потім розлягається скрегіт заліза і гуркіт — ніби тисячі молотів щосили луплять по ковадлу, і удари — наче тисячі ціпів молотять зерно на току, і крики, безліч криків, і стогони, і одинокі постріли з мушкетів і рушниць, і зойки жаху. Атакуючі й атаковані змішалися в якомусь незбагненному коловороті; закипіла різанина, у вихорі бою ллється потоками кров — тепла, бо парує, сирим запахом насичує повітря.

Перші, другі, треті, десяті шеренги яничар лежать долі — потовчені копитами, поколені списами, порубані мечами. Але білобородий Кайя, «божественний лев», кидає у бій свіжі раті. Йому байдуже, що вони лягають покотом, як лан під бурею, вони б’ються. Охоплені люттю, вони дихають смертю і смерті прагнуть. Лавина коней грудьми напирає на яничар, тіснить, валить, а вони ножами розпорюють коням черева, тисячі шабель рубають їх без спочинку, леза здіймаються як блискавиці й обрушуються на голови, шиї, руки, а вони січуть вершників по ногах, по колінах, звиваються й кусають як отруйні змії — гинуть, помстившись.

Кайя, «божественний лев», кидає у пащу смерті нові й нові шеренги; криком закликає до бою і сам кидається в безодню. Та ось гусар-велетень, знищуючи все на своєму шляху, як полум’я, наздогнав білобородого старця і, підвівшись у стременах, щоб завдати потужнішого удару, з усього розмаху опустив меч на сиву голову. Не витримала удару ні шабля, ні викувана у Дамаску мисюрська шапка, і Кайя, розсічений аж майже до самих плечей, упав на землю як громом уражений.

Пан Нововейський (а це був він) і перед тим уже сіяв довкола жах і смерть, бо ніхто не міг протистояти його силі й похмурій люті, цього разу зробив битві велику послугу, зітнувши старого, котрий один підтримував досі жар бою. Страшним зойком відгукнулися на смерть свого вождя яничари, і декілька десятків рушниць націлилися у груди молодого рицаря, а він обернувся до них, обличчям схожий на темну ніч. І перш ніж рицарі підоспіли на підмогу, гримнув залп, і здибив коня пан Нововейський, і став хилитися у сідлі. Двоє товаришів підхопили його попідруч, і раптом усмішка, давно не бачений гість, прояснила хмуре його обличчя, і відразу очі його заплющилися, а побілілі губи прошепотіли слова, які у шумі битви неможливо було розчути.

Тим часом здригнулися останні лави яничар. Войовничий Яніш-паша хотів був поновити битву, та шалений страх пойняв уже людей81, і марні виявилися усі зусилля; змішалися, збилися купою шеренги — їх тіснили, били, топтали, рубали — оговтатися вони вже не могли. І нарешті розсипалися, як туго натягнутий ланцюг, і люди, як окремі ланки того ланцюга, розлетілися врізнобіч із виттям, із криком, кидаючи зброю і затуливши голову руками. Кіннота гнала їх, а вони, розгубившись, не знаючи, куди бігти, часом збивалися щільною масою, і кіннотники, сидячи у них на плечах, просто купалися у крові.

Грізний лучник пан Мушальський ударив войовничого Яніш-пашу шаблею по шиї, ще й так, що спинний мозок бризнув у того з порубаних хребців, окропивши шовк і сріблясті лусочки панцира.