Яничари, пом’яті польською піхотою ямаки і частина розсіяної вже на початку битви кінноти, одне слово, усе скопище турків кинулося тікати, тримаючи шлях до протилежного боку табору, туди, де над глибокою безоднею височів крутий, у декілька десятків футів, порослий хащами пагорб. Туди страх гнав причинних. Багато хто кидався з кручі в безодню, не щоб уникнути смерті, а щоб прийняти її не від руки поляків. Цій розпачливій юрбі заступив дорогу коронний стражник пан Бидзінський82, проте, підхоплений людським потоком, він укупі зі своїми людьми був скинутий на дно безодні, котра невдовзі майже по вінця наповнилася купами тіл — убитих, поранених, задушених.
Із дна долинали моторошні стогони, нещасні смикалися в конвульсіях, билися ногами, роздирали себе нігтями у передсмертних корчах. До вечора чулися охання, до вечора ворушилася людська маса, дедалі менше, дедалі тихше. Аж у перших сутінках усе вщухло.
Страшними виявилися наслідки гусарської атаки. Вісім тисяч порубаних мечами яничар лежало біля рову, що оточував намети Хусейна-паші, не рахуючи тих, хто загинув, рятуючись утечею або на дні безодні. Польська кіннота увірвалася в намети, пан Собеський тріумфував. Сурми й ріжки хриплими голосами вже віщували звитягу, як раптом битва закипіла з новою силою.
Це великий войовник турецький Хусейн-паша на чолі своєї кінної гвардії і залишків іншої кінноти тікав після поразки яничар через ворота, що вели до Ясс, та коли дорогу йому заступили хоругви Дмитра Вишневецького, гетьмана польного, і заходилися рубати без пощади, він повернувся назад до табору, як звір, оточений у лісі, що знайшов лазівку. Причому ввірвався він у табір із таким напором, що на млі ока розбив легку козацьку хоругву, викликавши збентеження у піхоті, яка почасти вже грабувала табір, і майже дістався — на відстані у половину пістолетного пострілу — до гетьмана.
«Перебуваючи вже у самому таборі, ми були близькі до поразки, — писав згодом пан Собеський, — те, що це нас обминуло, треба подякувати тільки екстраординарній сміливості гусарів».
Справді, атака турків, проведена в пориві крайнього відчаю, до того ж зовсім неочікувано, була воістину жахливою. Але гусари, не схолонувши ще від бойового жару, відразу ж із місця на повному скаку вилетіли їм назустріч. Першою вступила в бій хоругов Прусиновського й зупинила атакуючих; за нею рушив Скшетуський зі своїми, а потім уся яка не є кіннота, піхота, обозні, хто де стояв, хто де був — усі в нападі люті кинулись на ворога, і закипів бій, хоч трохи й безладний, та не менш жорстокий, аніж перед тим сутичка гусарів із яничарами.
Після закінчення цієї битви рицарі з подивом згадували доблесть турків, які, коли підоспів уже Вишневецький із литовськими гетьманами, оточені зусібіч, захищалися з такою запеклістю, що, хоч гетьман дозволив брати їх тільки живими, полонити вдалося лише якусь дещицю. Коли важкі хоругви розбили їх нарешті після півгодинного бою, окремі купки, а потім і самотні вершники, закликаючи Аллаха, й далі билися до останнього подиху.
Чимало подвигів здійснено було там, незабутня серед людей пам’ять про них.
Там польний гетьман литовський власною рукою зарубав могутнього пашу, котрий перед тим поклав пана Рудоміна, пана Кімбара і пана Рдултовського. Гетьман же, заїхавши спереду, одним замахом шаблі зніс йому голову. Там пан Собеський на очах усього війська обезголовив спагі, який цілив у нього з пістолета; там і пан Бидзінський, коронний стражник, що врятувався дивом із безодні, хоч побитий і поранений, відразу ж кинувся у вихор бою і бився доти, аж доки знепритомнів від знесилення. Довго після того нездужав він, та через декілька місяців хвороби знову подався на війну здобувати собі славу.
Із людей нижчих званням більше за інших шаленів пан Рущиць, викрадав вершників, як вовк викрадає овець з отари. Чимало звершив також пан Скшетуський, біля якого сини його билися, як розлючені левенята. Зі смутком і болем роздумували згодом рицарі про те, чого тільки не звершив би того дня неперевершений фехтувальник пан Володийовський, якби не те, що вже рік як спочив він вічним сном. Ті ж, кого він навчав воювати, і його, і себе прославили на кривавому бойовищі.
У поновленій тій битві із давніх хрептівських рицарів, окрім пана Нововейського, загинуло ще двоє: пан Мотовило і грізний лучник пан Мушальський. Панові Мотовилу водночас декілька куль прошили груди, і він упав, як дуб, котрому настав кінець. Очевидці казали, ніби загинув він від руки тих братів козаків, що під проводом Хохолі при Хусейні до останнього подиху билися супроти вітчизни своєї і християнства. А пан Мушальський — о диво! — від стріли загинув, її турок якийсь, рятуючись утечею, у нього випустив. Стріла пробила панові Мушальському горло навиліт у ту саму хвилину, коли, після повного краху бусурман, він простяг руку до сагайдака, щоб пустити навздогін утікачам ще декілька влучних посланців смерті. Душа його, мабуть, із душею Дидюка возз’єдналася, аби дружба, яка на турецькій галері виникла, укріпилася узами вічності. Колишні хрептівські співтовариші відшукали після битви три цих тіла й попрощалися з ними, ревно їх оплакуючи, хоч і заздрили такій славній смерті. У Нововейського усмішка була на вустах і тиха умиротвореність в обличчі; пан Мотовило, здавалося, спав спокійно, а пан Мушальський підніс очі до неба — ніби молився. Поховали усіх трьох на славному хотинському полі під скелею і звеліли висікти під хрестом три наймення на вічну пам’ять.
Головнокомандувач усієї турецької армії Хусейн-паша врятувався втечею на прудкому анатолійському коні, та лиш для того, щоб одержати у Стамбулі шовковий шнурок із рук султана. Із чудової турецької армії мало хто вийшов живим із того побоїща. Рештки кінноти Хусейна войовники Речі Посполитої передавали один одному; гетьман польний гнав їх до великого гетьмана, а той — до гетьманів литовських, ті ж — назад до польного, і так воно тривало, аж поки всі кіннотники загинули.
Із яничар мало хто вцілів. Увесь гігантський табір був залитий кров’ю, змішаною з дощем і снігом, трупів лежало так багато, що тільки морози, ворони та вовки запобігли заразі, яка зазвичай стається від безлічі гнилих тіл. Польські ратники, одержимі бойовим запалом, ледве перевівши дух після битви, оволоділи Хотином. Трофеї в таборі були взяті величезні. Сто двадцять гармат, а з ними триста прапорів і стягів прислав великий гетьман із того бойовища, на якому вже удруге упродовж сторіччя тріумфувала польська шабля.
Сам пан гетьман Собеський розташувався у наметі Хусейна-паші, що виблискував золотом і бісером, і звідти з допомогою крилатих гінців розсилав у всі кінці вісті про щасливу звитягу. Потім зібралися докупи кіннота і піхота, хоругви польські, литовські й козацькі — усе військо вишикувалося у бойовому порядку. Почалася подячна відправа — і на тому самому плацу, де вчора ще муедзини вигукували: «Лях або Аллах!», — зазвучала молитва «Тe Deum laudamus».********
Гетьман слухав месу, лежачи крижем, а коли підвівся, сльози радості текли його достойним обличчям. Побачивши це, рицарі, які не витерли ще крові, не схололи від напруження битви, тричі вигукнули:
— Vivat Joannes victor!********
А через десять років, коли його величність король Ян ІІІ на порох розбив турецькі полчища під Віднем, вигук цей було повторено від моря до моря, від гір до гір, усюди в світі, де дзвони кличуть християн на молитву...
***
На цьому закінчується наша трилогія — шість книжок, які писалися упродовж кількох років і в трудах великих — щоб міцнішали серця.
Кінець
******** Тебе, Бога, хвалимо (лат.).
******** Нехай живе Йоан-звитяжець! (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Коментарі
Роман «Пан Володийовський», що друкувався, як і «Потоп», у варшавському «Слові», краківському «Часі» й у «Джєнніку познанському», від червня 1887 до травня 1888 року (тоді ж вийшов окремим виданням), завершує історичну трилогію Сенкевича.
