— Боже милостивий! — вигукнув пан Володийовський. — Що я чую! Перепон мені ставити й так не можуть, я тут лишень послушник. Боже ти мій, Боже! Прохання вмирущого — це ж святе! Йому я відмовити не можу!

— Смертельний був би гріх! — вигукнув пан Заглоба.

— Істинна правда! Вічно цей зрадник Богуслав! Якщо я не помщуся за Кетлінга, довіку мені не бачити цих мурів... Знайду я цих його посіпак, цих убивць, я їм макітри порозбиваю! Боже милостивий, мене вже й думки грішні брати стали! Memento mori!.. Зачекай мене, ваша милость, я зараз переодягнуся у старе вбрання, бо в сутані виходити мені у світ не можна...

— Ось одежа! — крикнув пан Заглоба, простягаючи руки до вузлика, що лежав збоку на лаві. Я все передбачив, усе приготував... Тут і чоботи, і шабля чудова, і кунтуш...

— Ходімо, ваша милость, до мене в келію, — квапливо запропонував маленький рицар.

І вони пішли, а коли з’явилися знову, то поруч із паном Заглобою йшов уже не ченчик у білому вбранні, а офіцер у жовтих ботфортах, із шаблею при боці, з білою портупеєю через плече.

Пан Заглоба підморгував оком, а побачивши брата-воротаря, котрий із виразним обуренням відчинив їм хвіртку, всміхнувся у вуса.

Неподалік кляштору, трохи нижче, стояв віз пана Заглоби із двома челядниками: один сидів на козлах, притримуючи віжки добре запряженого четверика, якого пан Володийовський мимоволі окинув поглядом знавця, другий стояв поряд — у правиці він тримав запліснявілий невеличкий дзбан із вином, у лівиці — два келихи.

— До Мокотова далеченько, — сказав пан Заглоба, — а при ложі Кетлінга чекає на нас велика журба. Випий, Міхале, щоб легше тобі було витримати удари долі, бо ослаб ти, як погляну.

Сказавши це, пан Заглоба взяв із рук у пахолка дзбан і наповнив келихи загустілим від старості солодким угорським вином.

— Достойний напій, — зауважив він, поставивши дзбан на землю і беручи в руки келихи. — За здоров’я Кетлінга!

— За здоров’я! — повторив пан Володийовський. — Поспішаймо!

Вони одним духом осушили келихи.

— Поспішаймо! — повторив пан Заглоба. — Наливай, хлопче! За здоров’я Скшетуського! Поспішаймо!

— Вони знову випили одним духом, і справді треба було поспішати.

— Сідаймо! — заволав пан Володийовський.

— Невже ти за моє здоров’я не вип’єш? — жалісливим голосом запитав пан Заглоба.

— Ну ж бо! Тільки жвавіше!

І вони випили втретє. Заглоба перехилив відразу, хоч у келиху залишилося з чарку, відтак, навіть не встигнувши витерти вусів, заходився волати:

— Був би я невдячником, якби й за тебе не випив. Наливай, хлопче!

— Красно дякую, приятелю мій! — відповів брат Єжи.

У дзбані завиднілося дно. Пан Заглоба схопив його за горло і розчерепив на друзки, бо не міг терпіти порожнього посуду. Потім вони швидко сіли й поїхали.

Шляхетний напій швидко наповнив їхню кров живильним теплом, а серця надією. Щоки брата Єжи взялися легким рум’янцем, а погляд став як колись бистрим.

Рука його мимоволі кілька разів потяглася до вусиків, тепер вони знову, як маленькі шильця, стирчали догори, майже торкаючись очей. Він із цікавістю розглядався довкола, немовби бачив усе вперше.

Зненацька пан Заглоба вдарив себе рукою по колінах і ні сіло ні впало крикнув:

— Гоп! Гоп! Щойно Кетлінг тебе побачить, ураз одужає! Запевняю тебе! Гоп! Гоп!

І, на радощах обхопивши Міхала за шию, почав стискати його щосили.

Володийовський не залишився у нього в боргу, і вони щиро притискали один одного до грудей.

Якийсь час вони їхали мовчки, але мовчання це було цілющим.

Тим часом обабіч дороги з’явилися слобідські хатки.

Усе навкруги аж кипіло. Туди й сюди квапилися міщани, барвисто вдягнена челядь, жовніри, шляхтичі, виряджені як на весілля.

— На сейм з’їхалася тьма народу, — пояснив пан Заглоба, — може, й не всякий у справі, але ж подивитися і послухати всім хочеться. Заїжджі двори й корчми так переповнені, що кутка вільного не знайдеш, а вже шляхтянок на вулиці більше, аніж волосся в бороді!.. Такі вродливі, бестії, що часом чоловік ладен руками заплескати, як gallus******** крильми, і закукурікати на ціле горло. Поглянь-но на оту чорнявку, за якою гайдук зелену шубку несе, а онде гладка, га?!

Тут пан Заглоба штовхнув Володийовського кулаком у бік, той глянув, вуса у нього настовбурчилися, очиці блиснули, але тої ж миті він засоромився, отямився, понурив голову і, трохи помовчавши, сказав:

— Memento mori!

А пан Заглоба знову обійняв його за шию.

— Per amititiam nostram********, Міхале, якщо любиш мене, якщо шануєш мою старість, одружися! Стільки довкола панянок достойних, одружися, кажу!

Брат Єжи здивовано подивився на свого приятеля. Пан Заглоба не був п’яний, він, бувало, випивав тричі стільки і не заговорювався, отже, й зараз повів такі речі не від розчулення. Проте всяка думка про одруження здавалася панові Міхалу блюзнірством, і першої миті він так здивувався, що навіть не розсердився.

Відтак суворо подивився на пана Заглобу й спитав:

— Ти, ваша милость, перепив?

— Від щирого серця кажу тобі, одружися!— повторив пан Заглоба.

Пан Володийовський глянув на нього ще суворіше:

— Memento mori!

Але пана Заглобу не так легко було здолати.

— Міхале, якщо ти мене любиш, зроби це задля мене і думати забудь про своє «memento». Repeto********, ніхто тебе не приневолює, та тільки служи Богові тим, для чого він тебе створив, а створив він тебе для шаблі, і, отже, така була його воля, якщо зумів ти досягти в цьому мистецтві неабиякої досконалості. Якби хотів він зробити з тебе ксьондза, то, очевидячки, наділив би іншим мистецтвом, а серце схилив би до книжок і латини. Зауваж також, що люди жовнірів-праведників не менше від святих отців шанують, бо вони у походи супроти всякої нечисті ходять і praemi******** з рук Божих одержують, із ворожими хоругвами повертаючись... Усе так, не станеш же ти перечити?

— Не стану сперечатися, та й знаю до того ж, що у герці словесному мені тебе не здолати, але й ти, добродію, погодься, що для журби у кляшторних мурах куди більше пожитку.

— Ого! Якщо так, то вже й узагалі треба кляшторну браму для журби vitare********. Журбу-смуток слід у голоді тримати, щоб вона, бестія, здохла, а той, хто її живить, бовдур!

Пан Володийовський не відразу знайшов, що відповісти, тому замовк, а за хвилину промовив сумним голосом:

— Ти мені, добродію, про одруження не нагадуй, такі нагадування лишень ятрять душу. Колишньої охоти більш немає, сльозами змило, та й літа не ті. У мене й чуб уже сивий. Сорок два роки, а з них двадцять п’ять літ трудів військових. Не жарти, ой ні, не жарти!

— Боже милосердний, не скарай його за блюзнірство! Сорок два роки! Тьху! Поглянь на мене! У чоловіка вдвічі більше за спиною лишилося, а часом ой як важко жар у грудях схолодити, лихоманку наче куряву з тіла витрясти. Шануй пам’ять любої своєї небіжчиці, Міхале! Тож для неї ти був добрий, а для інших старий, нікчемний?

— Годі, добродію, годі, не ятри душі! — голосом, сповненим журби, відгукнувся пан Володийовський.

І на вусики його потекли сльози.

— Не скажу більше ні слова, — промовив пан Заглоба, — тільки дай мені чесне кавалерське, що б там із Кетлінгом не було, місяць ти проведеш із нами. Треба тобі й Скшетуського побачити... Якщо згодом до кляштору захочеш повернутися, ніхто тебе не затримає.

— Даю чесне кавалерське! — відгукнувся пан Міхал.

І вони враз заговорили про інше. Пан Заглоба розповідав про сейм, про те, як він виступив супроти князя Богуслава, згадав і про історію з Кетлінгом.

Щоправда, він часто-густо уривав розповідь і поринав у свої думки. Либонь, це були веселі думки, бо він час від часу бив себе руками по колінах і повторював:

— Гоп! Гоп!

Однак, що ближче під’їздили вони до Мокотова, то неспокійнішим ставало обличчя пана Заглоби. Він раптом повернувся до Володийовського і спитав:

— Пам’ятаєш? Адже ти дав чесне кавалерське, що Кетлінг Кетлінгом, а ти все одно місяць із нами побудеш.