******** Привселюдно (лат.).

******** Що стосується (лат.).

******** Супроти мене (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ V

Наступного дня, заручившись листом від ксьондза примаса й обговоривши весь план дій із Кетлінгом, пан Заглоба подзвонив у дзвіночок біля кляшторної брами на Mons regius. Із хвилюванням чекав він, як прийме його пан Володийовський. На саму думку про це серце його калатало сильніше. Звісно, він обмислив прийдешню розмову в усіх деталях, і тепер роздумував, із чого почати, розуміючи, що багато що вирішать перші миті. З цією думкою він подзвонив у дзвіночок іще раз, а коли у замку скрипнув ключ і хвіртка трохи прочинилася, рішуче рушив уперед, а сторопілому юному ченцеві сказав:

— Я знаю, щоб сюди зайти, треба мати особливий привід. Та ось у мене лист від ксьондза примаса, зробіть ласку, carissime frater********, передайте його отцю пріору.

— Бажання ваше буде виконане, ваша милость, — відповів ченчик і низько вклонився, побачивши примасову печатку.

Промовивши це, він потяг за прикріплений до язичка дзвіночка ремінь двічі, щоб покликати когось, бо сам відійти од хвіртки не міг.

На сигнал дзвіночка з’явився другий чернець і, забравши листа, мовчки пішов, а пан Заглоба поклав на лавку вузлик, який тримав у руках, і сів тут же, через силу відсапуючись.

— Frater, — сказав він нарешті, — чи давно ти у ченцях ходиш?

— Вже п’ятий рік, — відповів той.

— Подумати тільки, такий юний — і п’ять років! Тепер уже, якби навіть і схотілося вийти, запізно. Либонь, сумуєте іноді за мирським життям, одного військова служба вабить, другого — забави й гуляння, третього молодички...

— Apage!******** — вигукнув ченчик і перехрестився.

— А що? Невже спокуси не діймали? — повторив пан Заглоба.

Але ченчик недовірливо поглянув на цього посланця примаса і відповів:

— Тому, за ким ці двері зачинилися, вороття немає.

— Ну це ми ще побачимо! Як там пан Володийовський поживає? Чи здоровий?

— Тут нема нікого, кого б так називали.

— Брат Міхал, — сказав навмання пан Заглоба. — Колишній драгунський полковник, що недавно до вас прийшов.

— Його ми називаємо брат Єжи, але обітниці він не давав, термін послуху ще не вийшов.

— І не дасть, напевно, бо й ти, frater, не повіриш, який це був бабій! Другого такого женолюбця у жодному кляшто... а нехай тобі всячина, я хотів сказати, у жодному полку не знайдеш, хоч усе військо перебери...

— Такі речі мені й слухати негоже! — відповів ченчик, дивуючись дедалі більше.

— Послухай, frater! Не знаю я, де у вас мода гостей приймати, якщо тут, раджу, як сюди прийде брат Єжи, ліпше вийти, он хоч би у ту келію біля хвіртки, бо у нас тут будуть світські розмови.

— Піду хоч зараз, від гріха чимдалі, — сказав чернець.

Тим часом з’явився Володийовський, інакше кажучи, брат Єжи, але Заглоба не впізнав його, так сильно пан Міхал змінився.

Передусім у білому чернечому вбранні він здавався вищим, ніж у драгунському колеті, по-друге, колись хвацько підкручені вгору, мало не до самих очей, вуса тепер обвисли. Брат Єжи, схоже, намагався запустити й бороду, і вона стирчала русими пасмами не більше ніж на півпальця завдовжки. До того ж він схуд і навіть висох, а найголовніше, очі в нього погасли. Понуривши голову і сховавши на грудях під сутаною руки, сердега йшов, ледве переставляючи ноги.

Пан Заглоба, попервах не впізнавши його, вирішив, що сам пріор вийшов його зустріти. Він підвівся з лави й прочитав перші слова молитви:

— Laudetur...********

Але, придивившись, відкрив обійми й вигукнув:

— Пане Міхале! Пане Міхале!

Брат Єжи дав обійняти себе, щось схоже на ридання струснуло його груди, але очі так само залишалися сухими.

Пан Заглоба довго стискав його і нарешті заговорив:

— Не один ти оплакував своє нещастя. Плакав я, плакали Кмитиці й Скшетуські. На все воля Божа! Змирися з нею, Міхале! Нехай же тебе Отець милосердний винагородить і втішить!.. Мудро ти вчинив, що на цей час оселився у цих мурах. У скорботі думки про Бога — найкраща втіха. Дай мені ще раз притиснути тебе до серця. Майже не бачу тебе, сльози геть очі застилають!

Пан Заглоба, дивлячись на Володийовського, насправді розчулився до сліз. Нарешті, виплакавшись, промовив:

— Даруй, брате, що урвав твої спокійні молитовні роздуми, але не міг я вчинити інакше, та й сам ти з цим погодишся, вислухавши мої докази! Ох, Міхале, Міхале! Скільки ми вкупі пережили і доброго, й лихого! Чи знайшов ти за цією огорожею хоч якусь утіху?

— Знайшов, — відповів пан Міхал, — знайшов у словах, що їх денно і нощно тут чую і тверджу й ладен твердити аж до смерті: memento mori!******** У смерті моя втіха.

— Гм! Смерть куди легше на бранному полі знайти, аніж у кляшторі, де життя день за днем плине так, ніби хтось клубок поволі розмотує...

— Тут немає життя, бо немає справ земних, і душа, ще не розлучившись із тілом, уже в іншому світі перебуває.

— Якщо так, то не стану тобі говорити, що білгородська орда на Річ Посполиту зуби точить, адже тобі тепер до цього байдуже?

Пан Міхал ураз ворухнув вусиками, правиця мимоволі потяглася ліворуч, але, не знайшовши шаблі, знову зникла під сутаною. Він понурив голову й сказав:

— Memento mori!

— Слушно, слушно! — відповів пан Заглоба, з виразним нетерпінням кліпаючи своїм здоровим оком. — Щойно вчора гетьман Собеський сказав: «Нехай би Володийовський ще й цю бурю з нами зустрів, а потім і в який завгодно кляштор пішов. Господь на нього за це не розгнівався б, навпаки, був би чернець хоч куди». Але важко й дивуватися, що власний спокій тобі за спокій Вітчизни дорожчий, як то кажуть, prima caritas ab ego********.

Залягла тривала тиша, тільки вусики у пана Міхала здригнулися й настовбурчилися.

— Обітниці ще не давав? — зненацька запитав пан Заглоба. — Отже, хоч зараз можеш звідси вийти?

— Ченцем я ще не став, бо очікував на це Божої ласки і тієї години, коли скрботні земні думки перестануть томити душу. Проте Божа ласка на мене зійшла, спокій повернувся, вийти я можу, але не хочу — наближається термін, коли я з чистим сумлінням, відсторонившись од земних помислів, дам обітницю.

— Не хочу я тебе відмовляти, та й ревність твоя мені подобається, хоч, пам’ятаю, Скшетуський, надумавши свого часу постригтися в ченці, чекав, коли над Вітчизною ущухне буря. Роби як хочеш. Справді не стану тебе відмовляти, бо я і сам колись про кляшторне життя мріяв. Було це півстоліття тому, пам’ятаю, як став послушником. Щоб я з цього місця не зійшов, коли кажу неправду! Але, на жаль чи на щастя, Господь розпорядився інакше... Про одне тільки благаю тебе, Міхале, вийди звідси хоч на днину.

— Навіщо? Дайте мені спокій! — відповів пан Володийовський.

Пан Заглоба заревів уголос, витираючи сльози полами кунтуша.

— Для себе, — говорив він уривчастим голосом, — для себе не шукаю я порятунку, хоч князь Богуслав Радзивілл обіцяє помститися мені й убивць на мене нацьковує, а мене, старого, захистити й убезпечити від нього нема кому. Думав, що ти... Та годі про це! Я все одно тебе як сина любитиму, навіть якщо ти у мій бік і не глянеш... Про одне благаю, молися за мою душу, бо мені від рук Богуславових не втекти!.. Нехай мене спіткає те, що буде! Але знай, що другий твій приятель, котрий останньою скибкою хліба з тобою ділився, лежить-помирає і неодмінно побачити тебе хоче, щоб зізнатися в чомусь, без чого його душа не упокоїться.

Пан Міхал, який із хвилюванням слухав розповідь пана Заглоби про небезпеки, що загрожують йому, тут не витримав і, схопивши його за плечі, спитав:

— Хто ж це? Скшетуський?

— Не Скшетуський, а Кетлінг!

— Боже милосердний, що з ним?

— Мене захищаючи, він був тяжко поранений посіпаками князя Богуслава і не знаю, чи проживе ще бодай день. Заради тебе, Міхале, зважилися ми на все, тільки для цього і до Варшави приїхали, про одне думаючи, як тебе втішити. Вийди звідси хоч на дві днини і втіш умирущого. А потім повернешся... даси обітницю... Я привіз листа від отця примаса до пріора, це щоб тобі не ставили перепон... Тож поквапся, бо кожна хвилина дорога!..