Тримаючи діла свої у глибокій таємниці, князь давно вже розкинув сіті у Литві, а тепер закинув їх і у Варшаві, і ось халепа, сіть ураз прорвали, ще й так сильно, що могла вийти вся риба. На суді, який розглядав справу, князь скреготів зубами від злості, але Кетлінг, як депутат, був йому не підвладний, і тоді Радзивілл пообіцяв серед своїх придворних нагороду тому, хто покаже на арбітра, котрий слідом за Кетлінгом прокричав на всю залу: «Зрадник і запроданець!»
Пан Заглоба був надто відомий, щоб його прізвище довго могло залишатися в таємниці. Та він і не ховався. А князь конюший, довідавшись, із ким має справу, хоч і розлютився, проте побоявся виступити супроти такої знаної персони.
Старий жовнір знав собі ціну, тому, почувши про погрози князя, на одному великому шляхетському зібранні сказав:
— Якщо у мене з голови впаде хоч волосина, декому гірко буде. Коронація вже невдовзі, а ще й, коли зібрати братніх шабель тисяч зі сто, недалеко й до різанини...
Слова ці дійшли до князя, він закусив губу в зневажливій посмішці, але в душі визнав, що Заглоба мав слушність.
Наступного дня він, напевно, змінив свою думку, бо, коли на бенкеті у князя кравчого хтось заговорив про Заглобу, Богуслав сказав:
— Чував я, цей шляхтич ставиться до мене неприхильно, але я так старих рицарів шаную, що, хоч він і далі буде недоброзичливий до мене, шанувати його не перестану.
А через тиждень на прийомі у пана гетьмана Собеського він повторив ці слова самому панові Заглобі.
Побачивши князя, пан Заглоба й бровою не повів, обличчя його було на диво спокійне, і все-таки серце його трохи здригнулося, усі знали, що князь людожер і руки в нього довгі, його всі бояться. А князь тим часом звернувся до нього з другого кінця столу і сказав:
— Милостивий пане добродію Заглобо, дійшло до мене, що ви, ваша милость, не будучи депутатом, задумали мене невинного моїх повноважень позбавити, але я по-християнському вам прощаю, а як треба, можу й протекцію скласти.
— Я дотримувався тільки конституції, — відповів пан Заглоба, — що вважаю обов’язком кожного шляхтича, guod attinet******** протекції, то у мої роки її мені може скласти тільки Бог, бо я маю вже під дев’яносто.
— Шанований вік, якщо життя ваше було таке ж добре, як і довге, у чому, зрештою, я анітрохи не маю сумніву.
— Служив Вітчизні й своєму панові, про інших панів не думаючи.
Князь трохи скривився.
— Але ж супроти мене замишляли недобре, ваша милость, я чув про це. Та нехай буде поміж нами мир. Усе забуто, навіть те, що ви, добродію, нацьковували contra me******** моїх заздрісників. Із тим своїм переслідувачем я ще поквитаюся, але вам ладен подати руку і запропонувати дружбу.
— Чину я не дійшов, та й зависока це для мене честь. Для такої дружби мені довелося б увесь час підстрибувати або видиратися, а це на схилку літ ой як важко. Якщо ви, ваша князівська могутність, із моїм приятелем Кмитицем рахунки звести прагнете, то від душі вам раджу: облиште цю арифметику.
— Перепрошую, а чому?— поцікавився князь.
— Бо в арифметиці чотири дії. Може, у пана Кмитиця прибуток і непоганий, та в порівнянні з вашими багатствами це дрібка, отже, ділити його він не згодиться; множенням заклопотаний сам; відняти в себе нічого не дозволить; міг би хіба що дещо додати, та не знаю, ваша князівська могутність, чи вам це буде до вподоби.
І хоч князь не раз брав участь у подібній полеміці, чи то спосіб розмірковувати, чи то зухвалість пана Заглоби так його вразили, що він наче язика проковтнув. У гостей животи затряслися від сміху, а пан Собеський, гучно розреготавшись, промовив:
— Впізнаю старого збаражця! Він не лише шаблею, а й язиком добряче махає! Ліпше такого не чіпати.
Князь Богуслав, бачачи, що пан Заглоба непохитний, не пробував більше його переманювати, але під час бенкету мимоволі кидав на старого рицаря злі погляди.
Пан гетьман Собеський, розохотившись, не переставав говорити:
— Великий ви, пане брате, майстер битися на шаблях. Чи є рівний вам у Речі Посполитій?
— Шаблею володіє не гірше за мене пан Володийовський, — відповів задоволений похвалою Заглоба. — Та й Кмитиця я підучив непогано.
Сказавши це, він зиркнув на Радзивілла, але князь удав, що не чує, і спокійнісінько розмовляв із сусідом.
— О так! — погодився гетьман. — Я пана Володийовського не раз у ділі бачив і готовий довіритися йому, навіть якщо мова піде про долю усього християнства. Жаль, що такого жовніра лихо, наче буря, підкосило.
— А що з ним сталося? — запитав пан Сарбевський, цеханівський мечник.
— Наречена його дорогою додому, в Ченстохові, померла, — відповів пан Заглоба. — Але найгірше те, що я ніяк не можу дізнатися, куди він сам подівся.
— О Боже! — відгукнувся на це пан Варшицький, краківський каштелян. — Так я ж зустрів його, їдучи до Варшави, він повідав мені, що, втомившись від мирської марноти, вирішив у Mons regius піти, аби там у постах і молитвах свою земну путь закінчити.
Пан Заглоба схопився за рештки свого чуба.
— Камедулом13 став, як на сповіді вам кажу! — вигукнув він у відчаї.
Звістка пана каштеляна справила на всіх неабияке враження.
Гетьман Собеський, котрий у жовнірах душі не чув і ліпше від інших знав, як потрібні вони Вітчизні, зажурився і по хвилі сказав:
— Людській вільній волі й славі Божій опиратися гріх, але все-таки жаль, не приховуватиму від вас, панове, що велика це втрата. Жовнір він був хоч куди, давнього вишколу, вихований князем Ієремією, такий у будь-якому бою невідпорний, а вже супроти орди й гультяйства всякого надійнішого захисника не знайти. В степах у нас лишень декілька таких наїзників знайдеться: у козаків — пан Пиво, а в нашому війську пан Рущиць, та куди їм до пана Володийовського.
— Щастя ще, що часи нині трохи спокійніші, — зауважив цеханівський мечник, — і що нехристи ці дотримуються підгаєцьких трактатів14, добутих незрівнянним мечем мого добродійника.
Тут пан мечник уклонився гетьманові Собеському, а той, улещений висловленою йому перед усіма похвалою, відповів:
— Передусім Усевишньому треба дякувати за те, що він дозволив мені лягти як вірному псу на порозі Речі Посполитої і ворогів її покусати без жалю. Та ще жовнірикам нашим за вірну службу подякуймо. Хан був би радий дотримувати трактатів, це достеменно мені відомо, але й у самому Криму згоди нема, а вже білгородська орда й зовсім із покори вийшла. Звістка прилетіла, що на молдавських рубежах збираються хмари, ось-ось буря вдарить. Я наказав стежити за дорогами, та тільки жовнірів мало. Носа висунеш — хвіст застряне, а вже старих вояків, тих, що орду з усіма її хитрощами знають, хоч на пальцях полічити, тому я й кажу: кепсько нам без пана Володийовського!
Тут Заглоба, котрий досі тримався за голову, змахнув руками й вигукнув:
— Не буде він камедулом, я не допущу до цього, нехай навіть мені доведеться наліт на Mons regius улаштувати і силою його вивести. Присягаю вам! Завтра зранку по нього їду. Може, він мене послухає, а ні — я до генерала всіх камедулів, до самого ксьондза примаса доберуся, хоч заради цього мені до Риму їхати доведеться. Не хочу я применшувати слави Божої, але який із нього камедул, у нього й волосся на бороді не росте. Його не більше, ніж у мене на кулаці. Бігме, кажу правду! Він і молитов співати не вміє, а якщо й заспіває, то всенькі щури із кляштора повтікають, подумають, кіт занявчав, весілля справляючи. Даруйте, ваші милості, бо я кажу, що мені на язик спаде. Мав би я рідного сина, не любив би його так, як цього молодця. Бог йому суддя! Бережи його Боже! Ну нехай би вже хоч бернардинцем став, а то на тобі — камедул. Ні, допоки я живий, не бувати цьому. Від самісінького ранку до ксьондза примаса піду, щоб дав мені листа до пріора.
— Постригу ще бути не могло, — втрутився пан Варшицький. — Але ти, мосьпане, його не підганяй, а то ще затнеться. Та й на те треба зважати, що, можливо, у цому бажанні воля Божа таїться.
— Воля Божа? Та невже? Воля Божа поспіхом не приходить. А скорий поспіх — людям посміх, каже народне прислів’я. Якби на це була Божа воля, я давно б у ньому покликання відчув, та тільки він не ксьондз, а драгун. Якби він слухав голос розуму і вчиняв за ним, я змирився б, але Божа воля не налітає на людину зненацька, мов яструб на чирянку. Я примушувати його не стану. Перш ніж піду, добре обдумаю, що йому сказати, щоб він одразу не випурхнув у мене з рук. Та на все воля Божа і надія. Завше наш жовнірик моїм судженням більше, аніж власним, вірив, дасть Бог, якщо він бодай трохи на себе схожий, і цього разу так буде.
