— Від слова не відмовлюся, — підтвердив пан Володийовський.

— А ось і Кетлінгова садиба, — заволав пан Заглоба. — Розкішне місце!

А після цього крикнув візникові:

— Ну ж бо, лясни батогом! Свято сьогодні у цій господі!

Пролунав гучний виляск батога. Проте віз не встиг іще в’їхати у ворота, а з ґанку вже збігли давні приятелі пана Міхала. Були серед них і колишні побратими, ще з часів Хмельниччини, і зовсім юні бійці, з-поміж них пан Василевський і пан Нововейський, майже діти, але затяті вояки, із тих, що хлопчаками, повтікавши зі школи, ось уже декілька років під проводом пана Володийовського школили воєнну науку. Маленький рицар любив їх безмежно.

Зі старших був пан Орлик, із роду Новина, той самий, у котрого на черепі виблискувала латка із золота — згадка про осколок шведської гранати, і пан Рущиць, напівдикий степовий рицар, неперевершений наїзник у ворожий стан, що одному Володийовському поступався у своєму мистецтві, і ще дехто. Усі вони, побачивши на возі двох чоловіків, заходилися кричати:

— Тут він! Vicit******** Заглоба! Тут!

Вони кинулися до воза, схопили маленького рицаря і понесли на руках, повторюючи:

— Вітаємо тебе, приятелю наш любий! Із нами ти тепер, і ми тебе не відпустимо! Vivat Володийовський, найліпший рицарю, окрасо цілого війська! У степ із нами, побратиме! У Дике поле! Там вітер журбу твою розіб’є!

І аж на ґанку вони випустили його з рук. Пан Володийовський з усіма привітався, вельми розчулений такою сердечністю, і відразу спитав:

— А як Кетлінг? Чи живий іще?

— Живий! Живий! — хором відповіли старі жовніри, ховаючи у вуса усмішку. — Іди мерщій до нього, бо він ніяк не може тебе діждатися.

— Бачу, справи не такі вже кепські, як пан Заглоба мені розписав, — промовив маленький рицар.

Вони зайшли в сіни, а з сіней у велику кімнату. Посередині стояв стіл із заздалегідь приготовленим частуванням, у кутку — канапа, накрита білою кінською шкурою, на якій лежав Кетлінг.

— Приятелю! — сказав пан Володийовський, кинувшись до нього.

— Міхале! — вигукнув Кетлінг і, легко скочивши на ноги, схопив маленького рицаря в обійми.

Вони обіймалися дуже гаряче, і часом Кетлінг підкидав угору Володийовського, а часом Володийовський Кетлінга.

— Наказано було мені симулювати хворобу, — розповідав шотландець, — удати, що вмираю, але побачив я тебе й не витримав! Я здоровий як риба, і жодна пригода мене не спіткала. Вся хитрість була в тому, щоб із кляштору тебе виманити. Пробач нам, Міхале!.. З любові до тебе вигадали ми цю пастку!..

— З нами у Дике поле! — знову вигукнули рицарі й своїми твердими долонями так застукали по шаблях, аж у кімнаті задвигтіло.

Пан Міхал сторопів. Попервах він не міг вимовити й слова, відтак по черзі обвів поглядом усіх, зупинивши його на панові Заглобі.

— Пройдисвіти! — нарешті запально вигукнув він. — Я думав, що Кетлінга смертельно поранено.

— Схаменися, Міхале! — заволав пан Заглоба. — Ти гніваєшся, що Кетлінг живий і здоровий? Жалієш для нього здоров’я і смерті жадаєш? Невже серце твоє скам’яніло і ти хотів би усіх нас скоріше на марах побачити — і Кетлінга, і пана Орлика, і пана Рущиця, і всіх оцих парубчат, ба навіть Скшетуського, і мене, мене, котрий любить тебе як сина рідного!

Тут пан Заглоба заплющив очі й заскиглив іще жалібніше:

— Чи варто жити на світі, милостиві панове, якщо ніде вже вдячності не зустрінеш, самі тільки зачерствілі серця?

— Даруйте! — вигукнув пан Володийовський. — Я вам зла не бажаю, але кривдно мені, що не зуміли ви журби моєї пошанувати.

— Життя він, бачте, нам пожалів! — повторював пан Заглоба.

— Та годі вже тобі, милостивий пане!

— Каже, що не пошанували його журби, а ми ж море сліз над його бідою вилили, милостиві панове! Правда! Бога беру у свідки, що ми журбу твою шаблями розмести готові, бо так завше істинні приятелі чинять! Та коли слово дав із нами на місяць залишитися, то хоч цей місяць люби нас іще, Міхале.

— А я аж до смерті любити вас не перестану! — відповів Володийовський.

Подальшу розмову перебила поява нового гостя. Жовніри, що обступили пана Володийовського, не почули, як гість під’їхав, і побачили його тільки тепер, у дверях. На порозі стояв чоловік велетенський на зріст, кремезний і ставний, з обличчям римського цісаря. Була в цьому обличчі й велич, і монархова лагідність, і доброта. Він зовсім не скидався на інших жовнірів, стояв серед них як король птахів — орел, що ширяє над яструбами, рарогами, підсоколиками-білозорами...

— Пан великий гетьман! — вигукнув Кетлінг і, як господар дому, кинувся його вітати.

— Пан Собеський! — повторила за ним і решта.

Голови рицарів схилились у шанобливому поклоні.

Окрім пана Володийовського, усі знали про те, що великий гетьман приїде, він пообіцяв це Кетлінгові, й усе-таки його приїзд справив на всіх таке сильне враження, що довгенько ніхто не смів розтулити рота. Велику ласку зробив він усім своїм приїздом. Але пан Собеський над усе любив жовнірів, особливо тих, із якими він безліч разів топтав татарські чамбули. Гетьман уважав вояків своєю родиною, ось і цього разу вирішив він приїхати, втішити й обласкати пана Володийовського, віддати йому при всіх шану і в такий спосіб непомітно повернути назад.

Тож привітавшись із Кетлінгом, великий гетьман відразу ж простяг маленькому рицареві обидві руки, а коли пан Міхал припав до його колін, обхопив йому голову.

— Ну, давній жовніре, — промовив він, — рука Божа притисла тебе до землі, але вона ж підніме і втішить. Бог із тобою! І ти теж залишишся з нами...

Від плачу здригнулися груди пана Міхала.

— Я вас не покину! — сказав він крізь сльози.

— От і добре, таких би жовнірів мені чимбільше! А тепер, давній приятелю, згадаймо ті часи, коли ми у вільних степах під наметами бенкетували. Добре мені з вами! Ну ж бо, покажи своє завзяття, господарю!

— Vivat Joannes dux!******** — пролунали всі голоси.

Розпочався бенкет і не вщухав аж до ранку.

Наступного дня пан гетьман прислав Володийовському дорогий подарунок — буланого іспанського джанета.

******** Любий брате (лат.).

******** Згинь! (лат.).

******** Нехай прославиться... (лат.).

******** Пам’ятай про смерть! (лат.).

******** Тут: своя сорочка ближча до тіла (лат.).

******** Півень (лат.).

******** В ім’я нашої приязні (лат.).

******** Повторюю (лат.).

******** Нагороди (лат.).

******** Зачинити (лат.).

******** Переміг (лат.).

******** Хай живе Йоан, проводар! (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ VІ

Кетлінг із Володийовським присягнули один одному, якщо тільки трапиться нагода, знову стремено до стремена їздити, біля одного багаття грітися, на сон одне сідло у голови класти.

Та не минуло й тижня від дня зустрічі, як випадок їх розлучив. Із Курляндії прибув гонець із новиною, що Гаслінг, котрий юного шотландця всиновив і своїм спадкоємцем зробив, несподівано занедужав і хоче бачити названого сина. Рицар негайно верхи вирушив у дорогу.

Перед від’їздом він попрохав пана Заглобу і Володийовського мати його дім за власний і гостювати в ньому, аж доки їм надокучить.

— Може, й Скшетуські приїдуть, — казав він. — До виборів сам він прибуде напевно, та хоч би й з усіма дітьми, для всіх місце знайдеться. У мене кревних нема, а хоч би й були, ви теж мені як рідні.

Особливо тішився запрошенню пан Заглоба, йому в Кетлінга було надто зручно, але й панові Володийовському гостинність виявилася не зайвою.

Скшетуські так і не приїхали, зате про своє прибуття повідомила сестра пана Володийовського, та, що була заміжня за паном Маковецьким15, стольником латичовським. Вона прислала у гетьманський двір чоловіка запитати, чи не бачив хто-небудь маленького рицаря. Звісно, йому відразу ж показали на садибу Кетлінга.

Пан Володийовський вельми зрадів цій звістці. Він уже декілька років не бачив своєї сестри, пані стольникової, і, довідавшись, що, не знайшовши нічого пристойного, вона зупинилась у Рибаках, в убогій оселі, пан Міхал відразу ж поквапився до неї, щоб запросити до Кетлінгової садиби.