Вже смерклося, коли він зайшов у хатину, і хоч у кімнаті були ще дві жінки, він одразу впізнав сестру. Пані стольникова була низенькою, кругленькою, наче клубок прядива.

І вона його враз упізнала. Вони кинулися одне одному в обійми і довго не могли вимовити й слова. Він відчув, як по його обличчю течуть її теплі сльози, і вона відчула тепло його сліз. Увесь цей час панянки стояли непорушно, як дві свічки, спостерігаючи за чужою радістю.

Та ось пані Маковецька, якій першій повернуло мову, почала викрикувати тонким, писклявим голоском:

— Стільки років! Стільки років! Допоможи тобі Боже, коханий братику! Щойно дізналась я про твоє горе, відразу зірвалася їхати. І чоловік мене не стримував, бо від Буджака загрожує біда... Та й про білгородських татар ходять чутки. І, мабуть, скоро на дорогах зачорніє, ось і зараз птаство злетілося звідусіль, а так завше перед навалою буває. Нехай Бог тебе втішить, коханий братику! Любий мій! Золотий! Чоловік на вибори сюди приїде і сказав мені так: «Бери панянок і їдь раніше. Міхала, каже, у скорботі приголубиш, від татар, каже, треба десь голову сховати, бо в країні от-от пожежа спалахне, одне слово, усе докупи складається. Їдь, каже, до Варшави, знайди житло там пристойне, поки ще можна, щоб нам було де зупинитися». Він там із краянами на шляхах ворогів караулить. Війська замало. У нас завжди так. Міхале, братику мій коханий! Підійди-но до вікна, я на тебе подивлюся. Он як схуд на обличчі, адже ж горе не красить. Добре було чоловікові на Русі казати: знайди житло пристойне! А тут ніде нічого — ледве халупу знайшли. Через силу три в’язки соломи для постелей нашкребли.

— Дозволь, сестро!.. — почав був маленький рицар.

Але сестра не хотіла дозволити й туркотіла далі, як млинок:

— Тут ми зупинилися, адже більше й місця не було. Господарі якось вовком дивляться, хтозна, що за люди. Правда, і в нас четверо челядників, добрих парубків, та й ми не з лякливих, у наших краях і в грудях жінки серце воїна б’ється, інакше там не проживеш. У мене короткоствольний мушкетик є, який я завше з собою вожу, а в Баськи два обрізи. Тільки Кшися зброї не любить... Проте місто чуже, тому я воліла б знайти надійніше місце...

— Дозволь, сестро... — повторив пан Володийовський.

— А ти де зупинився, Міхале? Ти маєш мені допомогти знайти помешкання, бо, напевно, й у Варшаві не раз бував...

— Помешкання для тебе готове, — урвав її пан Міхал, — та ще й таке, що й сенатора з усім двором у нього запросити не соромно. Я зупинився у свого приятеля, капітана Кетлінга, і зараз тебе до нього відвезу...

— Але пам’ятай, що нас троє, двоє слуг і четверо челядників. О Боже мій! Я ж тебе й досі з компанією не познайомила!

І вона враз обернулася до панянок:

— Ваші милості знають, хто він, але він не знає, хто ви. Будь ласка, познайомтеся, хоч і потемки. Навіть нам у печі досі не затопили... Це панна Кристина Дрогойовська, а ото панна Барбара Єзьорковська. Чоловік мій їх і їхньої маєтності опікун, а вони сироти й живуть із нами. Таким юним паннам без опіки жити негоже.

Поки пані стольникова говорила це, Володийовський уклонився, як це роблять військові, а обидві панянки, притримуючи поділ суконь, зробили реверанс, при цьому панна Єзьорковська струснула головою, як лоша.

— Сідаємо і їдьмо! — сказав пан Міхал. — Зі мною мешкає пан Заглоба, якого я попрохав подбати про вечерю.

— Той самий славетний пан Заглоба? — спитала раптом панна Єзьорковська.

— Баська, тихо! — зупинила її пані стольникова. — Боюся тільки, клопоту з нами буде багато!

— Якщо вже пан Заглоба про вечерю дбає, — відповів маленький рицар, — їжі вистачить, хоч би нас і вдвічі більше приїхало. Веліть, панни, виносити речі. Я і підводу прихопив, а шарабан у Кетлінга такий просторий, що всі четверо помістимось. І ось іще що я подумав: якщо слуги не пияки, нехай до ранку тут із кіньми та з усім начинням побудуть, а ми візьмемо найпотрібніше.

— Нема потреби їм лишатися, — сказала пані стольникова, — вози ще не розвантажені, запряжемо коней — і в дорогу. Басько, піди припильнуй!

Панна Єзьорковська скочила в сіни, і швидко, швидше, аніж можна прочитати до кінця «Отче наш», повернулася сказати, що все готове.

— Тоді їдьмо! — промовив пан Володийовський.

За хвилину шарабан віз усю четвірку до Мокотова. Пані стольникова з панною Дрогойовською сіли на заднє сидіння, а маленький рицар сів попереду, поруч із панною Єзьорковською. Було вже темно, облич він не розрізняв.

— Ви, панни, бували у Варшаві? — гучно, щоб заглушити стукіт коліс, запитав він, нахилившись до панни Дрогойовської.

— Ні, — відповіла вона низьким, але дзвінким і приємним голосом. — Ми виростали у своїй парафії, і ні великих міст, ні відомих людей не бачили.

Сказавши це, вона ледь схилила голову, ніби даючи зрозуміти, що до останніх зараховує і пана Володийовського, чим неабияк йому догодила. «Політична, одначе, дівчина», — подумав пан Володийовський, напружено міркуючи, яким би компліментом їй відповісти.

— Якби це місто було й у десять разів більше, — нарешті промовив він, — вашої вроди йому не затьмарити, панни.

— А ви звідки знаєте, милостивий пане, адже нас і не видно потемки? — несподівано запитала панна Єзьорковська.

«От коза!» — подумав пан Володийовський, але не відповів.

Певний час вони їхали мовчки, аж доки панна Єзьорковська звернулася до нього знову:

— А ви не знаєте, милостивий пане, чи у стайнях доволі місця, бо у нас десять коней і двоє лошат?

— Та хоч би й тридцять, місце знайдеться, стайня простора.

А панна тільки свиснула на це:

— Фіть, фіть!

— Басько! — почала напучувати її пані стольникова.

— Ага! Баська! Баська! А коні цілісіньку дорогу на кому?

За розмовами непомітно під’їхали до Кетлінгової садиби.

Всенькі вікна на честь приїзду пані стольникової були освітлені. Назустріч гостям вибігла прислуга на чолі з паном Заглобою, який, підскочивши до шарабана й побачивши у ньому трьох жінок, відразу спитав:

— Хто ж із вас, пані, моя добродійниця і сестра Міхала, мого найліпшого приятеля?

— Я, — відповіла пані стольникова.

Пан Заглоба відразу вхопив її руку і заходився розціловувати, повторюючи:

— Б’ю чолом, б’ю чолом!

Відтак він допоміг пані стольниковій вилізти з шарабана і, розкланюючись перед нею і човгаючи ногами, провів у сіни.

— Дозвольте мені, щойно переступимо поріг, іще раз поцілувати ваші ручки, — говорив він їй дорогою.

А тим часом пан Міхал допоміг вибратися з шарабана паннам. Позаяк шарабан був високий, а сходинку в темряві намацати важко, він обійняв за талію панну Дрогойовську, підняв її і поставив на землю. Вона не опиралася цьому, на мить притулившись до нього грудьми.

— Дякую вам, милостивий пане! — промовила вона своїм низьким, мелодійним голосом.

Пан Володийовський обернувся тепер до панни Єзьорковської, але вона зіскочила вже з другого боку, і він узяв попідруч панну Дрогойовську.

У кімнаті панни відрекомендувалися панові Заглобі, котрий, побачивши їх, розвеселився і відразу ж запросив усіх до вечері.

Тарелі на столі вже парували, наїдків і напоїв, як і передбачав пан Міхал, було стільки, що справді вистачило б іще на таку саму кількість осіб.

Посідали за стіл. Пані стольникова — на покуті, праворуч від неї пан Заглоба, поруч нього — панна Єзьорковська, пан Володийовський сів ліворуч, біля панни Дрогойовської.

І аж тут маленький рицар зміг як слід розгледіти обох панянок.

Обидві були гарненькі, але кожна у своєму роді. Дрогойовська мала чорне, як вороняче крило, волосся, чорні брови, великі блакитні очі, смагляву, бліду і таку ніжну шкіру, що навіть на скронях виднілися голубі жилки. Над верхньою губою темнів ледь помітний пушок, немовби підкреслюючи жагучість її вуст, неначе створених для поцілунку. Вона була у жалобі за недавно померлим батьком, і це темне вбрання при такій ніжній шкірі й чорному волоссі надавало їй вигляду певної суворості й смутку. На перший погляд вона здавалася старшою за свою подругу, і, тільки добре придивившись, пан Міхал помітив, що ця дівчина у повному розквіті юної краси. І що більше він дивився, то більше дивувався і величі постави, і лебединій шиї, і її стрункості й граційності, і дівочій вроді.