«Це велична пані, — думав він, — і душа в неї, напевно, піднесена. Зате друга справжня паливода!»
Порівняння було вдале.
Єзьорковська була значно нижча від Дрогойовської і взагалі дрібнувата, проте не худа, свіжа, як трояндовий бутон, ясноволоса. Волосся у неї, либонь, після хвороби, було коротко обстрижене і зверху вкрите золотистою сіточкою. Але й воно, ніби вгадуючи Басину непосидючість, не хотіло поводитися спокійно, кінчики його вилазили крізь усі петлі сіточки, звисаючи на лоб мало не до самих брів, на кшталт козацького оселедця, бистрі, пустотливі очі й лукава усмішка робили її схожою на пустуна-збиточника, який тільки й думає про чергову витівку.
При цьому вона була така вродлива і симпатична, що очей не відведеш. Носик мала витончений, кирпатенький, ніздрі у неї весь час роздувалися, на щоках і підборідді красувалися ямочки — прикмета веселої вдачі.
Та зараз вона сиділа поважно й смачно вечеряла, пострілюючи очима то на пана Заглобу, то на пана Володийовського, розглядаючи їх із дитячою цікавістю, немовби якісь дивовижі.
Пан Володийовський мовчав. Він розумів, що мав підтримувати розмову з панною Дрогойовською, але не знав, із чого її почати. Маленький рицар узагалі не мав досвіду спілкування з дівчатами, а зараз на душі у нього було ще й тужливо, бо панни враз нагадали йому про померлу наречену.
Пан Заглоба, навпаки, розважав пані стольникову, розповідаючи їй про подвиги пана Міхала і власні. До середини вечері він саме підійшов до оповіді про те, як колись вони з княжною Курцевич і Жендзяном учотирьох тікали від татарського чамбула, а під кінець, заради врятування княжни, щоб зупинити погоню, кинулись удвох на цілий чамбул.
Панна Єзьорковська аж їсти перестала, підперши підборіддя руками, вона слухала, затамувавши дух, увесь час відкидаючи з чола волосся, кліпала очима, а в найцікавіших місцях плескала в долоні й повторювала:
— Ага! Ага! А що далі, а що далі?
Та коли оповідь дійшла до того місця, як драгуни Кушеля, несподівано вискочивши із засади, налягли на татар і гналися за ними півмилі, рубаючи праворуч і ліворуч, панна Єзьорковська, не в змозі стримати захоплення, заплескала в долоні й закричала:
— Оце-то так, вельмишановний пане, оце-то так! І я б хотіла там опинитися!
— Басько! — урвала її опасиста пані Маковецька з чудовим русинським акцентом. —Довкола тебе такі політичні люди, відвикай ти від своїх «оце-то так!» Ще не вистачало, боронь Боже, аби ти крикнула: «Щоб я луснула, коли брешу!»
Панянка розсміялася молодим і дзвінким, як срібло, сміхом, і зненацька ляснула себе руками по колінах.
— Щоб я луснула, коли брешу, тітонько!
— О Боже! Вуха в’януть! У такому товаристві... Негайно перепроси усіх! — вигукнула пані стольникова.
Тоді Баська, вирішивши почати перепросини від пані стольникової, підхопилася з місця, впустивши при цьому на підлогу ніж, ложку, і сама пірнула слідом під стіл.
Тут уже й кругленька пані стольникова не змогла утриматися від сміху, а сміялася вона в особливий спосіб: спершу починала трястися, так що гладке тіло її ходило ходором, а потім пищала тоненьким голосом. Усі розвеселилися. Пан Заглоба був у захопленні.
— Ось бачите, панове, яка морока мені з цією дівчиною! — повторювала, трясучись, пані стольникова.
— Та це ж чистісінька радість! Побий мене сила Божа! — промовив пан Заглоба.
Тим часом панна Бася вилізла з-під столу, знайшла ложку й ножа, аж тут сіточка у неї з голови злетіла, і неслухняне волосся так і лізло на очі. Вона випросталася і, роздуваючи ніздрі, сказала:
— Ага! Смієтеся з того, милостиві панове, що стався такий конфуз. Ну гаразд!
— Даруйте, ніхто не сміється, — переконливим тоном заперечив пан Заглоба. — Ніхто не сміється! Навпаки, усі ми щасливі, що у вашій особі, панно, Господь Бог дарував нам таку радість.
Після вечері усі пішли у вітальню. Там панна Дрогойовська, побачивши на стіні лютню, зняла її і почала перебирати струни. Пан Володийовський попрохав її заспівати у тон струнам, вона відповіла сердечно і просто:
— Якщо це хоч трохи розвіє ваше горе, я готова...
— Дякую! — відповів маленький рицар і шанобливо підвів на неї очі.
За хвилину полинули звуки пісні:
Рицарю, знай, що тобі не минеться:
Щит не врятує і перепона,
Якщо в серце розчулене вп’ється
Зла і підступна стріла Купідона********.
— Я вже й не знаю, як вам дякувати, милостива пані, — говорив пан Заглоба, сидячи віддалік із пані стольниковою й цілуючи їй руки, — сама приїхала ще й таких панянок привезла, що, либонь, і самим граціям до них далеко. Особливо мені отой гайдучок до серця припав, така шельмочка, що будь-яку журбу розжене ліпше, аніж ласиця мишей. Та й що таке людська печаль, якщо не миші, котрі гризуть зернини веселості, які зберігаються у серцях наших! А треба вам, милостива пані доброчиннице, сказати, що попередній наш король Joannes Casimirus так мої comparationes******** полюбляв, що жодної днини без них обійтися не міг. Я йому і приповідки, і мудрі правила поведінки для нього укладав, а він їх на сон грядущий повторював, і часто-густо вони йому в хитромудрій його політиці ставали у пригоді. Та це вже інша матерія. Я вірю, що й наш Міхал, насолодившись радістю, назавше про свою журбу забуде. Ви, милостива пані, й не знаєте, що лише тиждень минув відтоді, як я його із кляштору камедулів витяг, де він обітницю давати збирався. Але я самого нунція підмовив, а він візьми й скажи пріорові, що всіх ченців у драгуни пошле, якщо Міхала негайно не відпустять... Нічого було йому там робити. Хвалити Бога! Хвалити Бога! Я вже Міхала добре знаю. Не сьогодні-завтра котрась із цих панянок такі іскри з його серця викреше, що воно спалахне, як трут.
А тим часом панна Дрогойовська співала далі:
Якщо героя щит не врятує
Ні від меча, ні від спису,
Як же тоді ще спокійно воркує
Горлиця — птах серед лісу?
— Ці горлички бояться купідонових стріл, як собака сала, — прошепотів пані стольниковій Заглоба. — Але зізнайся, милостива пані добродійко, не без якоїсь потаємної думки ти цих синичок сюди привезла. Козир-дівки! Особливо гайдучок, хай буде вона здорова! Хитра у Міхала сестричка, правда?
Пані Маковецька враз скорчила хитру міну, яка, до речі, аж ніяк не пасувала до її простого й добродушного обличчя, і промовила:
— Нам, жінкам, про все подумати треба, без лукавства не проживеш. Чоловік мій на вибори короля збирається, а я дівчат раніше забрала, бо татарва ось-ось нагряне. Та якби знати, що з цього буде пуття і одна з них щастя Міхалові принесе, я б паломницею до якогось чудотворного образу пішла.
— Буде пуття! Буде! — сказав пан Заглоба.
— Обидві дівчини із добрих родин, обидві з посагом, що у наші нелегкі часи чимало означає...
— Не мені про це розказувати, милостива пані. Міхалове багатство війна з’їла, хоч, як я знаю, трохи грошей у нього є, він їх великим панам під розписку віддав. Брали й ми не раз неабиякі трофеї, милостива пані, панові гетьману віддавали, але частина на розподіл ішла, як кажуть жовніри, «на шаблю». І на його шаблю чимало перепало, якби ж він усе беріг — багачем би став. Та жовнір не думає про завтра, він сьогодні гуляє. І Міхал був би й усе процвиндрив, якби не я. То ти кажеш, милостива пані, що панянки знатного походження?
— У Дрогойовської є сенатори в роду. Щоправда, наші окраїнні каштеляни на краківських не схожі, а є серед них і такі, про яких мало хто у Речі Посполитій чув, але той, кому бодай раз довелося посидіти у каштелянському кріслі, неодмінно передасть свою поставу нащадкам. Ну, а якщо про родовід говорити, то Єзьорковська тут набагато переважає Дрогойовську.
— Стривайте, стривайте! Я й сам зі стародавнього королівського роду Масагетів, тож страшенно люблю про чужий родовід послухати.
— Із такого високого гнізда Єзьорковська не походить, але якщо ти, милостивий пане, хочеш послухати... Ми у своїх краях кожен рід на пальцях можемо перелічити... Отже, і Потоцькі, і Язловецькі, і Лащі — усі її рідня. Ось як воно було, милостивий пане...
