Тут пані стольникова розправила фалди сукні, усілася зручніше, щоб ніщо не заважало їй в улюбленій оповіді. Відтак розчепіривши пальці однієї руки і витягши вказівний палець другої, вона приготувалася до лічби усіх дідів і прадідів, після чого почала:

— Дочка пана Якуба Потоцького16 Ельжбета, від другої його дружини, у дівоцтві Язловецької, вийшла заміж за пана Яна Смьотанка, подільського хорунжого...

— Зарубав на носі! — сказав пан Заглоба.

— Від цього шлюбу народився пан Миколай Смьотанко, теж подільський хорунжий.

— Гм! Високе звання!

— А той у першому шлюбі одружився з Дорогостай... Ні! З Рожинсько... Ні, з Воронічувною! А, нехай тобі! Забула!

— Вічна їй пам’ять, хоч би як там вона називалася! — із поважною міною промовив пан Заглоба.

— А вдруге він одружився із Лащувною...

— Ось воно те, що треба! І який же від цього шлюбу effectus?********

— Сини у них померли...

— Будь-яка радість у цьому світі недовговічна...

— А з чотирьох дочок наймолодша, Анна, вийшла заміж за Єзьорковського із роду Равичів, комісара з розмежування Поділля, котрий потім, якщо не помиляюся, мечником подільським був.

— Аякже, пам’ятаю! — цілком упевнено сказав пан Заглоба.

— Від цього шлюбу, як бачиш, милостивий пане, й народилася Бася.

— Бачу ще й те, що зараз вона цілиться із Кетлінгової пищалі.

Панна Дрогойовська і маленький рицар були захоплені розмовою, а Баська тим часом задля потіхи прицілювалася з пищалі у вікно.

Побачивши це видовище, пані Маковецька затряслася і запищала:

— Ой, милостивий пане, ти собі навіть не уявляєш, скільки у мене клопоту з цією дівицею! Викапаний гайдамака!

— Якби всі гайдамаки були такими, я б до них хоч зараз пристав.

— Тільки рушниці, коні й війна у неї в голові! Якось вирвалась із дому на качине полювання, з дробовиком. Залізла в очерети, аж тут, глядь, очерети розступилися, і що ж? Татарин висунув макітру, він очеретами до села підкрадався. Інша б налякалася, а наша, відчайдуха, як пальне з дробовика. Татарин хлюп у воду! Й уяви собі, милостивий пане, на місці його поклала... І чим — зарядом качиного шроту...

Тут пані Маковецька знову затряслася усім тілом, регочучи зі злощасного татарина, а згодом додала:

— І то правда, врятувала нас усіх, бо цілий чамбул ішов, а вона повернулася, зчинила галас, і ми з челяддю встигли у лісі сховатися. У нас так завжди!

Обличчя пана Заглоби проясніло від захоплення, він аж прискалив око, потім схопився з місця, підскочив до дівчини і, не встигла вона схаменутися, цмокнув її у лоб.

— Це від старого жовніра за того татарина в очеретах! — пояснив він.

Панянка замашно струснула своїм світлим волоссям.

— Еге ж! Дала я йому бобу! — вигукнула вона своїм ніжним, майже дитячим голоском, що здавалося дивним чути з її вуст такі войовничі речі.

— Мій же ти гайдучок любий! — промовив розчулений пан Заглоба.

— Чи й не диво, один татарин! Ви, напевно, тисячі насікли — і шведів, і німців, і угорців Ракоці. Куди мені до вас, милостивий пане! Других таких рицарів у всій Речі Посполитій не знайти. Це я достеменно знаю. Ого!

— А ми, коли маєш охоту, і тебе навчимо шабелиною махати. Я, щоправда, поважчав трохи, але Міхал іще хоч куди.

Почувши таку пропозицію, Бася аж підстрибнула від захоплення, потім поцілувала пана Заглобу в плече, а маленькому рицареві зробила реверанс і сказала:

— Дякую за обіцянку! Я вже трішки вмію!

Але пан Володийовський, заклопотаний бесідою з Кшисею, відповів вельми неуважно:

— Як ти, вельмишановна панно, звелиш!

Пан Заглоба з розпашілим обличчям знову підсів до дружини латичівського стольника.

— Моя милостива добродійко, — почав він. — Я добре знаю, що турецькі солодощі чудові, довгі роки мені у Стамбулі просидіти довелося, та знаю не гірше, що й охочих на них сила-силенна. Як же так сталося, що на цих дівчат досі ніхто не поласився?

— Ну що ви! Таких, що до обох залицялися, не бракувало. А Баську ми жартома тричі вдовою називаємо, бо до неї відразу три достойних кавалери17 сваталися: пан Свирський, пан Кондрацький і пан Чвилиховський. Усі шляхтичі з наших країв, земельні власники, якщо хочеш, я й зараз можу всеньку їхню рідню на пальцях перелічити.

Сказавши це, пані стольникова розчепірила вже пальці лівої руки і виставила вказівний палець правої, але пан Заглоба хутко перебив її:

— Ну й що ж із ними сталося?

— Усі троє на війні голови поклали, тому ми Баську й називаємо тричі вдовою.

— Гм! Ну і як же вона витримала такий удар?

— Бачиш, милостивий пане, для нас це звична річ, у наших краях рідко хто, до похилих літ доживши, своєю смертю вмирає. У нас навіть приказка є — шляхтич умирає в полі. Як Баська удар витерпіла? Похлипала трохи, сердешна, відсиділася у стайні, вона, ледве що трапиться, відразу в стайню біжить! Пішла я туди за нею й питаю:»За котрим плачеш, Басю?» А вона мені: «За всіма трьома!» З цієї відповіді я висновила, що жодного з них вона не вподобала... Через те, мабуть, що голова у неї чимось іншим заклопотана, не зійшла ще на неї Божа воля... Може, на Кшисю, а на Баську, либонь, досі ні!..

— Зійде! — сказав пан Заглоба.— Зійде, милостива пані добродійко! Ми з вами це якнайкраще розуміємо...

— Таке вже наше покликання! — відповіла пані стольникова.

— Отож-бо! У цьому вся суть! Ви мої думки читаєте, — милостива пані.

Подальшу розмову перебила поява молоді.

Маленький рицар уже сміливіше почувався у товаристві панни Кшисі, а вона, напевно, від співчуття, лікувала його журбу, як лікар лікує хворого. І, можливо, саме тому виявляла до нього трохи більше прихильності, аніж давало змогу недавнє знайомство. Але ж пан Міхал був братом пані стольникової, а панянка — кревною її чоловіка, і через те нікого це не дивувало. Баська натомість залишалася в тіні, і ніхто, опріч пана Заглоби, не помічав її присутності. Але Басі до цього було байдуже. Спершу вона з подивуванням розглядала рицарів, а потім із не меншою допитливістю — розкішну зброю Кетлінга, що прикрашала усі стіни. Відтак почала позіхати, очі просто злипалися, і вона нарешті сказала:

— Я-ак заляжу спати, так післязавтра хіба що прокинуся...

Після таких слів усі відразу розійшлися, бо жінки були вельми здорожені й чекали тільки на ту хвилину, коли постелять ліжка.

Пан Заглоба, залишившись нарешті віч-на-віч із паном Володийовським, спочатку значуще підморгнув йому, а далі обсипав маленького рицаря градом легеньких кулаків.

— Міхале! Гей, Міхале! Ну що? У ченці підеш чи передумав? Дівки, як ріпки. Дрогойовська — солодка чорничка. А гайдучок наш рум’яний, ух! Що скажеш, га, Міхале?

— Що скажу, нічогенькі! — відповів маленький рицар.

— Як на мене, так ліпше гайдучка не знайти. Зізнаюся тобі, коли я за вечерею до неї підсів, то від неї жар ішов, як від печі.

— Коза вона ще, Дрогойовська куди статечніша.

— Панна Кшися — угорська сливка. Спіленька, соковита! А та — міцний горішок!.. Далебі, мав би я зуби... Я хотів сказати, мав би я таку дочку, тобі одному її віддав би. Мигдаль! Мигдаль у цукрі!

Пан Володийовський раптом спохмурнів. Згадалися йому прізвиська, які пан Заглоба Анусі Борзобогатій давав. Він уявив її як живу — тонкий стан, маленьке личко, темні коси, її врода і веселий сміх, особливий, тільки їй притаманний погляд. Ці обидві були молодші, але та у стократ дорожча за будь-яку молоду...

Маленький рицар сховав обличчя в долоні, його огорнула несподівана і від того така гірка печаль.

Пан Заглоба знітився, певний час мовчав, дивлячись на нього з тривогою, і нарешті спитав:

— Міхале, що з тобою? Скажи на милість Божу!

— Скільки їх, юних, уродливих, на білому світі, — відповів пан Володийовський, — тільки моєї ягнички серед них уже немає, її ніколи я більше не побачу!..

Тут біль здавив йому горло, він опустив голову на край лави і, зціпивши зуби, тихо прошепотів:

— Боже! Боже! Боже!..