******** Тут і далі вірші переклав Леонід Тендюк.

******** Порівняння (лат.).

******** Результат (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ VІІ

Панна Бася все-таки впрохала пана Володийовського, щоб він навчив її правил герцю, а він і не відмовлявся, бо хоч і віддавав перевагу Дрогойовській, проте за ці дні встиг прихилитися до Басі, а втім, важко було б її не любити.

І ось одного ранку, наслухавшись Басиних хвальковитих запевнень, що вона цілком володіє шаблею і не всякий зуміє відбити її удари, пан Володийовський почав перший урок.

— Мене вчили бувалі жовніри, яких у нас не бракує, — вихвалялась Бася, — а вони якраз уміють на шаблях битися... Ще невідомо, чи знайдуться з-поміж вас такі, милостиві панове.

— Що ти кажеш, люба моя, — заволав пан Заглоба, — та таких, як ми, у цілому світі не знайдеш!

— А мені хотілося б довести, що і я не гірша. Не сподіваюся, але хотіла б!

— Стріляти з короткоствольного мушкета і я б спробувала,— сказала, сміючись, пані Маковецька.

— О Боже! — вигукнув пан Заглоба. — Здається мені, у Латичові самі амазонки живуть!

Тут він звернувся до панни Дрогойовської:

— А ти, милостива панно, якою зброєю найкраще володієш?

— Ніякою, — відповіла Кшися.

— Ага! Ніякою! — вигукнула Баська.

І, передражнюючи Кшисю, заспівала:

Рицарю, знай, що тобі не минеться:

Щит не врятує і перепона,

Якщо в серце розчулене вп’ється

Зла і підступна стріла Купідона.

— От оцією зброєю вона володіє добре, будьте спокійні! — додала Бася, звертаючись до Володийовського і Заглоби. — І стріляє непогано.

— Виходь, милостива панно! — сказав пан Міхал, намагаючись приховати легке збентеження.

— Ой, Боже! Тільки б усе вийшло, як я хочу! — заволала Бася, зашарівшись від радості.

І відразу ж стала в позицію: у правій руці вона тримала легку польську шабельку, ліву сховала за спину, нахилилася вперед, високо піднявши голову. Ніздрі у неї роздувалися, і була вона при цьому така гарненька і рум’яна, що пан Заглоба прошепотів пані стольниковій:

— Жоден дзбанок, хоч би й зі столітнім угорським, своїм виглядом так би не потішив моєї душі!

— Зауваж, милостива панно, — говорив тим часом пан Володийовський, — я не нападаю, тільки захищаюсь. А ти нападай, скільки собі хочеш.

— Гаразд. А коли ти втомишся, милостивий пане, то скажи мені.

— Я й так можу все ураз закінчити, якщо тільки захочу!..

— Та невже?

— У такого фехтувальника, як ти, милостива панно, вибити з рук шабельку дуже просто.

— Це ми побачимо!

— Не побачимо, бо я дотримуюся ввічливості.

— Ніякої ввічливості тут не треба. Спробуй вибити, милостивий пане, якщо зможеш. Знаю, вправності у мене малувато, але до цього я не допущу.

— Отже, ти, милостива панно, дозволяєш?

— Дозволяю!

— Схаменися, гайдучок ти мій любий, — втрутився пан Заглоба. — Він не з такими, як ти, розправлявся.

— Побачимо! — повторила Баська.

— Починаймо! — скомандував пан Володийовський, котрому Басьчине вихваляння надокучило.

І вони почали.

Бася, присідаючи, як польовий коник, зробила хвацький випад.

Пан Володийовський, не сходячи з місця, за своєю звичкою, ледь помітно ворухнув шаблею, ніби ніякої атаки й не було.

— Ти, милостивий пане, відбиваєшся од мене, як від набридливої мухи! — заволала роздратована Бася.

— А я з тобою і не б’юся взагалі, милостива панно, а вчу! — відповів маленький рицар. — Ось так добре! Як для жінки, зовсім непогано! Твердіше став руку!

— Кажеш, як для жінки? То ось тобі, милостивий пане, за жінку, ось тобі на горіхи!

Але панові Міхалу ні на які горіхи не дісталося, хоч Бася й удалася до своїх найліпших прийомів. Крім того, аби показати, як мало дошкуляють йому Басині удари, він спокійнісінько вів далі розмову з паном Заглобою.

— Відійди, ваша милость, од вікна, бо панні темно, хоч шабелька у неї трохи більша за голку, та, либонь, голкою вона володіє краще.

Бася роздула ніздрі ще більше, а волосся лізло на очі.

— Легковажиш мною, милостивий пане? — запитала вона, важко дихаючи.

— Боронь Боже, тільки не твоєю персоною.

— А я, я... пана Міхала зневажаю!

— Ось тобі, бакалавр, за науку! — відповів маленький рицар.

І він знову звернувся до пана Заглоби:

— Здається, сніг пішов!

— Ось вам сніг, сніг, сніг! — повторювала, розмахучи шабелькою, Бася.

— Басько, годі з тебе! Вже ледве дихаєш! — втрутилася пані стольникова.

— Ну ж бо, милостива панно, тримай шабельку міцніше, а то з рук виб’ю!

— Побачимо!

— А ось дивись!

І шабелька, мов пташка, фуркнувши з Басиних рук, із брязкотом упала на підлогу біля печі.

— Це я сама, ненароком! Це не ви, милостивий пане! — зі сльозами в голосі вигукнула Бася.

І, схопивши в руки шаблю, вона знову перейшла в атаку.

— А спробуйте-но тепер, милостивий пане...

— Ось тобі ще раз!

І шабля знову опинилася під піччю.

А пан Міхал сказав:

— На сьогодні годі!

Пані стольникова, за своєю звичкою, затряслася усім тілом від реготу, а Бася стояла посеред кімнати збентежена, розгублена, вона важко дихала й кусала губи, ледве стримуючи сльози, що стояли в очах. Вона знала: якщо вибухне плачем, усі сміятимуться ще більше, і щосили намагалася втриматись, але відчуваючи, що не зможе, вибігла з кімнати.

— О Боже! — вигукнула пані стольникова. — Напевно, у стайню побігла, ще й не схолола після герцю, не дай Боже застудиться... Треба наздогнати її! Кшисю, не смій виходити!

Сказавши це, вона вийшла і, схопивши з вішалки у сінях кожушанку, побігла з нею до стайні, а за нею слідом помчав і пан Заглоба, хвилюючись за свого гайдучка.

Хотіла була вибігти і Дрогойовська, але маленький рицар схопив її за руку.

— Чула, милостива панно, наказ? Не відпущу твоєї руки, аж доки повернуться.

І справді не відпускав. А рука в неї була ніжна, м’яка, оксамитова, і пану Міхалові здалося, що потічок тепла струмує від її пальців, передаючись йому, і він стискав їх дедалі міцніше.

Смагляві щоки панни Кшисі легенько зарум’янилися.

— Бачу, що я ваша бранка, ваш ясир, — промовила вона.

— Той, хто взяв такий ясир, і султанові не стане заздрити, півцарства за нього залюбки віддасть, не пожаліє.

— Але ж ви, милостивий пане, мене б цим нехристям не продали!

— Як не продав би дияволові своєї душі!

Тут пан Міхал зненацька збагнув, що згарячу зайшов надто далеко і вже спокійніше додав:

— Як не продав би дияволові й сестри!

А панна Дрогойовська відповіла поважно:

— Ви, милостивий пане, як у око вліпили. Пані стольникова для мене як сестра, а ви названим братом будете.

— Дякую від щирого серця, — сказав пан Міхал, цілуючи їй руку, — мені над усе на світі потрібна втіха.

— Знаю, знаю, — відповіла панянка, — я й сама сирота.

Тут сльозинка скотилася у неї по щоці, сховавшись у темному пушку над губою.

А пан Володийовський подивився на сльозинку, на відтінені пушком губи і нарешті промовив:

— Ви, милостива панно, такі добрі, як янгол! Мені вже полегшало!

Кшися ніжно усміхнулася.

— Від душі зичу вам, милостивий пане, щоб так і було!

— Богом присягаю!

При цьому маленький рицар відчував, що, якби він іще раз поцілував дівчині руку, йому й узагалі б легко стало. Але цієї миті увійшла пані Маковецька.

— Баська кожушанку взяла, — сказала вона, — проте сконфужена й повертатися не хоче. Пан Заглоба по стайні гасає, ніяк її не зловить.

А пан Заглоба не лишень, умовляючи і втішаючи, ганявся по всій стайні, ловлячи Басю, а й відтіснив її нарешті у двір із надією, що так вона швидше в теплу оселю повернеться.

А вона втекла від нього, повторюючи:

— От і не піду, не піду ні за що, нехай мене мороз скує! Не піду, не піду!..