Відтак, побачивши під будинком стовп зі щаблями, а на ньому драбину, легко, як білка, скочила на неї й почала видиратися, аж поки опинилася на даху. Звідти обернулася до пана Заглоби і напівжартома заволала:

— Добре, хай так і буде, я спущуся, тільки якщо ви, милостивий пане, по мене вилізете!

— Та що я, кіт, який, щоб по тебе, гайдучку, по дахах лазити? Оце-то так ти мені за любов платиш!

— І я вас, милостивий пане, люблю, але тільки звідси, з даху!

— Ну от, завела! Дід своєї — баба своєї! Ну ж бо злазь негайно!

— Не злізу!

— Сконфузилась! Чи й не біда, щоб її так брати до серця! Не тобі, пестухо-невдахо, а Кмитицю, майстрові з майстрів, пан Володийовський такого удару завдав, і не жартома, а в двобої. Та він найліпших фехтувальників — італійців, німців, шведів — прохромлював умить, вони й помолитися не встигали, а тут ґедзь якийсь — і на тобі, стільки мороки! Фу! Сором та й годі! Злазь, кажу! Адже ти лишень учишся!

— Я пана Міхала терпіти не можу!

— Та схаменися ти! За що, за те, що він exguisitissimus******** у тому, чого ти сама навчитися хочеш? За це ти маєш його любити ще більше.

Пан Заглоба не помилявся. Попри конфуз, що трапився з нею, Бася в душі схилялася перед маленьким рицарем, але відповіла:

— Нехай його Кшися любить!

— Злазь, кажу!

— Не злізу!

— Ну добре, сиди, тільки ось що я тобі скажу: це навіть негоже панні на драбині сидіти, не вельми це пристойний вигляд має знизу.

— А от і неправда! — заперечила Бася, обсмикуючи кожушанку.

— Це я старий, уже недобачаю, а ось візьму й покличу всіх, нехай помилуються!

— Я вже злажу, — відгукнулася Бася.

Пан Заглоба виглянув за ріг будинку.

— Далебі, хтось іде! — сказав він.

У цей час із-за рогу з’явився молодий пан Нововейський, який приїхав верхи, прив’язав коня до бічної хвіртки, а сам, шукаючи парадного входу, обійшов дім довкола.

Бася, помітивши його, у два стрибки опинилася на землі, та, на жаль, було надто пізно.

Пан Нововейський, побачивши, як вона зістрибує з драбини, зупинився збентежений і розгублений, беручись рум’янцем, немов панянка. Бася теж стояла перед ним як укопана. Аж раптом вигукнула:

— Другий конфуз!

Пан Заглоба, вельми розвеселений тим, що сталося, якийсь час дивився на них, підморгуючи здоровим оком, а потім сказав:

— Це пан Нововейський, приятель і підлеглий нашого Міхала, а це панна Драбиновська... Тьху ти, хай тобі лихо!.. Я хотів сказати — Єзьорковська!

Пан Нововейський швидко отямився, а позаяк, хоч і дуже юний, був вельми кмітливий, уклонився і, підвівши очі на чудове видіння, промовив:

— О Боже! Я бачу, у Кетлінга в саду троянди на снігу розквітли.

Бася, зробивши реверанс, ледь чутно прошепотіла:

— Не про твою честь!

А відтак додала гучно приємним голосом:

— Ласкаво просимо в господу!

Сама пройшла вперед і, вбігши у вітальню, де сидів за столом пан Міхал із компанією, вигукнула, натякаючи на червоний кунтуш пана Нововейського:

— Снігур прилетів!

Сказавши це, вона всілася на стілець, зібравши губи на шнурок, а руки склавши калачиком, як і годилося скромній і пристойно вихованій панянці.

Пан Міхал відрекомендував свого юного приятеля сестрі й Кшисі Дрогойовській, а той, побачивши ще одну панну, теж надто гарненьку, хоч і зовсім в іншому роді, знову зніяковів і, намагаючись приховати це, вклонився й підніс руку до ще не вирослих вусів.

Підкручуючи над губою уявні вуса, він звернувся до пана Володийовського і заходився розповідати про мету свого візиту. Великий гетьман пильно забажав бачити у себе пана Міхала. Наскільки пан Нововейський міг зрозуміти, йшлося про нове призначення. Гетьман одержав низку свіжих донесень: від пана Вільчковського, від пана Сильницького, від полковника Пива і від інших комендантів, котрі служили в Україні й на Поділлі. Вони писали, що в Криму знову смута.

— Сам хан і султан Калга, що у Підгайцях із нами пакт уклав,— говорив далі пан Нововейський, — хочуть його дотримати, але Буджак гуде вже як вулик перед вильотом бджіл і білгородська орда теж заворушилася; вони ні хана, ні Калги не хочуть слухати...

— Пан Собеський мені про це довірливо казав, поради питав, — сказав пан Заглоба. — Чого там навесні чекають?

— Подейкують, що з першою травою уся ця мурашня оживе і її знову треба буде давити, — відповів пан Нововейський.

Сказавши це, він насупив брови і так ревно почав посмикувати «вуса», що горішня губа у нього аж почервоніла.

Бася вмить це помітила і, сховавшись за його спину, теж заходилася підкручувати «вуса», наслідуючи рухи юного жовніра.

Пані стольникова метала на неї грізні погляди, але при цьому тряслася від беззвучного сміху, пан Міхал і собі закусив губу, а панна Дрогойовська так низько опустила очі, що її довгі вії відкидали на щоки тінь.

— Ти, милостивий пане, — промовив Заглоба, — хоч і молодий, але вже, бачу, битий жак!

— Мені двадцять два, а з них ось уже сім років я ревно служу Вітчизні, бо у п’ятнадцять утік від навчання, віддавши перевагу браному полю, — відповів юний рубака.

— Він у степу як у себе вдома — і в траві сховається, і на ординців як коршак на курча налетить,— додав пан Володийовський. — Ліпшого наїзника для степових набігів не знайти! Від нього жоден татарин не зачаїться!

Пан Нововейський аж зашарівся, почувши такі улесливі слова на свою адресу, сказані при дамах.

Цей степовий яструб був іще й вродливим чорнявим юнаком зі смаглявим обличчям. На щоці він мав шрам від вуха аж до носа, який через це з одного боку здавався приплюснутим. Бистрі очі, звиклі вглядатися у степову далеч, дивилися зірко, а широкі чорні брови, що зрослися над носом, нагадували татарський лук. На поголеній голові стирчав неслухняний оселедець. Басі жовнір сподобався і речами, і статурою, та попри це вона й далі його передражнювала.

— Вельми, вельми радий, — сказав пан Заглоба. — Нам, старим, дуже приємно бачити, що підростає гідне молоде покоління.

— Ще не зовсім, — заперечив Нововейський.

— Ну що ж, така скромність теж заслуговує на похвалу, — промовив пан Заглоба. — Незабаром тобі, юначе, дозволять командувати й людьми.

— Авжеж! — заволав пан Міхал. —Він уже не раз самостійно командував у боях і громив ворога.

Пан Нововейський знову взявся крутити «вуса», ще й так, що, здавалося, от-от відірве собі губу.

Бася ж, не зводячи з нього очей, піднесла до рота руки, повторюючи усі його жести.

Проте кмітливий жовнір помітив невдовзі, що погляди усієї компанії прикуті до панянки, тієї, котра при ньому зістрибнула з драбини, і він ураз здогадався, що дівчина з нього кепкує.

Ніби нічого не сталося, Нововейський і далі розмовляв собі, не забуваючи й про «вуса», але раптом несподівано обернувся, ще й так швидко, що Бася не встигла ні опустити рук, ні відвести од нього погляду.

Вона зашарілася від несподіванки і, сама не знаючи, що робити, підвелася зі стільця. Всі зніяковіли, настало неприємне мовчання.

Бася ляснула руками по сукні.

— Третій конфуз! — вигукнула вона своїм срібним голосочком.

— Милостива панно, — жваво сказав пан Нововейський, — я вже давно помітив, що за моєю спиною хтось збирається із мене покепкувати. Признаюся, я давно про вуса мрію, але якщо я їх не дочекаюся, то тільки тому, що судилося мені полягти на бойовищі за Вітчизну, і маю надію, що тоді не кпинів, а сліз твоїх заслужу.

Бася стояла, опустивши очі, присоромлена щирими словами юного кавалера.

— Ти, ласкавий пане, пробач їй, — втрутився пан Заглоба. — Пустотлива вона трохи, але серце у неї золоте!

А вона, ніби на підтвердження слів пана Заглоби, тихесенько прошепотіла:

— Даруйте, милостивий пане... Я не хотіла скривдити...

Пан Нововейський швидко взяв обидві її руки у свої й почав їх розціловувати.

— Бога ради! Милостива панно, не беріть цього до серця! Я ж не barbarus******** який. Це мені треба просити у вас вибачення за те, що забаву вам зіпсував. І ми, жовніри, страх як усякі розваги любимо. Mea culpa********. Дозвольте ще раз поцілувати ваші рученята і не прощайте мені чимдовше, тоді я до ранку їх цілуватиму.