— Оце так ґречний кавалер, бачиш, Басю! — зауважила пані Маковецька.

— Бачу! — відповіла Бася.

— Отже, ви мені пробачили! — вигукнув пан Нововейський.

Сказавши це, він випростався і за звичкою заходився підкручувати «вуса», а відтак схаменувся і вибухнув щирим сміхом. Слідом за ним розсміялася Бася, а за нею й інші. У всіх з’явився веселий настрій. Пан Заглоба звелів принести з Кетлінгового льоху одну, а за нею й другу сулію вина, і почалося гуляння.

Пан Нововейський дзвенів острогами і куйовдив свою чуприну, кидаючи на Басю палкі погляди. Дівчина йому вельми сподобалася. Він став дуже балакучим, а побувавши при гетьманському дворі, побачив світу і багато про що міг розповісти.

Згадав він і про конвокаційний сейм, про те, як у сенатській палаті під натиском допитливих усім на потіху завалилася груба... Поїхав він аж після обіду. Думки його були тільки про Басю. Вона все стояла у нього перед очима.

******** Бездоганний (лат.).

******** Варвар (лат.).

******** Моя провина (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ VІІІ

Цього самого дня маленький рицар прибув до гетьмана, котрий відразу наказав його впустити і повів із ним таку розмову:

— Я Рущиця відсилаю до Криму, щоб приглядав, чи не загрожують нам звідти які напасті, й щоб від хана дотримання пактів домагався. Чи не хочеш знову піти на службу і його жовнірів під своє командування взяти? Ти, Вільчковський, Сильницький і Пиво Дороша й татар пильнуватимете, бо їм ніколи не можна довіряти.

Пан Володийовський посмутнів. Найкращі роки свого життя він оддав військові. Десятки літ не мав спокою: жив у вогні, в диму, в трудах і безсонні, у голоді, холоді, часом і даху над головою не було, й оберемка соломи для постелі. Сам Бог знає, чиєї тільки крові не пролила його шабля. Не збудував ані дому, ані родини. Сторазово менш достойні за нього люди уже давно користувалися panem bene merentium********, домоглися звань, посад, староств. А він, починаючи службу, був багатшим, ніж зараз. І ось знову про нього згадали, як про стару мітлу. Страшенно зболена була його душа, а ледве знайшлися ніжні й лагідні руки, готові бинтувати йому рани, знову наказано зніматися з місця і квапитися на пустельні далекі окраїни Речі Посполитої, і всім було байдуже, як він виснажений морально. Адже якби не ці безкінечні походи і служба, хоч декілька років потішився б він своєю Анусею.

І коли він зараз про все це розмірковував, гірка кривда підступила до серця. Та тільки подумав він, що не годиться рицареві від служби відмовлятися, і відповів скупо:

— Поїду.

Проте гетьман сказав йому:

— Ти чоловік вільний і можеш відмовитися. Тобі найкраще знати, чи не зарано ще.

— Мені вже і вмерти не зарано! — відповів пан Володийовський.

Пан Собеський кілька разів зміряв кроками кімнату, нарешті зупинився біля маленького рицаря і, поклавши йому руку на плече, промовив:

— Якщо у тебе ще не встигли висохти сльози, вітер їх тобі в степу осушить. Гарував ти, жовнірику, всеньке життя, погаруй іще! А якщо колись тобі спаде на думку, що про тебе забули, не нагородили, відпочити не дали, що за віддану службу замість грінок із маслом ти одержав черству скибку, замість староств — рани, замість спочинку — муку, зціп зуби і скажи: «Заради тебе, Вітчизно!» Іншої втіхи я тобі не дам, проте, хоч і не ксьондз, одне знаю достеменно: служачи вірою і правдою, ти на своєму витертому сідлі заїдеш далі, ніж інші у кареті, запряженій шестериком, і знайдуться такі ворота, які, відчинившись перед тобою, зачиняться перед ними.

«Заради тебе, Вітчизно!» — мовив подумки пан Володийовський, дивуючись водночас, як гетьман зумів проникнути у найпотаємніші його помисли.

А пан Собеський сів навпроти і вів далі:

— Я хочу поговорити з тобою не як із підлеглим, а як із приятелем, ні, як батько з сином. Іще за тих часів, коли нас біля Підгайців вогняним дощем поливали, та й до того, в Україні, коли ми ледь-ледь супротивника стримували, а тут, у серці Вітчизни, сховавшись за нашими спинами, злі люди сіяли незгоду задля власної корисливості, не раз виникала у мене думка, що наша Річ Посполита загинути повинна. Занадто вже тут сваволя брала гору над ладом, а спільне благо поступалося перед вигодою... Ніде я не бачив такого... Ці думки гризли мене і вдень у полі, і вночі у наметі. «Ну добре, — міркував я, — ми, жовніри, тягнемо своє ярмо... Такий наш обов’язок і така наша доля! Але якби ми хоч знали, що кров наша зросить поля для благодатних паростків свободи». Ні! Цієї надії не було. Тяжкі думи огорнули мене, коли ми стояли біля Підгайців, тільки я себе не виказував, щоб не подумали ви, ніби гетьман на бойовищі вікторію під сумнів ставить. «Не маєш ти людей, — думав я, — не маєш людей, які самовіддано люблять Вітчизну!» І так мені було тяжко, немовби хто ножа у серці провертав. Аж ось одного разу, було це останнього дня в окопі біля Підгайців, коли я повів вас в атаку на орду, дві тисячі супроти двадцяти шести, а ви всі на вірну смерть, на загибель свою мчали, ще й так гучно, з посвистом, наче на весілля... І подумав я тоді: «А це мої жовнірики?» І Господь в одну мить зняв камінь із серця, і з очей полуда спала. «Ось вони, — сказав я собі, — в ім’я безкорисливої любові до рідної матері гинуть. Вони не вступлять ні в які союзи, не стануть зрадниками. Саме з них і складеться моє святе братство, з них утвориться школа, приклад для наслідування. Їхній подвиг, їхнє товариство нам допоможе, вони відродять наш нещасний народ, і стане він чужим для корисливості й сваволі, повстане, як лев, цілому світу на подив, велику в собі силу відчувши. Ось яке це буде братство!»

Тут пан Собеський прояснів, підняв угору свою, схожу на римського цісаря, голову, простяг уперед руки і вигукнув:

— Боже! Не пиши на наших мурах mane, tekel, fares******** і дозволь мені відродити Вітчизну!

Настало мовчання.

Маленький рицар сидів, понуривши голову, і відчував, як дріж пробігає у нього тілом.

А гетьман якийсь час швидкими кроками міряв кімнату, потім зупинився перед ним.

— Приклади потрібні, — казав він, — щодня потрібні приклади, і такі, щоб запалювали серця, пане Володийовський! Ти для мене у перших лавах цього братства. Хочеш до нього належати?

Маленький рицар підвівся й обійняв гетьману коліна.

— Ось що! — вигукнув він схвильованим голосом. — Ось що я скажу! Почувши, що мені знову треба їхати, я відчув кривду, гадаючи, що життя моє відтепер належить скорботі, а зараз бачу, що згрішив... Каюся і не можу говорити, бо мені соромно за цю думку...

Гетьман мовчки притис його до серця.

— Жменька нас, — промовив він, — але інші підуть слідом за нами.

— Коли треба їхати? — запитав маленький рицар. — Я можу й до самого Криму дістатися, бо вже там був.

— Ні, — відповів гетьман. — До Криму поїде Рущиць. Він має там побратимів і навіть однофамільників, здається, братів двоюрідних, їх іще змалечку орда захопила, а потім вони у бусурманську віру перейшли, прославилися і нині у великих чинах. Вони йому у всьому допоможуть, а ти тут у степах мені потрібен, другого такого наїзника у ворожий стан не знайти.

— Коли їхати накажете? — повторив маленький рицар.

— За два тижні найпізніше.Треба мені ще з паном коронним підканцлером та з паном підскарбієм побесідувати, листи й інструкції Рущицю підготувати. Але дивися, будь напоготові, бо я поспішатиму.

— На ранок буду готовий!

— Бог винагородить тебе за старання, але не вельми квапся. Поїдеш ненадовго, на час виборів і коронації, якщо тільки війна не почнеться, ти мені у Варшаві потрібен будеш. Що чувати про кандидатів? Про що гомонить шляхта?

— Я з кляштору недавно на світ вийшов, а там, як відомо, про мирські діла не помишляють. Знаю тільки те, про що мені пан Заглоба повідав.

— Твоя правда. Він багато про що може мені розповісти. Шляхта його неабияк цінує. А ти за кого галочку поставиш?