— Поки що не знаю, але гадаю, що доблесний муж нам потрібен, вояка бездоганний.

— О, так, так! Ось і я думаю про такого, щоб саме ім’я його сусідів як грім разило. Про доблесного мужа, про такого, як Стефан Баторій. Ну, будь здоровий, жовнірику!.. Доблесний воїн нам потрібен! Усім це повторюй! Будь здоровий!.. Бог тобі за твої старання віддячить!

Пан Міхал попрощався і вийшов.

Цілісіньку дорогу він провів у роздумах. Наш жовнір радів тому, що попереду у нього ще тиждень чи два, серце його тішили приязнь і втіха, які дарувала йому Кшися Дрогойовська. Радів він і з того, що побачить вибори короля, одне слово, повертався він додому спокійний, забувши про колишню журбу. Та й самі степи були для нього чарівними, і він, того не знаючи, за ними сумував. Так він звик до цих безмежних просторів, де вершник на коні радше відчуває себе птахом, який ширяє над землею.

— Ну що ж, поїду, — казав він собі, — у ці безкраї поля і степи, до давніх застав і старих могил, колишнього життя заново скуштую, із жовнірами в походи ходитиму, кордони наші вкупі з веселиками стерегтиму, навесні сили разом із травами набиратимусь, поїду, поїду!

Він приострожив коня і помчав навскач, бо давно вже знудьгувався за бистрою їздою і свистом вітру у вухах. День видався морозний, сухий і погожий. Мерзлий сніг укрив землю й рипів під копитами бахмата. Грудки зледенілої землі розліталися увсібіч. Пан Володийовський летів так, що пахолок, у якого кінь був гірший, залишився далеко позаду.

День хилився до вечора, у небі світилися зорі, відкидаючи фіолетовий відблиск на засніжені поля. У рум’яному небі з’явилися перші миготливі зірки й викотився місяць — срібний серп. Дорога була вільна, і лишень зрідка рицар обганяв якусь підводу і мчав далі. Тільки побачивши вдалині Кетлінгову садибу, він притримав коня і дав пахолкові себе наздогнати.

Несподівано попереду з’явилася струнка жіноча постать.

Це назустріч рицареві йшла Кшися Дрогойовська.

Пан Міхал, упізнавши її, враз зіскочив із коня й передав його пахолкові, а сам підбіг до неї, здивований, та ще більше втішений тим, що її бачить.

— Жовніри кажуть, — почав він, — що на вечірній зорі можна з духами зустрітися, вони часом лихе, а часом і добре віщують, але для мене немає ліпшої призвістки, аніж зустріч із вами, милостива панно.

— Пан Нововейський приїхав, — відповіла Кшися, — з Басею і пані стольниковою забавляються, а я зумисне вийшла вас, милостивий пане, зустріти, бо переймалася, що ж там пан гетьман вам сказав.

Щирість цих слів дійняла маленького рицаря до серця.

— Невже й справді ви про мене згадували, милостива панно? — спитав він і підняв на панну Кшисю очі.

— Так! — відповіла низьким голосом Кшися.

Пан Володийовський не зводив із неї очей, бо ще ніколи вона не здавалася йому такою вродливою. На голові у неї була атласна шапочка, і білий лебединий пух відтіняв бліде, осяяне світлом місяця обличчя, тож видно було і шляхетну лінію брів, і опущені додолу вії, і ледь помітний пушок над губою. Уся вона дихала спокоєм і великою добротою.

Цієї миті пан Міхал відчув у ній приязне і кохане обличчя.

— Якби не пахолок, що їде за нами, я б тут на снігу упав навколішки із вдячності перед вами, милостива панно, — промовив він.

— Не говори мені, ласкавий пане, таких слів, — відповіла Кшися, — я їх недостойна, сжажи ліпше, що залишишся з нами, аби й далі я могла тебе в годину журби втішити.

— Ні, я їду! — відповів пан Володийовський.

Кшися враз зупинилася:

— Не може бути!

— Звичайнісінька жовнірська служба! На Русь їду! У Дике поле.

— Звичайнісінька служба... — повторила Кшися.

Вона замовкла і швидким кроком поквапилася до оселі. Пан Міхал дріботів поруч неї, трохи збентежений. Йому стало тяжко на душі й ніяково. Він хотів щось відповісти, але розмова не клеїлась. І все-таки йому здавалося, що вони мусять поговорити з Кшисею, саме зараз, наодинці, коли ніхто не заважає.

«Тільки б почати, — подумав він, — а там уже піде...»

І він несподівано для себе запитав:

— А пан Нововейський давно приїхав?

— Недавно, — відповіла Кшися.

І знову розмова урвалася.

«Не так треба починати, — подумав пан Володийовський, — так ніколи нічого путнього не скажеш. Напевно, від журби у мене останні крихти розуму лишилися».

Якийсь час він ішов мовчки, тільки вуса у нього настовбурчувалися дедалі більше.

Нарешті вже перед самим будинком він зупинився і сказав:

— Бачиш, милостива панно, якщо я стільки років своїм щастям жертвував заради Вітчизни, як же й тепер задля неї утіхами своїми не поступитися?

Панові Володийовському здавалося, що такий простий аргумент мусить відразу переконати Кшисю, але вона спроквола відповіла з лагідним смутком:

— Що більше пана Міхала пізнаєш, то більше його шануєш і цінуєш...

Сказавши це, вона увійшла в оселю. Уже в сінях до них долинули Басині вигуки: «Алла! Алла!»

У вітальні вони побачили пана Нововейського, котрий, скорчившись, із зав’язаними очима, мацав по всій кімнаті, намагаючись зловити Басю, а вона з вигуком «Алла!» вислизала від нього. Пані стольникова під вікном розмовляла з паном Заглобою.

Але прихід Кшисі з рицарем усе змінив. Пан Нововейський хутко зняв пов’язку і підбіг до пана Міхала привітатися. За ним підійшли пані стольникова, пан Заглоба і захекана Бася.

— То що там? Що там! Що сказав пан гетьман? — питали одне з-поперед одного.

— Люба сестро! — відповів пан Володийовський, — якщо хочеш переказати чоловікові вісточку, не промини нагоди, на Русь їду!

— Тебе вже посилають! Заради всіх святих, нікого не слухай і не їдь! — жалібно вигукнула пані Маковецька. — Що ж це таке, і часинки перепочити не дадуть!

— Невже призначення дістав? — запитав спохмурнілий пан Заглоба. — Слушно каже пані стольникова — крутять тобою, як циган сонцем.

— Рущиць до Криму їде, я у нього хоругов приймаю, ось і пан Нововейський казав, що навесні всі дороги від людей чорними стануть.

— Невже й справді тільки нам судилося неначе собакам дворовим відгавкуватись, Річ Посполиту від злодіїв захищаючи! — вигукнув пан Заглоба. — Інші навіть не знають, із якого кінця мушкета стріляти, а для нас ніколи нема спочинку!

— Ну, тихо! Це вже вирішено! — відповів пан Володийовський. — Служба це служба! Я слово панові гетьману дав, що воюватиму, а пізніше чи раніше, хіба не все одно...

Тут пан Володийовський підняв угору вказівний палець і повторив той самий аргумент, що й у розмові із Кшисею:

— Бачите, милостиві панове, якщо вже я стільки років, служачи Вітчизні, від щастя тікав, то якими очима зараз на вас дивитимусь, ратну службу на приємне дозвілля міняючи?

На це ніхто йому не відповів, тільки Бася підійшла до нього, насупившись, закопиливши губки, неначе скривджена дитина, і промовила:

— Жаль пана Міхала!

А пан Володийовський весело розсміявся.

— Нехай доля твоя буде щасливою, милостива панно! Адже ти ще вчора казала, що ненавидиш мене, як дикого татарина!

— Та невже! Як татарина! Не казала я такого! Ви, милостивий пане, там на татарах душу відведете, а нам без вас тут нудьгувати доведеться.

— Заспокойся, гайдучку! Даруй, милостива панно, що я тебе так називаю, але тобі страшенно пасує це прізвисько. Пан гетьман обіцяв, що відлучуся я ненадовго. За тиждень чи два вирушу в дорогу, а до обрання і коронації неодмінно маю бути у Варшаві. Сам гетьман цього забажав, і так буде, хай навіть Рущиць із Криму до травня не повернеться.

— От і чудово!

— Ех, послужу і я у пана полковника під командою, таки послужу, — сказав пан Нововейський, зиркнувши на Басю.

А вона на це:

— Таких, як ти, милостивий пане, набереться чимало! Чого ж не послужити під таким командиром! Їдь, їдь, мосьпане! Панові Міхалу веселіше буде!

Юнак тільки зітхнув, провів своєю широкою долонею по чуприні й раптом витяг руки вперед, ніби граючи у піжмурки, і закричав:

— Але спершу я панну Барбару спіймаю, далебі, спіймаю!