— Алла! Алла! — заволала, зірвавшись, Бася.

Тим часом до пана Володийовського підійшла Кшися. Проясніле обличчя її було сповнене тихої радості.

— Ой, недобрий, недобрий до мене пан Міхал, до Басі добрий, а до мене злий!

— Я злий? Я тільки до Басі добрий? — зі здивуванням перепитав пан Міхал.

— Басі пан Міхал сказав, що скоро повернеться, а якби я це знала, не взяла б від’їзду так близько до серця!

— Моє золот... — вигукнув був пан Міхал.

Але за мить, поміркувавши, сказав:

— Мій приятелю коханий! Не пам’ятаю, що я тобі відповів. Напевно, геть голову втратив!

******** Тут: маєтками, що даються за заслуги (лат.).

******** Мане, текел, фарес — полічено, зважено, зміряно (арам.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ІХ

Пан Міхал потроху став готуватися до від’їзду, не перестаючи давати уроків Басі, котру кохав дедалі більше, і ходив на усамітнені прогулянки з Кшисею Дрогойовською, шукаючи у неї розради. Здавалося, він знаходив її, бо з кожним днем веселішав і вечорами навіть брав участь у забавах Басі з паном Нововейським.

Цей юний кавалер став часто гостювати у садибі Кетлінга. Він приїздив зранку або відразу після обіду і просиджував до вечора, а позаяк усі його любили, раділи його приїзду, то дуже швидко він став у оселі своїм. Юнак возив пані стольникову з небогами до Варшави, робив для них закупівлі у мануфактурних крамницях, а вечорами з пристрастю грав із панянками у піжмурки, повторюючи, що до від’їзду конче мусить зловити неспійману досі Басю.

Але вона завжди вислизала від нього, хоч пан Заглоба й казав:

— Усе одно тебе хтось та зловить, не цей, то інший!

Та ставало дедалі зрозуміліше, що зловити її хоче саме цей. Навіть і гайдучкові це спадало на думку, і вона часом сиділа задумавшись і понуривши голову, так що світлі косми її звисали на чоло.

Панові Заглобі, з відомих йому одному причин, це було не до шмиги, і якось увечері, коли всі уже розійшлися, він постукав до маленького рицаря.

— Так мені жаль, що доведеться нам знову розлучитися, — сказав він, — тому й прийшов я сюди ще раз на тебе глянути... Бог святий знає, коли ще побачимося!

— На обрання і коронацію неодмінно приїду, — запевнив, обіймаючи його, пан Володийовський, — і скажу тобі, ваша милость, чому: панові гетьману на цей час треба зібрати якнайбільше людей, шляхтою шанованих, щоб вони її на праведний путь спрямували, обранця найдостойнішого показали. А я, хвалити Бога, своє добре ім’я зберіг, а тому гетьман і мене кличе на допомогу. І на тебе, ваша милость, сподівається.

— Он як! Великим неводом рибу ловить. Та тільки здається мені, що, хоч я чоловік і не худий, а все-таки крізь якесь вічко звідти вислизну. За француза не голосуватиму.

— А чому?

— Бо це буде absolutum dominium********.

— Але ж Конде, як і будь-який інший, на вірність конституції присягнути мусить, а полководець він чудовий, у багатьох баталіях прославився.

— Хвалити Бога, шукати короля у Франції нам не треба. І сам великий гетьман Собеський нічим від Конде не гірший. Зауваж, Міхале, французи, точнісінько як і шведи, у панчохах ходять, отже, як і вони, тільки що — зрадити присягу можуть. Carolus Gustavus ладен був щогодини присягати. Для них це все одно, що горіхи гризти. Яка там присяга, якщо людина не має ні честі, ні совісті!

— Але ж Річ Посполита захисту потребує! От якби князь Ієремія Вишневецький був живий! Ми б його unanimitate******** королем обрали.

— Живий син князя, та сама кров!

— Так, проте нема в ньому батьківського польоту фантазії! Дивитися на нього і то живий жаль бере, бо він більше на слугу, аніж на ясновельможного князя скидається. Якби хоч часи зараз інші були! Найголовніша турбота сьогодні — благо Вітчизни. Те саме тобі й Скшетуський скаже. Що пан великий гетьман робитиме, те і я за ним слідом, бо у його відданість Вітчизні, як у Євангеліє, вірю.

— Про це ти ще подумати встигнеш. Гірше те, що тобі від’їздити треба.

— А ви, милостивий пане, що робити будете?

— Повернуся до Скшетуських. Карапузи його часом мені допікають, але коли я їх довго не бачу, мені нудно.

— Якщо після коронації війна почнеться, Сшетуський виступить. Та хто знає, може, й вас, милостивий пане, охота візьме. Вкупі на Русі воюватимемо. Скільки ми у тих краях усього побачили і лихого, і доброго!

— Твоя правда! Що не кажи, а там проминули наші найкращі роки. Й іноді кортить поглянути на ті місця, нашої слави свідки.

— То їдьмо, ваша милость, зі мною. Веселіше разом буде, а місяців через п’ять знову до Кетлінга повернемося. І він на той час приїде, і Скшетуські...

— Ні, Міхале, зараз не на часі, але обіцяю, якщо ти на Русі нічогеньку панну з посагом знайдеш, я тебе туди відвезу і на урочистостях буду неодмінно...

Пан Володийовський трохи збентежився, але відразу ж заперечив:

— Одруження мені зараз не в голові. Те, що я на службу їду — найліпший цьому доказ, милостивий пане.

— Саме це мене й тривожить, не дає мені спокою. Я все сподівався, що не одна, то друга до душі тобі припаде. Міхале, май Бога в серці, подумай, де й коли знайдеться ще така нагода. Пам’ятай, настане час, і ти сам собі скажеш: кожен має дружину, діток, тільки я один, як билина у чистім полі. І жаль тебе обійме, і смуток. Якби ти зі своєю бідолахою пошлюбився і вона б тобі діток залишила, що ж, я б від тебе одчепився. І почуття ти свої задовольнив би, і на старість була б надія й утіха, а так невдовзі може настати час, коли ти марно шукатимеш близьку душу і сам себе питатимеш: чи не на чужині я живу?

Пан Володийовський мовчав, зважуючи його слова, а пан Заглоба знову заговорив, хитро поглядаючи на маленького рицаря:

— Розумом і серцем вибрав я для тебе цього рожевощокого гайдучка, бо primo********: це не дівчина, а золото, secundo********: таких ядерних жовнірів, яких би ви народили, на землі ще не бувало...

— Так, вона ураган. А втім, здається мені, що пан Нововейський хоче, щоб він його зачепив.

— Отож-бо й воно! Сьогодні вона ще тобі перевагу віддає, бо закохана у твою славу, та якщо ти поїдеш, а він тут залишиться, а він, пройдисвіт, залишиться напевно, це я достеменно знаю, адже зараз не війна, хтозна, що буде...

— Баська — ураган! Нехай іде за Нововейського, щиро йому цього бажаю, він славний хлопець.

— Міхале! — здійнявши руки до неба, вигукнув пан Заглоба. — Подумай, що це буде за потомство!

— Знав я двох братів Балів, мати їхня у дівоцтві Дрогойовська, вони теж були чудовими жовнірами, — простодушно відповів маленький рицар.

— Ага! Ось я тебе і зловив! Он куди ти мітиш? — заволав пан Заглоба.

Пан Володийовський украй збентежився. Намагаючись приховати свій стан, він якусь хвилю підкручував вуса і нарешті сказав:

— На що ти натякаєш, ваша милость? Я нікуди не мічу, та, коли я Басю з її хлоп’ячими витівками бачу, мені відразу ж на думку спадає Кшися — жіночих чеснот джерело. Говориш про одну, і мимоволі згадуєш другу, адже вони нерозлучні.

— Добре, добре! Нехай благословить вас Господь — тебе і Кшисю, хоч присягаю, будь я молодший, до смерті б у Басю закохався. Якщо й війна спалахне, такої дружини можна не залишати вдома, а з собою у похід узяти. Вона й у наметі тебе зігріє, а як прийдеться, то під час битви й однією рукою з рушниці палити зуміє. А що вже чесна, порядна! Ох, гайдучку ти мій любий, не зрозуміли тебе і чорною невдячністю відплатили, а якби мені так зо три десятка літ скинути, то я знав би, кому в моїй оселі господинею бути!

— Басиних чеснот я не применшую!

— Я не про це, а про те, що до всіх чеснот їй ще й чоловік потрібен! Ось у чому річ! А ти собі Кшисю вибрав!

— Кшися мені приятель.

— Приятель, а не приятелька? Чи ж не тому це, що вона має вуса? Приятель тобі я, Скшетуський, Кетлінг. Тобі не приятель, а приятелька потрібна. Скажи це собі ясно, не пускай туману в очі. Найбільше в світі, Міхале, стережися приятеля з хитромудрого жіночого плем’я, навіть якщо він має вуса, бо чи він тебе зрадить, чи ти його. Диявол не спить і завжди радий опинитися поміж такими приятелями. Згадай Адама і Єву, які так заприятелювали, що Адамові приятелювання це поперек горла стало.