— Мосьпане, не смійте кривдити Кшисі! Цього я аж ніяк не потерплю!
— Та Господь із нею, він її чеснот свідок! Як на мене, так ліпшого за гайдучка не знайдеш! Але й Кшися дівка хоч куди! Я і не думав її кривдити, та тільки одне скажу: коли ти обіч неї сидиш, у тебе так палають щоки, наче тебе хто щипає, і вусики ворушаться, і чуб настовбурчується, ти й сопеш, і ногами дріботиш, і з ноги на ногу переминаєшся, як нетерпеливий гривань, а це все пристрастей чіткі signa********. Розказуй комусь іншому, що це приятелювання, я свої очі маю.
— Ти такий старий, милостивий пане, що бачиш і те, чого нема й близько.
— Ой, краще б я помилявся! Краще б ти про мого гайдучка думав! На добраніч, Міхале! Одружуйся з гайдучком! Гайдучок найкращий! Бери, бери гайдучка!..
Сказавши це, пан Заглоба підвівся і вийшов із кімнати.
Пан Міхал усеньку ніч перевертався з боку на бік, не міг заснути, думки усякі йому спокою не давали. Перед очима в нього стояло обличчя панни Дрогойовської, її очі з довгими віями і пушок над горішньою губою. Часом брала його дрімота, проте видіння не відступали. Прокидаючись, він думав про слова пана Заглоби і про те, як рідко підводив цього чоловіка здоровий глузд. Іноді, бувало, промайне перед ним у напівсні рожеве обличчя Басі, і він зітхав із полегшенням, але потім Басю заступала Кшися. Повернеться бідолашний рицар обличчям до стіни і бачить її очі; повернеться на другий бік у мороці нічному, і знову перед ним її очі, а в погляді млосність і немовби надія на щось. Часом очі заплющувалися, ніби кажучи: «Нехай буде воля твоя!» Пан Міхал аж сідав на ліжку і починав хреститися.
Над ранок сон зовсім покинув його. Тяжко й сумно йому стало. Сумління його замучило, гірко дорікав він собі, що не ту, колишню кохану, перед собою бачить, а душа і серце його повняться живою. Здалося йому, що скоїв він тяжкий гріх, забувши про Анусю, і, стрепенувшись раз і другий, пан Міхал потемки вискочив із ліжка й заходився читати вранішні молитви.
Помолившись, він приклав до чола пальця і промовив:
— Треба чимскоріше їхати, а про приятелювання це забути, бо пан Заглоба слушно каже...
Заспокоївшись і повеселішавши, пан Міхал спустився вниз на сніданок. Після сніданку він пофехтував із Басею і, побачивши, як вона вимахує шабелькою, роздуває ніздрі й уривчасто дихає, чи не вперше замилувався нею.
Кшисі він уникав, а вона, завваживши це, дивилася на нього здивованими очима. Та він намагався уникати навіть її погляду. Серце у пана Міхала обливалося кров’ю, але він тримався.
Після обіду пан Міхал укупі з Басею попрямував до сараю, де у Кетлінга був іще один склад зброї. Він показував Басі усілякі шаблі й мечі, рушниці з хитрими пристроями і механізмами, пояснював, для чого вони призначені. Потім вони стріляли у ціль з астраханських луків.
Бася тішилася й пустувала як ніколи, аж поки її зупинила пані стольникова.
Так минув другий день. На третій пан Володийовський разом із паном Заглобою поїхали до Варшави, до палацу Даниловичів, дізнатися про дату від’їзду, а після повернення за вечерею пан Міхал оголосив жінкам, що їде через тиждень.
Сказав це ніби між іншим — ненароком і весело. На Кшисю навіть не глянув.
Дівчина занепокоїлася, заговорила з ним, він був привітний, чемний, але не відходив од Басі.
Пан Заглоба, гадаючи, що пан Міхал дослухався до його порад, потирав на радощах руки. Проте його гострий погляд не міг не помітити Кшисиної печалі.
«Он як це її розхвилювало! — думав він. — Ну та нічого! Така вже їхня жіноча натура. А Міхал, бач, який! В інший бік повернув скоріше, аніж я сподівався. Славний хлопець, бистрий, як вихор, таким був і таким буде!»
Але серце пан Заглоба мав чуле, і йому відразу стало жаль Кшисі.
«Directе******** нічого я їй не скажу, — подумав він, — але конче треба якусь їй розраду вигадати».
Скориставшись тим, що роки і сивина захистять його від пересудів, він після вечері підійшов до дівчини й ніжно провів рукою по її чорному шовковистому волоссю. А вона сиділа тихо, дивлячись на нього своїми лагідними очима, трохи здивована такою зворушливістю, але вдячна.
Увечері біля дверей, що вели в кімнату пана Володийовського, пан Заглоба легенько штовхнув його ліктем під бік.
— Ну що? — сказав він. — Наш гайдучок найліпший?
— Приємна кізка! — відповів пан Володийовський. — Одна наробить такого рейваху, як четверо жовнірів. Їй би довбишем бути!
— Довбишем? Ну то дай Боже, щоб вона швидше з твоїм бубном ходила!
— На добраніч, милостивий пане!
— На добраніч! Дивні створіння ці жінки! Коли ти на Баську поглядати став, бачив, як Кшися зажурилася?
— Не бачив!.. — відповів маленький рицар.
— Її ніби підмінили!
— На добраніч, милостивий пане! — повторив пан Володийовський і швидко зайшов у свою кімнату.
Пан Заглоба, поклавшись на бурхливу вдачу маленького рицаря, напевно, трохи дав маху і взагалі вчинив необачно, розповівши йому про Кшисю. Пан Міхал розхвилювався мало не до сліз.
— Ось як я відплатив їй за прихильність, за те, що вона мене як сестра в годину журби втішала... — казав він собі. — А втім, що я їй лихого зробив? — провадив він далі, трохи подумавши. — Що зробив? Уникав її цілих три дні, а це й нечемно, здається! Скривдив, сердешну, це небесне створіння! За те, що вона мої vulnera******** загоїти хотіла, я їй чорною невдячністю відплатив... Якби я хоч знав міру і, почуття приховуючи, не уникав її, аж ні, забракло мені кебети на такі тонкощі...
І злий був на себе пан Міхал, а воднораз великий жаль пробудився у нього в грудях.
Мимоволі Кшися здавалася йому тепер бідолашним, скривдженим створінням. Ненависть до себе наростала в ньому з кожною хвилиною.
— Barbarus я, barbarus! — повторював він.
І Кшися знову витіснила Басю з його серця.
— Нехай хто хоче одружується із цією стрибухою, із цим млинком, із цим калаталом! — казав він собі. — Нововейський або сам диявол, мені все одно!
Ні в чому не винна Бася викликала тепер у нього гнів, і жодного разу йому не спало на думку, що гнівом своїм він ображає її куди більше, аніж удаваною байдужістю Кшисю.
А Кшися жіночим розумом своїм ураз відчула, що з паном Міхалом відбувається якась переміна. Їй водночас було і прикро, і сумно, що маленький рицар її цурається, і все-таки вона розуміла, що одна шалька має переважити, що вони вже не приятелюватимуть як досі — доля або зведе їх ще ближче або розведе назавжди.
Вона дедалі більше тривожилась, думаючи про скорий від’їзд пана Міхала. У серці Кшисі не було кохання. Дівчина його ще не знала. Зате вона була сповнена великого бажання кохати.
А втім, можливо, пан Міхал трохи й заморочив їй голову. Він був на вершині слави, його називали найкращим жовніром Речі Посполитої. Усі рицарі з шанобою вимовляли його ім’я. Сестра підносила до небес його шляхетність, нещастя додавало йому таємничості, до того ж дівчина, живучи з ним під одним дахом, і сама не могла не оцінити його вроди.
Кшисі подобалось бути коханою, така була її натура; і коли останніми днями перед від’їздом пан Міхал до неї збайдужів, її самолюбство було уражене, але, маючи добру душу, вона вирішила не гніватись і добротою знову підкорити його серце.
Це виявилося зовсім не важко, тим паче що наступного дня пан Міхал ходив із винуватим виглядом і не лише не цурався Кшисиного погляду, а й дивився просто їй у вічі, немовби хотів сказати: «Вчора я не помічав тебе, а сьогодні ладен вибачитися».
Він стільки говорив їй очима, що від цих поглядів кров приливала в неї до обличчя і душу томило передчуття: неодмінно станеться щось важливе. І воно таки сталося. Після обіду пані стольникова вкупі з Басею поїхала провідати Басину родичку, дружину львівського підкоморія, яка гостювала у Варшаві, а Кшися, пославшись на головний біль, залишилася вдома: їй було страшенно цікаво, що вони з паном Міхалом скажуть одне одному, коли зостануться наодинці.
Пан Заглоба теж не поїхав до дружини львівського підкоморія, бо мав звичку після обіду поспати годинку-другу, кажучи, що денний сон освіжає, і тоді ввечері буде гарний настрій. Потеревенивши ще з годинку, він пішов до себе в кімнату. Кшисине серце забилося тривожніше.
