Але яке ж чекало на неї розчарування! Пан Міхал ураз підхопився і вийшов із ним.

«Він невдовзі повернеться», — подумала Кшися.

І, натягнувши на маленькі круглі п’яльця шапку, подарунок панові Міхалу на дорогу, взялася золотом гаптувати її.

Проте вона час від часу підводила голову й поглядала на гданські дзиґарі, що стояли у кутку вітальні й поважно цокали.

Але спливла година, друга, а пана Міхала не було.

Панна поклала п’яльця на коліна і, схрестивши на них руки, промовила впівголоса:

— Боїться, одначе, поки він одважиться, наші можуть повернутися, і тоді ми нічого одне одному й не скажемо. А то й пан Заглоба прокинеться...

Цієї миті їй і справді здавалося, що вони мають негайно про щось важливе поговорити, а пан Володийовський усе зволікає.

Та ось нарешті у сусідній кімнаті почулися кроки.

— Він тут неподалік, — промовила панна і знову схилилася над гаптуванням.

Пан Володийовський таки був за стіною, у сусідній кімнаті, але увійти не смів, а тим часом сонце зчервоніло і стало хилитися до заходу.

— Пане Міхале! — вигукнула зненацька Кшися.

Він увійшов і застав Кшисю за гаптуванням.

— Ви кликали мене, милостива панно?

— Хотіла переконатися, чи не чужий ходить. Ось уже дві години, як я тут одна.

Пан Володийовський присунув стілець і сів на краєчок.

Минула ще хвилина. Пан Володийовський мовчав і човгав ногами від хвилювання, ховаючи їх під стілець, і вусики у нього смикалися. Кшися перестала гаптувати і підвела на нього очі. Їхні погляди зустрілися, а потім вони враз обоє опустили очі...

Коли пан Володийовський знову глянув на Кшисю, обличчя її освітлювали останні промені сонця, і вона в них була чудова. Кучері її волосся відливали золотом.

— За кілька днів від’їздите, милостивий пане? — спитала вона так тихо, що пан Міхал ледве її почув.

— А що робити?

І знову настало мовчання, яке порушила Кшися.

— Я вже подумала, що ви розгнівалися на мене, милостивий пане...

— Ну що ви, ні! — заволав пан Володийовський. — Якщо так, то я б і погляду вашого не вартий був. Але присягаюсь, цього не було!

— А що було? — запитала Кшися, піднявши від гаптування очі.

— Ви знаєте, милостива панно, я завжди правду кажу, бо вона ліпша за будь-яку вигадку. Але якою розрадою були для мене ваші слова — за це я вам безмежно вдячний!

— Дай Боже, щоб завжди так було! — відповіла Кшися, сплітаючи руки на п’яльцях.

— Дай Боже! Дай Боже! — сумно сказав пан Міхал.— Але пан Заглоба... як на сповіді признаюся вам, милостива панно, пан Заглоба казав, що приятелювання з жінками — небезпечна річ. Вона схожа на жар у печі, що лише зверху взявся попелом, а насправді під ним ще дуже гаряче. От я й подумав, що він має слушність, і — даруй, милостива панно, — простакові жовніру, хтось би, напевно, дотепніше зробив, а я... останніми днями збайдужів до тебе, хоч і серце крається, і життя мені не миле...

Сказавши це, пан Міхал так швидко заворушив вусиками, що й жоден жук не зможе.

Кшися понурила голову, і дві крихітні сльозинки одна за одною скотилися по її щоках.

— Якщо вам, милостивий пане, так спокійніше, якщо мої сестринські почуття для вас завада, я їх від вас приховаю.

І ще дві сльозинки, а за ними й третя забриніли у неї в очах.

Але цього видовища пан Міхал уже не міг стерпіти. На млі ока він опинився біля Кшисі й узяв її руки в свої. П’яльця покотилися з колін аж на середину кімнати, проте рицар на них не зважав. Він притис до губів теплі, ніжні, оксамитові руки дівчини і повторював:

— Не плач, ласкава панно! Заради Бога, не плач!

Він не переставав цілувати її долонь навіть тоді, коли Кшися обхопила руками голову, як це буває у хвилини зніяковіння, цілував аж доти, доки живе тепло її чола і волосся напоїло його як вино й остаточно відібрало у нього глузд.

Він сам не помітив, як і коли губи його доторкнулися до її чола, і почав цілувати його дедалі палкіше, а відтак торкнувся заплаканих очей. І тут голова у нього запаморочилася, він торкнувся ніжного пушку над її губою, і вуста їхні стулилися у довгому поцілунку. У кімнаті стало зовсім тихо, тільки дзиґарі так само поважно цокали.

Несподівно у сінях почулося тупотіння ніг і дзвінкий голос Басі:

— Ну й мороз! Оце так мороз! — повторювала вона.

Зненацька вона спіткнулася об п’яльця, що лежали на підлозі. Зупинилася і, здивовано поглядаючи то на п’яльця, то на Кшисю, то на маленького рицаря, промовила:

— Що це? Це ви замість снаряда одне в одного кидали?..

— А де тітонька? — запитала панна Дрогойовська, намагаючись угамувати хвилювання у грудях і говорити якомога спокійніше й натуральніше.

— Тітонька із саней вибираються, — теж зміненим голосом відповіла Бася.

Її рухливі ніздрі роздувалися. Вона ще раз глянула на Кшисю і на пана Володийовського, котрий за цей час устиг підняти п’яльця, і раптово вибігла з кімнати.

Але цієї миті у вітальню зайшла пані стольникова, згори спустився пан Заглоба, і вони заговорили про дружину львівського підкоморія.

— Я не знала, що кума панові Нововейському хрещеною матір’ю доводиться, — почала тітонька, — і він, мабуть, про все їй розповів, бо вона проходу Басі не давала, тільки про нього та про нього.

— Ну а Бася що? — запитав пан Заглоба.

— А що там Бася! Байдужки їй! Сказала дружині львівського підкоморія: «Він не має вусів, а я розуму, побачимо, хто скоріше свого дочекається».

— Знаю, вона гостра на язик, але що насправді у неї в голові? Ох і хитре плем’я жіноче!

— У Басі що на умі, те й на язиці. А втім, я вже вам, милостивий пане, казала, не відчула вона ще Божої волі. От Кшися — зовсім інша.

— Тітонько! — несподівано озвалася Кшися.

Подальшу розмову перебив слуга, який оголосив, що їжа на столі.

Усі пішли в їдальню, тільки Басі не було.

— А де ж панянка? — спитала пані стольникова слугу?

— Панянка у стайні. Я сказав їй, що вечеря готова, а вона відповіла: «Зараз» і у стайню мерщій.

— Невже щось сталося? Така весела була! — промовила пані Маковецька, звертаючись до пана Заглоби.

— Піду приведу її! — сказав маленький рицар, відчуваючи докори сумління.

І поквапився у стайню.

Бася й справді була там — сиділа під дверима на оберемку сіна. Задумалася і не помітила, як він увійшов.

— Панно Барбаро! — сказав маленький рицар, схиляючись над нею.

Бася здригнулася, ніби прокинувшись від сну, й підвела на нього очі, в яких пан Володийовський, неабияк здивувавшись, побачив дві великі, наче перлини, сльози.

— О Боже! Що з тобою, милостива панно, ти плачеш?

— Аж ніяк! Аж ніяк! — підхопившись, вигукнула Бася. — Це з морозу!

І весело засміялася, але сміх її звучав якось вимушено.

А потім, бажаючи відвернути од себе увагу, вона показала на стійло, де стояв джанет, подарований панові Володийовському гетьманом.

— Ти казав, милостивий пане, що до цього коня й підійти не можна? Ну ж бо, побачимо!

І перш ніж пан Міхал устиг її зупинити, вона скочила у стійло. Дикий кінь відразу ж присів на крижі, забив копитами, притиснув вуха.

— Ой лелечко! Та він уб’є тебе, милостива панно! — крикнув пан Володийовський, вбігаючи слідом за нею у стійло.

Але Бася безстрашно гладила джанета рукою по холці, повторюючи:

— Ну й нехай! Нехай уб’є! Нехай!

А кінь, повернувши до неї морду з ніздрями, із яких ішла пара, тихесенько іржав, немовби радіючи ласці.

******** Абсолютна влада (лат.).

******** Одноголосно (лат.).

******** По-перше (лат.).

******** По-друге (лат.).

******** Прикмети (лат.).

******** Відверто (лат.).

******** Рани (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ Х

Всеньку ніч пан Володийовський не стулив очей, усі попередні страждання здавалися йому нікчемними. Він дорікав собі за зраду небіжчиці, пам’ять про яку так шанував, і за те, що безглуздо повівся з Кшисею, вселив у її душу надії, надужив приязню, одне слово, вчинив як чоловік без честі й сумління. Інший жовнір і думати забув би про поцілунок, а згадавши, хіба що підкрутив би вуса, але пан Володийовський, який мав зболілу душу, після смерті Анусі зробився дуже скрупульозним. Що йому тепер було робити? Як діяти?