До його від’їзду, який одразу поклав би всьому кінець, залишалося декілька днів. Та як поїхати, не сказавши ні слова Кшисі, покинути її, як кидають першу-ліпшу дворачку? На саму думку про це відважне серце маленького рицаря здригалося. Але навіть зараз, у хвилину нелегких роздумів, думка про Кшисю викликала в пана Міхала насолоду, а згадка про поцілунок наповнювала його душу блаженством.

Він і дорікав собі, і сердився на себе, однак забути цього відчуття розкоші й насолоди не міг. А втім, у всьому він звинувачував тільки себе.

— Це я збив Кшисю з пантелику, я її збаламутив, — повторював він із болем і гіркотою, — тому не годиться мені від’їздити, не поговоривши.

«Як же тоді бути? Освідчитися і поїхати Кшисиним нареченим?» — промайнула в голові думка.

Аж тут уся в білому явилася перед ним Ануся Борзобогата, якою він бачив її востаннє, у труні.

«Як на мене, я заслужила, — казала йому мара,— на те, щоб ти жалів мене і сумував за мною. Ти хотів стати ченцем, ціле життя за мною плакати, і ось не встигла душа моя дістатися до брами небесної, ти знайшов іншу. Тож зачекай! Дай моїй душі на небо потрапити, і тоді я на землю дивитись перестану...»

Рицареві здавалося, що він клятвопорушник, що обманув він цю святу душу, пам’ять про яку треба було б шанувати і берегти як святиню. І жаль його брав, і сором пік, а ще зневага до себе. Вмерти йому хотілося.

— Анусю! — повторював він, стоячи навколішки. — Я за тобою аж до смерті побиватися не перестану, але що мені тепер робити?

Мара не відповідала, розтанувши як легкий туман, а натомість перед ним постала Кшися, її очі, її уста з пушком над верхньою губою, і він, немовби від татарських стріл, відмахувався од спокуси. Проте спокусу він здолав би, але сумління говорило йому: «Кепсько буде, якщо ти поїдеш, покинувши чесну дівочу душу».

Серце бідолашного рицаря розривалося від тривоги, журби і муки. Вірячи у житейську мудрість пана Заглоби, він думав піти до нього і спитати поради, бо цей чоловік бачив усе наперед і попереджав його, щоб він не водив дружби з жінками.

Та, власне, саме це й зупинило маленького рицаря. Він пригадав, як, скипівши, крикнув на пана Заглобу: «Не кривди, милостивий пане, Кшисі!» І хто ж її скривдив? Хто роздумував тепер, чи не покинути її, як покоївку, а самому поїхати?

— Якби не пам’ять про нещасну небіжчицю, я ані хвилини б не вагався, — говорив собі маленький рицар, — не журився б, а радів, що пощастило мені такої розкоші скуштувати.

І за хвилину пробурчав:

— І залюбки ще разів зі сто скуштувати б не відмовився!

Завваживши, одначе, що спокуса знову бере гору, і намагаючись її позбутися, сказав собі: «Якщо вже я одного разу вчинив як чоловік, що найбільше на купідона надію покладає, треба не відступати: завтра ж освідчуся Кшисі й запропоную одружитися».

Він зупинився на мить і розмірковував далі: «Цей учинок і сьогоднішню мою «провину» згладить, ушляхетнивши її, а завтра я зможу собі й нові дозвол...»

Але у цьому місці він ляснув себе долонею по губах.

— Тьху! — сказав він. — Здається, цілий чамбул бісів-спокусників мені за комір сів!

Проте від думки про освідчення більше не відмовлявся, втішаючись тим, що заупокійними месами замолить перед Анусею свій гріх, давши їй знати, що так само її шанує і не втомлюється за неї просити Бога.

Зрештою, якщо й подейкуватимуть люди, що ось, мовляв, лишень два тижні тому він хотів постригтися у ченці, а вже й освідчитися встиг, то весь сором упаде тільки на нього, а інакше людський поговір не пощадить ні в чому не винуватої Кшисі.

— Отже, вирішено: завтра освідчуюся Кшисі! — твердо сказав він собі.

Після цього пан Міхал заспокоївся, прочитав вечірні молитви і, ревно помолившись за упокій Анусиної душі, заснув.

Уранці, прокинувшись, він повторив:

— Сьогодні ж освідчуся Кшисі!..

А втім, виявилося, що зробити це не так і легко, бо пан Міхал, перш ніж обнародувати своє рішення, хотів спочатку поговорити з Кшисею наодинці, а далі як вийде. Та неочікувано зранку приїхав пан Нововейський, і у всій оселі лунав його молодий голос.

Кшися всенький день ходила сама не своя, бліда, змучена, весь час опускала очі, іноді враз бралася рум’янцем, так, що аж на шиї виступали плями, губи в неї тремтіли, здавалося, вона ось-ось заплаче, а потім знову ставала сонна й омліла.

Рицареві ніяк не вдавалося до неї підійти, а, особливо, залишитися віч-на-віч. Щоправда, він міг би запросити дівчину на прогулянку, ранок був чудовий, і раніше він так і зробив би, але тепер не смів, бо йому здавалося, що всі відразу здогадаються про його наміри.

На щастя, виручив його пан Нововейський. Він одвів убік пані стольникову і про щось із нею доволі довго розмовляв. Після цього вони повернулися до вітальні, де пан Заглоба з маленьким рицарем сиділи із двома паннами, і тут пані стольникова запропонувала:

— А чом би вам не прогулятися на санках двома парами, сніг такий, що аж іскриться!

Пан Володийовський швидко нахилився і прошепотів на вухо Кшисі:

— Благаю вас, милостива панно, сісти зі мною. Мені вам так багато треба сказати!

— Добре, — відповіла дівчина.

Рицарі притьмом помчали на стайню, а Бася за ними слідом, і невдовзі до будинку під’їхали двоє саней. В одні всілися пан Володийовський із Кшисею, у другі — пан Нововейський із гайдучком. Поїхали без візників.

Тоді пані Маковецька довірливо сказала панові Заглобі:

— Пан Нововейський просить Басиної руки.

— Невже? — занепокоївся пан Заглоба.

— Його хрещена мати, дружина львівського підкоморія, завтра приїде сюди на розмову, а пан Нововейський просив мене підготувати Басю. Він і сам розуміє: якщо Бася проти, усі зусилля і заходи марні.

— І тому, милостива пані добродійко, ти їх у сани посадила?

— Авжеж. Чоловік мій, людина надто скрупульозна, частенько казав мені: «Я над їхнім майном опікун, але чоловіків нехай вибирають кожна сама. Як на мене, був би порядний хлопець, а за багатством гнатися не слід». А втім, вони вже дорослі, зможуть самі дати собі раду.

— І що ти, милостива пані, маєш намір відповісти своїй кумі, дружині львівського підкоморія?

— Мій чоловік приїде у травні, його слово буде останнім. Проте я гадаю, що він Басиній волі супротивитися не буде.

— Нововейський ще хлопчак!

— Але ж сам пан Міхал казав, що він жовнір чудовий, у походах відзначився. Спадок має пристойний, а родовід мені хрещена увесь перелічила. Бачиш, милостивий пане, було це так: його прадід, що народився від князівни Сенютувни, primo voto******** був одружений...

— Яке мені діло до його родоводу! — невдоволено перебив її пан Заглоба, — він мені ні брат ні сват, і скажу вам чесно, шановна пані, я гайдучка для Міхала призначав, бо якщо з-поміж дівчат, котрі на двох ногах по світу ходять, знайдеться бодай одна ліпша і пристойніша за неї, то я ладен відтепер як ursus******** на всі чотири опуститися.

— Міхал іще ні про що таке й не думає, а якщо й думає, то йому більше Кшися в око впала... Хе-хе! На Бога покластися треба, бо шляхи його незбагненні!

— Ваша правда, але якщо цей молокосос поїде звідси з гарбузом, нап’юся на радощах! — додав пан Заглоба.

А тим часом у обох санях вирішувалися долі рицарів. Пан Володийовський довго не міг вимовити й слова, та нарешті-таки сказав Кшисі:

— Ти не думай, милостива панно, що я вітрогон чи хлищ якийся, та й роки не ті.

Кшися нічого не відповіла.

— Даруй мені, милостива панно, за те, що я вчора вчинив, але у всьому винувате моє екстраординарне до тебе ставлення, не зміг я стриматися, дав серцю волю... Моя ласкава панно, моя кохана Кшисю! Ти знаєш, що перед тобою простий жовнір, у якого всеньке життя на бойовищі проминуло... Інший би спочатку красномовність у хід пустив, а потім до дій перейшов, а я — навпаки... Що там казати, навіть об’їжджений кінь, розгарячившись, і то часом закусить вудила, то як же не гарячитися закоханому, адже розгін тут куди більший? Отак і я закусив вудила, забувши про все, бо мила ти моєму серцю, Кшисю кохана! Знаю, ти каштелянів і сенаторів достойна, та якщо ти не погордуєш простим жовніром, котрий, хоч і без великих чинів, приносив Вітчизні користь чималу... то я до ніг тобі впаду, цілуватиму їх і питатиму: «Чи хочеш ти мене взяти собі? Чи не осоружний я тобі?»