— Пане Міхале!.. — вигукнула Кшися.

І рука її, висунувшись із муфти, лягла на його долоню.

— Ти згодна? — запитав пан Володийовський.

— Так! — відповіла Кшися. — І знаю, що у цілій Польщі не знайти чоловіка достойнішого!

— Нехай винагородить тебе Бог, милостива панно! Нехай винагородить тебе Бог, Кшисю! — говорив рицар, виціловуючи її руку. — Я і не сподівався, що мені так пощастить! Скажи мені тільки, чи не гніваєшся ти на мене за вчорашню витівку, а то мене сумління замучило?

Кшися замружилась.

— Не гніваюсь — відповіла вона.

— Ех, жаль, що у цих санях нема як ноги цілувати! — вигукнув пан Володийовський.

Певний час вони їхали мовчки, чути було тільки свист полозів на снігу та стукіт снігових грудок, що вилітали з-під копит.

І знову озвався пан Володийовський:

— Мені аж дивно, що ти не погордувала мною!

— Мені ще дивніше, — відповіла Кшися, — що ти, милостивий пане, покохав мене так швидко...

Тут пан Володийовський вельми споважнів і промовив:

— Кшисю, може, це і гріх, що я не встиг оплакати однієї, а вже покохав другу. Як на сповіді тобі кажу, не завше я відзначався сталістю. Але тепер усе інакше. Небіжчиці, сердеги, я не забув і ніколи не забуду. Я і досі її кохаю, і якби ти знала, як душа моя за нею плаче, ти б сама заплакала наді мною...

Цієї миті у маленького рицаря від хвилювання урвався голос, і, можливо, саме тому він не помітив, що його слова не справили на Кшисю сильного враження.

І знову настало мовчання, але цього разу першою заговорила Кшися:

— Намагатимуся вас утішити, милостивий пане, скільки сил у мене вистачить.

А маленький рицар відповів:

— Саме тому я тебе так швидко й покохав, що від першого дня ти мої рани гоїш. Чим я був для тебе? Нічим! Але ти, в душі милосердя і жаль до нещасного страждальця маючи, відразу до діла взялася. Ох! Багато чим я тобі завдячую! Хто цього не знає, може, й скаже: у листопаді чернець, а у грудні — наречений. Першим пан Заглоба поглузувати радий, він ніколи такої нагоди не промине, ну й нехай глузує на здоров’я! Мені до цього байдуже, усі нарікання на себе візьму...

Тут Кшися підвела очі до неба, обдумуючи щось, і нарешті сказала:

— А невже конче необхідно про нашу домовленість людям розказувати?

— Як це?

— Адже ви, милостивий пане, від’їздите невдовзі?

— Хоч би й не хотів, мушу.

— Я теж жалобу за батьком ношу. Навіщо себе виставляти на посміховисько? Про нашу домовленість ми знаємо, а людям до вашого повернення знати про неї нема чого. Гаразд?

— То й сестрі не казати нічого?

— Я сама їй усе скажу після вашого від’їзду.

— А панові Заглобі?

— Пан Заглоба покепкував би з мене, сироти. Ох, найліпше нікому нічого не казати. І Бася б мені надокучати стала, я і так останнім часом у ній якісь дивацтва помічаю: то вона сміється, то плаче. Ні, таки найліпше мовчати!

Тут Кшися знову піднесла до неба свої темно-блакитні очі:

— Бог нам свідок, а люди нехай залишаються у блаженному невіданні.

— Бачу, що розум твій перед красою не поступиться! Згода? Тоді Бог нам свідок, амінь! Зіприся на мене ліктиком, гадаю, після того, як ми порозумілися, нашого гріха у цьому немає. Не бійся, вчорашньої витівки, хоч би й хотів, я не допущу, бо треба кіньми правити.

Кшися послухалася рицаря, а він сказав:

— Коли ми самі, на ім’я мене клич.

— Незручно мені, — відповіла дівчина з усмішкою. — Ніколи не відважуся, напевно!

— А я відважився!

— Бо пан Міхал рицар, пан Міхал відважний, пан Міхал жовнір...

— Кшисю! Кохана!

— Міх...

Але договорити слова Кшися не відважилася і сховала обличчя у муфту.

Ще трохи проїхавши, пан Міхал із Кшисею повернули назад, проте дорогою вже ні про що не говорили, аж перед ворітьми маленький рицар ще раз запитав:

— Скажи мені... після вчорашнього... тобі було дуже сумно?

— Було мені й сумно, і соромно... Але на диво так гарно!.. — додала вона трохи тихіше.

Вони замовкли і зробили байдужі обличчя, аби ніхто не здогадався, що між ними відбулося.

Проте ця обережність була зайвою, бо ніхто не звернув на них уваги.

Щоправда, пан Заглоба й пані стольникова вискочили аж у сіни назустріч обом парам, але погляди їхні були прикуті тільки до Басі й пана Нововейського.

У Басі чи то від морозу, чи то від хвилювання палали щоки, а пан Нововейський був як у воду опущений. Відразу ж у сінях він почав прощатися з пані стольниковою. Марно вона намагалася його затримати, марно й сам пан Володийовський, котрий був у чудовому настрої, запрошував юнака повечеряти. Зіславшись на службу, жовнір поїхав. Тоді пані стольникова мовчки поцілувала Басю в лоб, а та мерщій помчала у свою кімнату і не вийшла на вечерю.

Наступного дня пан Заглоба, зустрівши Басю, спитав у неї:

— Ну що, гайдучку, вчора пана Нововейського немовби громом ударило?

— Еге ж! — кивнула дівчина і закліпала віями.

— Відповідай, що ти йому сказала?

— Розмова була коротка, бо він хлопець моторний, тягти не любить, але і я така сама, тож швидко дала йому відкоша.

— І чудово зробила! Дай-но я тебе поцілую! А він що? Так легко від тебе одчепився?

— Питав, чи не зміню я з часом своєї думки. Жаль мені його, але ні, ні, нічого з цього не вийде!..

Тут Бася роздула ніздрі й труснула волоссям, трохи сумно і немовби замислившись.

— Скажи мені, які у тебе аргументи? — запитав пан Заглоба.

— І він про це питав, та тільки марно. Йому я не сказала і нікому не скажу.

— А може, — промовив пан Заглоба, швидко глянувши їй у вічі, — може, у серці в тебе криється якийсь сантимент?

— Не сантимент, а дуля! — заволала Бася.

І, схопившись із місця, залящала мерщій, ніби намагаючись приховати збентеження:

— Не потрібен мені пан Нововейський! Не потрібен! Ніхто мені не потрібен! І чого ти мені, ваша милость, докучаєш! Чого ви всі мені докучаєте?..

І вона зненацька розплакалась.

Пан Заглоба втішав її, як міг, але вона всенький день ходила зажурена і зла.

— Пане Міхале, — сказав за обідом пан Заглоба, — ти поїдеш, а тим часом повернеться Кетлінг, красень хоч куди! Не знаю, чи встоять перед ним наші панянки, гадаю, обидві закохаються у нього до безтями.

— От і славно! — відповів пан Володийовський. — Відразу ж висватаємо за нього панну Басю!

Бася вчепилася у нього поглядом рисі й запитала:

— А чого це ти, милостивий пане, про Кшисю так не піклуєшся?

— Бо ти, милостива панно, ще не звідала невідпорних Кетлінгових чарів, але невдовзі відчуєш їх.

— А Кшися не відчує? Адже це не я співала:

Якщо героя щит не врятує

І від меча, і від спису,

Як же тоді ще спокійно воркує,

Горлиця — птах серед лісу?

Тепер уже зніяковіла Кшися, а маленька змійка вкусила ще раз:

— Я у найгіршому разі в пана Нововейського щит попрошу від стріл сховатися, а де знайде захист Кшися, коли її стріла дістане, як ваша милость поїде?..

Але пан Володийовський, уже схаменувшись, відповів суворо:

— Може, й вона знайде чим захиститися не гірше від вас, милостива панянко...

— А це в який же спосіб?

— А в той, що вона не така легковажна, а розсудливості й поміркованості у неї повчитися можна.

Пан Заглоба й пані стольникова думали, що задерикуватий гайдучок відразу ж піде в атаку, але, на превелике їхнє здивування, Бася, схиливши голову над тарілкою, аж за хвилю тихим голосом промовила:

— Якщо милостивий пан гнівається, то я перепрошую і його, і Кшисю...

******** У першому шлюбі (лат.).

******** Ведмідь (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХІ

Панові Міхалу дозволено було їхати будь-якою дорогою, котра йому сподобається, і тому він звернув на Ченстохову, на Анусину могилу. Наплакавшись там досхочу, він рушив далі, перебуваючи в полоні свіжих вражень, і мимоволі думав, що все-таки таємні заручини із Кшисею були передчасними. Він відчував, що у скорботі й у жалобі є щось святе і недоторкане, чого не можна чіпати, аж доки воно саме підніметься хмаркою до неба і розвіється у небесних просторах.