Траплялося, бувало, що вдівці одружувалися через місяць або два після похорону, але вони не мали наміру до цього постригтися в камедули, та й удар не спотикав їх на порозі так довго очікуваного щастя. А втім, якщо ці черстві душі не шанували святості скорботи, то чи варто було наслідувати їхній приклад?
Отож їхав пан Володийовський на Русь, а докори сумління супроводжували його в дорозі. Одначе, намагаючись бути справедливим, він брав провину на себе, а не перекладав її на Кшисю.
До численних турбот, які докучали йому, долучилася ще й та, що Кшися у глибині душі не схвалює його квапливості.
— Сама вона ніколи б не зробила цього, — говорив собі пан Міхал, — а маючи велике серце, і від інших такої самої величі неодмінно desiderat********.
Його огортав страх, що він міг видатися їй мізерним.
Проте побоювання пана Міхала були марними. Кшися не поділяла його скорботи, навпаки, коли він забагато про неї говорив, це не лише не викликало у неї співчуття, а й пробуджувало ревнощі. Невже ж вона, жива, поступається чимось перед померлою? Чи взагалі вона має так мало чеснот, що Ануся навіть на тому світі залишається її суперницею? Якби пан Заглоба знав їхню таємницю, він напевно заспокоїв би пана Міхала, сказавши, що жінки не вельми милосердні одна до одної.
Але, зоставшись після від’їзду пана Володийовського сама, панна Кшися, здається, була не менш збентежена тим, що трапилося, як і тим, що немає вороття.
Збираючись до Варшави, де вона досі ніколи не була, дівчина уявляла собі все зовсім інакше. Ось на сейм і коронацію з’їдуться єпископи й вельможі, збереться увесь цвіт рицарства Речі Посполитої. Скільки ж там буде розваг, гамору, парадів, а серед цього виру, серед юрб рицарів неодмінно зустрінеться «він», невідомий, таємничий, котрий з’являється дівчатам тільки уві сні; він палко закохається, годинами простоюватиме під вікном із цитрою, влаштовуватиме на честь прекрасної дами кавалькади, довго кохатиме, зітхатиме, носитиме стрічку коханої на зброї і нарешті, коли усі випробування будуть позаду, впаде їй до ніг і освідчиться.
Та нічого такого не сталося.
Рожеві мрії розвіялися мов туман, і перед очима в неї постав рицар, уславлений у битвах, безстрашний воїн Речі Посполитої, але на «того» казкового принца не вельми, а може, й зовсім не схожий. Не було ні кавалькад, ні гри на цитрі, ні турнірів, ані суперництва, ні стрічок на зброї, ні веселого сміху вояків, ані розваг, ані всього того, що дурманить, як сон, манить, як чарівна казка, п’янить, як запах квітів, принаджує, як пташиний спів, від чого паморочиться голова, пашить обличчя, тьохкає серце, проймає дріж... На жаль... Тут був лише невеличкий маєток за містом, а в маєтку пан Міхал, відтак ураз неочікуване освідчення — і решта пропала, згасла, як згасає місяць у небі, коли на нього напливуть хмари...
Якби пан Міхал з’явився ще пізніше, наприкінці казки, можливо, він був би жаданим. Ясна річ, Кшися, роздумуючи про славу пана Володийовського, про його шляхетність, мужність, знала, що його вважають першим жовніром Речі Посполитої, що саме його ім’я наганяє жах на ворога, і пишалася ним. Здавалося їй тільки, що її щось обійшло, що спіткала якась кривда — трохи через нього, а більше через поспіх...
Саме цей поспіх, неначе піщинка, ліг на серце тягарем і йому, і їй, і що далі вони були одне від одного, то сильніше тиснув. Іноді у людських стосунках якась наймізерніша вада надокучає, як укол крихітного шипа, та з часом ранка або гоїться, або, навпаки, починає кровити і боліти ще дужче, ніби найбільше кохання болем і гіркотою заправивши. Проте між ними до болю й гіркоти було ще далеко. А для пана Міхала Кшися була солодким і заспокійливим спогадом, що супроводжував його всюди як тінь.
Пан Міхал гадав, що чим далі він поїде від Кшисі, тим вона стане для нього дорожчою, тим більше він за нею журитиметься, нудьгуватиме. Для неї час спливав куди повільніше. Після від’їзду пана Міхала до Кетлінгової оселі ніхто не приїздив, і день за днем минав у одноманітності й нудьзі.
Пані стольникова очікувала чоловіка, лічачи дні, що залишилися до виборів, і тільки про нього й говорила, Бася вельми осовіла. Та ще й пан Заглоба допікав їй, запевняючи, що вона, давши відкоша панові Нововейському, тепер скучає за ним. Їй уже хотілося, щоб хоч він приїхав, але той, сказавши собі: «Ноги моєї тут більше не буде!», вирушив на заставу слідом за паном Володийовським.
Пан Заглоба теж збирався повернутися до Скшетуських, сказавши, що, мовляв, нудьгує за карапузами, проте, напевно, важко вже було йому, бо він із дня на день відкладав поїздку, жартома запевнивши Басю, що залишиться через неї, позаяк на схилку літ закохався у неї і має намір просити її руки.
А поки що він задовольнявся товариством Кшисі, бо пані Маковецька з Басею частенько їздили удвох до дружини львівського підкоморія. Кшисі вони з собою не брали, бо пані стольникова при всій своїй шляхетності її недолюблювала. А іноді й пан Заглоба вирушав із ними до Варшави, проводячи там час у теплій компанії. Додому він повертався аж наступного дня увечері, напідпитку, і тоді Кшися, зоставшись сама-самісінька, роздумувала на дозвіллі то про пана Володийовського, то про те, що могло б на неї очікувати, якби не сталося того, що сталося, а найчастіше про те, який би вигляд мав незнаний суперник пана Міхала, королевич із казки...
Якось, коли вона сиділа край вікна, в задумі дивлячись на освітлені призахідним сонцем двері, десь на другому боці будинку зненацька почувся звук дзвіночка. Кшисі відразу сяйнула думка, що це тітка із Басею повернулися, та вона не підвелася і навіть очей не одвела від дверей, а тим часом двері відчинилися, і з темної глибини назустріч дівчині ступив незнайомий чоловік.
Першої миті Кшисі здалося, що вона спить або марить наяву — таку дивну побачила вона картину... Перед нею був юнак у чорному вбранні чужоземця, з білим мереживним коміром, що спадав аж на плечі. Колись змалечку Кшися бачила генерала коронної артилерії пана Арцишевського18, котрий і вбранням, і своєю надзвичайною вродою надовго залишився у неї в пам’яті. Точнісінько так само був одягнений і цей прихідець, та тільки красою він перевершив і пана Арцишевського, і всіх чоловіків, що будь-коли ходили по землі.
Волосся його, рівно підстрижене над чолом, світлими локонами обрамляло обличчя дивовижної краси. Чорні брови відтіняли білизну мармурового чола, лагідні очі дивилися мрійливо і сумно, вільно кучерявилися біляві вуса і гостра борідка. Це було незрівнянне обличчя, у якому мужність поєднувалася зі шляхетністю, а риси херувима з рисами воїна. Кшисі аж дух сперло у грудях, вона дивилася, не вірячи очам, і не могла збагнути — перед нею мара чи жива людина. А юнак завмер, чи то справді здивований, чи то з ґречності вдаючи, що вражений красою дівчини. Нарешті, ступивши вперед, він скинув капелюха і заходився розмахувати ним, підмітаючи пір’їнами підлогу. Кшися підвелася, але ноги в неї підгиналися, вона то червоніла, то блідішала і зрештою заплющила очі.
Аж тут прозвучав його голос, низький і м’який, як оксамит.
— Я Кетлінг оф Ельджин, приятель і бойовий побратим пана Володийовського. Прислуга сказала, що мені випала висока честь і велике щастя прийняти у себе в оселі сестру і близьких мого Пилада, але даруйте мені, о шляхетна панно, моє збентеження, слуги не сказали мені того, що бачать мої очі, а вони блиску вашого стерпіти не можуть.
Таким компліментом привітав Кшисю рицар Кетлінг, але вона не змогла відповісти йому тим самим, бо в неї відібрало мову. Здогадалася тільки, що закінчив він своє привітання ще одним поклоном, почувши серед тиші, як шелестять, торкнувшись підлоги, пір’їни його капелюха. Вона розуміла, що неодмінно треба компліментом відповісти на комплімент, щоб її не мали за сільську простачку, але дух їй перехопило, у скронях стукає, серце як не вискочить, груди здіймаються й опускаються, немовби від великої втоми.
Дівчина трохи розплющила очі — перед нею, схиливши голову, стояв Кетлінг і дивився з ніжністю й захопленням. Кшися тремтливими руками схопилася за сукню, щоб зробити кавалерові реверанс, та, на щастя, цієї миті за дверима пролунав шум і з вигуками: «Кетлінг! Кетлінг!» у кімнату, відсапуючись, увірвався пан Заглоба.
