Вони кинулися один одному в обійми, а тим часом панна, потроху оговтавшись, крадькома поглядала на молодого рицаря. Він обіймав пана Заглобу сердечно, але з такою надзвичайною шляхетністю у кожному русі, яка або передається від батька до сина, або набувається у найвишуканішому товаристві, при королівських і магнатських дворах.

— Як ся маєш? — запитав пан Заглоба. — Радий тобі у твоєму домі, наче у власному. Дай-но на тебе глянути. Ха! Та ти схуд! Чи не через амури якісь? Далебі, схуд-таки! Ти знаєш, Міхал у хоругов поїхав. А ти добре зробив, що сюди заглянув! Міхал про кляштор уже не думає. Сестра його з двома панянками приїхала. Дівки, як ріпки! Одна Єзьорковська, друга Дрогойовська. Лелечко, та Кшися тут! Пробач мені, милостива панно, але ж я правду сказав, нехай у того очі на лоб вилізуть, хто вашої вроди не помітить, ну а тебе пан Кетлінг і сам бачить, не сліпий.

Кетлінг утретє схилив голову і промовив з усмішкою:

— Цейхгаузом я цю оселю залишив, а знайшов Олімпом, бо, увійшовши, побачив богиню.

— То як ся маєш, Кетлінге? — вигукнув пан Заглоба, не вдовольнившись першим привітанням, і знову обійняв рицаря. — Це що! — провадив він далі. — Ти ще гайдучка не бачив. Кшися хоч куди, але й та мед, мед! Як поживаєш, Кетлінге? Дай тобі Боже здоров’я! Називатиму тебе на «ти»! Добре? Старому так зручніше... Радий гостям, еге ж?.. Пані Маковецька тут зупинилася, бо перед сеймом усі заїжджі двори й готелі були забиті, тепер, щоправда, трохи вільніше стало, і вона, напевно, найме будинок. Не годиться паннам в оселі неодруженого залишатися, люди криво дивитимуться та й пліток не обберешся...

— Що ви! Я ніколи на це не пристану! Пан Володийовський мені не просто приятель, він мені побратим, тому пані Маковецьку я як посестру у себе прийняти ладен. А вас, милостива панно, благаю за мене заступитися. Хочете, на коліна стану!

Сказавши це, Кетлінг опустився перед Кшисею навколішки і притиснув до губів її руку. При цьому він благально дивився їй у вічі, весело й журно водночас, а вона все заливалася рум’янцем, аж поки пан Заглоба сказав:

— Не встиг приїхати, а вже на колінах стоїть. Розкажу пані Маковецькій, що вас так і застав... Хвалю, Кетлінге!.. А ти, Кшисю, знай: отакі вони, світські звичаї!..

— Я світських звичаїв не знаю! — прошепотіла дівчина, ніяковіючи ще більше.

— Чи можу я сподіватися на вашу допомогу? — допитувався Кетлінг.

— Підведіться, милостивий пане...

— То чи можу я сподіватися на вашу допомогу? Я побратим пана Міхала. Якщо оселя спорожніє, йому буде кривдно...

— Воля моя тут нічого не означає! — відповіла, трохи отямившись, панна Кшися. — Але вам за добру волю вашу дякую.

— І я вам дякую! — сказав Кетлінг, підносячи до губів її руку.

— Ха! Надворі мороз, а Купідон голий, хоч, зрештою, у цій оселі йому не замерзнути! — заволав пан Заглоба.

— Та годі вам, милостивий пане, — мовила Кшися.

— Я вже бачу: від самих тільки зітхань скоро відлига буде! Від самих тільки зітхань!..

— Хвалити Бога, що ви, пане Заглоба, не втратили свого добродушного гумору, — сказав Кетлінг, — бо веселий гумор — ознака здоров’я.

— І чистого сумління, і чистого сумління, — підхопив пан Заглоба. — Як сказав один мудрець: «У кого свербить, той і чухається». А у мене ніде не свербить, от я і веселий! То як поживаєш, Кетлінге?! О, сто бусурменів! Що я бачу? Ти ж був справжнісінький поляк, у рисячій шапці й при шаблі, а тепер знову в англійця перевернувся, і ноги в тебе стали тонкі, як у журавля!

— Бо я у Курляндії довго був, там польський убір не модний, а останні два дні у Варшаві, в англійського посла.

— То ти повертаєшся з Курляндії?

— Атож. Названий батько мій помер, а перед смертю там же відписав мені ще один маєток.

— Вічна йому пам’ять! Він католиком був?

— Так.

— Ну нехай тобі це втіхою буде. А нас ти заради своїх курляндських володінь не покинеш?

— Тут мені хотілося б жити і вмерти! — відповів Кетлінг, глянувши на Кшисю.

А вона мовчала, опустивши додолу свої довгі вії.

Пані Маковецька повернулася додому, коли вже споночіло. Кетлінг зустрів її аж за ворітьми і провів до оселі так шанобливо, як удільну княгиню. Вона хотіла вже наступного дня знайти собі помешкання у самому місті, проте, хоч як намагалася, змушена була поступитися. Молодий рицар навколішки так довго її упрохував, посилаючись на своє братання з паном Володийовським, що вона не витримала. Вирішено було, що й пан Заглоба ще погостює: такий поважний чоловік у господі — найліпший захист від злих пересудів. Він залюбки згодився, бо всією душею прихилився до гайдучка і укладав собі в голові плани, які конче потребували його присутності. Обидві дівчини були дуже раді, а Бася відразу одверто стала на бік Кетлінга.

— Сьогодні й так вибиратися пізно, — сказала вона пані стольниковій, котру ще точили сумніви, — а де доба, там і тиждень.

Їй, як і Кшисі, Кетлінг сподобався. Він завше жінкам подобався, а Бася до того ж досі ніколи не бачила чужоземного рицаря, якщо не рахувати офіцерів найманої піхоти, людей нижчого рангу і менших статків. Вона ходила довкола нього, трясучи чуприною, роздуваючи ніздрі, приглядаючись до нього з дитячою цікавістю, такою відвертою, що пані Маковецька стиха зауважила їй. Але Бася все одно не зводила з нього очей, ніби намагалася оцінити його професійні якості, та зрештою, не втримавшись, почала розпитувати про нього в пана Заглоби.

— А чи добрий із нього жовнір? — тихо звернулася вона до старого шляхтича.

— Кращого бути не може. Він має велетенський досвід, бо з чотирнадцяти років служив королю, супроти англійців за праведну віру виступаючи. Знатний пан, що і з манер його легко побачити можна.

— А ви, милостивий пане, бачили його у бою?

— Тисячу разів! Стоїть — не здригнеться, коня по холці поплескує і про ніжні почуття говорити готовий.

— Це що, мода така говорити про почуття?

— Усе модно, що байдужість до куль підтверджує.

— Ну а врукопаш, у двобої він теж стійкий?

— Атож! Жалить як шершень, тут і казати нема чого!

— А супроти пана Міхала встоїть?

— Ні, супроти пана Міхала не встоїть!

— Он як! — радісно вигукнула Бася. — Я так і знала, що не встоїть! Я відразу про це здогадалася!

І вона заплескала в долоні.

— Так ти виступаєш на боці пана Міхала? — запитав пан Заглоба.

Бася труснула чуприною й замовкла. За мить вона тихо й глибоко зітхнула.

— Ех, та що там! Рада, бо наш!

— Але зауваж і закарбуй собі на носі, гайдучку, — промовив пан Заглоба, — якщо на бойовищі найліпшого жовніра важко знайти, то для жіночих сердець він ще periculosus********: жодна з них перед його вродою не встоїть! Купідон у нього на побігеньках.

— А ви, милостивий пане, про це Кшисі скажіть, бо у мене нема амурів у голові, — мовила Бася і, обернувшись до панни Дрогойовської, покликала:

— Кшисю! Кшисю! Йди-но сюди, я щось тобі скажу!

— Я тут! — відповіла панна Дрогойовська.

— Пан Заглоба каже, що жодна панна перед Кетлінгом не встоїть, щоб не закохатися у нього. Я вже його оглянула зусібіч і нібито нічого, а ти?

— Басько! Басько! — суворим тоном мовила Кшися.

— Зізнайся, сподобався він тобі?

— Дай спокій! Схаменися! І не мели казна-чого, бо ось пан Кетлінг сюди йде.

Кшися не встигла ще й сісти, як пан Кетлінг наблизився і запитав:

— Чи можна пристати до вашого товариства?

— Ласкаво просимо! — відповіла панна Єзьорковська.

— Тоді я спитаю сміливіше: про що була розмова?

— Про любов! — випалила, не задумуючись, Бася.

Кетлінг сів поруч Кшисі. З хвилину вони мовчали, бо Кшися, котра зазвичай була спокійна і вміла володіти собою, при цьому кавалерові якось дивно ніяковіла. Нарешті він запитав:

— Чи правда, що розмова точилася про такий милий предмет?..

— Правда! — тихим голосом відповіла панна Дрогойовська.

— Я вельми радий був би почути вашу думку про це, милостива панно.