— Даруйте, милостивий пане, але мені й сміливості, й розуму на таку відповідь забракне. Тут, гадаю, за вами перше слово.

— Кшися має рацію! — втрутився у розмову пан Заглоба. — Слухаємо тебе, юначе!..

— Тоді запитуй, милостива панно, — відповів Кетлінг.

Він підвів очі вгору й задумався, а відтак, не чекаючи запитань, заговорив тихо, ніби розмовляючи із самим собою:

— Любов — тяжка недоля, бо через неї вільна людина стає невольником. Як птах, прошитий стрілою, падає до ніг мисливця, так і людина, вражена любов’ю, припадає до ніг коханих...

— Любов — це каліцтво, бо людина, немов сліпець, нічого, крім неї, довкола не бачить.

— Любов — це журба, бо коли ще ми проливаємо стільки сліз і видаємо стільки зітхань? Хто покохав, тому вже не в голові ні наряди, ні танці, ні гра в кості, ні полювання. Він ладен сидіти годинами, обнявши коліна, і журитися так тяжко, ніби втратив когось найближчого...

— Любов — це хвороба, бо людина стає блідою, під очима в неї лягають тіні, руки тремтять, вона худне, думає про смерть або ходить як очманіла, з нерозчесаним волоссям, розмовляє з місяцем, любе ім’я на піску пише, а коли його здуває вітер, каже: «Нещастя!..» і заридати ладна...

Тут Кетлінг на хвилю замовк. Хтось сказав би, що він поринув у роздуми. Кшися слухала його слова як пісню, усією душею. Її відтінені темним пушком губи були напіврозтулені, а очі не сходили з вродливого обличчя рицаря. У Басі волосся лізло на очі, тож важко було здогадатися, про що вона думає. Але вона теж мовчала.

Зненацька пан Заглоба гучно позіхнув, засопів, простяг ноги і сказав:

— Із такої любові тільки собакам лапті шити!..

— І все-таки, — вів далі рицар, — хоч любити тяжка праця, без любові ще важче на світі, бо що тому розкіш, слава, багатства, пахощі й кошовності, хто кохання позбувся? Хто не скаже своїй коханій: «Ти мені дорожча за ціле королівство, дорожча за скіпетр, за здоров’я і довголіття дорожча...» А позаяк кожен віддав би життя за своє кохання, то, виходить, кохання дорожче за життя...

Кетлінг замовк.

Панни сиділи, притулившись одна до одної, дивуючись і його запальності, і вмілому красномовству, і логічним висновкам, що було не притаманне польським жовнірам. Навіть пан Заглоба, котрий під кінець задрімав, раптом здригнувся і, кліпаючи очима, почав дивитися то на панянок, то на Кетлінга і нарешті, остаточно прокинувшись, гучним голосом запитав:

— Про що ви говорили?

— Про те, що бажаємо вам на добраніч! — відповіла Бася.

— Ага! Згадав: говорили про амури. І до чого дійшли?

— До того, що підкладка виявилася дорожчою за плащ.

— Ще б пак! А мене сон зморив. А може, оце: кохання, плакання, зітхання. А я візьми й доточи ще одне слово для рими — дрімання. І саме моє найточніше, бо година вже пізня. На добраніч, теплій компанії, і не докучайте мені більше своїми амурами... Боже, Боже! Кіт нявчить, доки шпику не з’їсть, а потім тільки сидить та облизується... І я свого часу був викапаний Кетлінг, а закохувався так пристрасно, що себе не пам’ятав, баран міг би мене цілісіньку годину під зад буцати, я б і не помітив. Але на схилі літ мені наймиліший добрий сон, особливо якщо привітний господар не лише до ліжка доведе, а й напоїть так, щоб голова сама падала на подушку.

— Радий услугувати вашій милості! — сказав Кетлінг.

— Ходімо, ходімо. Погляньте, як он місяць високо. Завтра буде гарна погода: небо чистісіньке, а видно як удень! Кетлінг про амури всеньку ніч вам ладен розказувати, та не забувайте, кізоньки, що він здорожений.

— Ні, не здорожений я, бо у місті два дні відпочивав. Боюся тільки, що милостиві панни слухати мене втомились.

— Слухаючи вас, мосьпане, не помітиш, як і ніч мине, — мовила Кшися.

— Немає ночі там, де сонце світить, — відповів Кетлінг.

Тут вони розійшлися, бо й справді було вже пізно. Панянки спали в одній спочивальні й зазвичай довгенько гомоніли перед сном. Проте цього разу Басі не вдалося розговорити Кшисі, бо наскільки одній кортіло поговорити, настільки друга була мовчазна, на всі запитання відповідала коротко: так, ні. І щоразу, коли Бася заводила мову про Кетлінга, смішно копіюючи його, Кшися ніжно обіймала її за шию, благаючи облишити кепкування.

— Він тут господар, Басю, — говорила Кшися, — він прихистив нас... і я бачила, що він полюбив тебе відразу.

— Звідкіля ти знаєш? — запитувала Бася.

— Хіба можна тебе не полюбити? — відповідала Кшися. — Тебе всі люблять... і я теж дуже тебе люблю.

Із цими словами вона наближала чудове обличчя своє до Басиного обличчя, терлася щокою об її щоку, цілувала їй очі.

Нарешті вони розійшлися по ліжках, але Кшися довго не могла заснути. Якась тривога огортала її. Зненацька серце починало калатати так часто, що вона притискала руки до ніжних своїх персів, аби вгамувати його биття. Та тільки-но вона заплющувала очі, як у дивному сні над нею схилялося вродливе обличчя і тихий голос шепотів:

— Ти дорожча мені за ціле королівство, дорожча за скіпетр, здоров’я і довголіття, ти мені дорожча за життя!

******** Вимагає (лат.).

******** Небезпечніший (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХІІ

Через декілька днів пан Заглоба писав Скшетуському листа, завершивши його такими словами:

«А якщо я до коронації до вас вибратися не зможу, не дивуйтеся. Не моє до вас ставлення цьому виною, а причина в тому, що диявол не спить, а я не хочу, щоб він пташку з моїх рук сполохав і казна-що підклав. Кепсько буде, коли Міхалові до його приїзду я не зможу сказати: «Оця засватана, а гайдучок vacat********». На все воля Божа, але гадаю, що, довідавшись про таку новину, Міхал не стане комизитися, і все без особливих praeparationes******** владнається, отож, приїдете на весілля. А поки що, згадавши Улісса, доведеться мені пуститися на хитрощі, вести інтригу, хоч і нелегко мені це, бо ціле життя правда була для мене хлібом насущним, і її я весь би вік споживав. Та заради Міхала і коханого мого гайдучка я ладен узяти на душу гріх, обоє вони — щире золото. Тож обіймаю вас укупі з карапузами і до серця притискаю, Всевишньому і його милості доручаючи».

Закінчивши з писаниною, пан Заглоба присипав листа піском, ударив по ньому долонею і, відвівши чимдалі від очей, прочитав ще раз, відтак склав, зняв із пальця каблучку з печаткою, послинив її і хотів був уже запечатати листа, але в цьому йому завадив своїм приходом Кетлінг.

— Добридень, ваша милость!

— Добридень, добридень! — відповів пан Заглоба. — Погода, дякувати Богові, чудова, і я гінця до Скшетуських послати зібрався.

— І від мене, ваша милость, уклоніться.

— Так я й зробив. Неодмінно, подумав я, і від Кетлінга вклонитися треба. Нехай доброю звісткою втішаться. Звісно, як же не вклонитися, коли я про тебе та про панночок ціле послання написав.

— Чого це раптом, ваша милость? — запитав Кетлінг.

Пан Заглоба, склавши руки на колінах, довго перебирав пальцями, а потім, похнюпивши голову, глянув на Кетлінга з-під насуплених брів і промовив:

— Приятелю мій Кетлінге, не треба бути пророком, аби передбачити, що там, де є кремінь і кресало, рано чи пізно посиплються іскри. Ти красень над красенями, але й панночкам, здається, у красі не відмовиш.

Кетлінг помітно зніяковів.

— Полуду треба на очах мати або взагалі диким варваром бути, щоб краси їхньої не завважити і не відзначити! — відповів Кетлінг.

— От бачиш! — сказав йому на це пан Заглоба, з усмішкою дивлячись на побагровілого від зніяковіння Кетлінга. — Та якщо ти не варвар, тоді негоже тобі відразу за двома впадати, так тільки турки чинять.

— Які ви, милостивий пане, маєте для таких міркувань підстави?

— А я без будь-яких підстав, так, сам собі розмірковую... Ха! Ну й хитрюга! Ти стільки їм наплів про амури, що Кшися вже третій день сама не своя ходить, наче її чимось обпоїли. Гм! Та й не дивно! Пам’ятаю, я замолоду теж годинами простоював на морозі під вікнами в однієї чорнявки (вона на Кшисю була схожа), на лютні бренькав і співав: