В ліжку солодко дрімаєш,

Гру мою ти зневажаєш.

Гоц! Гоц!

Хочеш, я тобі цю пісню позичу або нову складу, мені таланту не бракує! А чи помітив ти, що панна Дрогойовська трохи колишню Оленьку Білевич нагадує, тільки у тієї волосся як коноплі й пушка над губою немає, а втім, саме це багато для кого за милу приманку править. Надто вже томливо вона на тебе поглядає. І про це я написав Скшетуському. Скажи, хіба неправда, що вона на панну Білевич скидається?

— На перший погляд я цієї схожості не завважив. Хоча, як придивитися, можливо... Зріст, постава...

— А тепер слухай, що я тобі скажу: фамільні arcana******** відкрию. Але якщо ти мені приятель, то знай: як би так не сталося, щоб ти панові Володийовському злом за добро віддячив, бо ми з пані Маковецькою одну із цих панянок для нього готуємо.

Тут пан Заглоба глянув на Кетлінга пильно й настирливо, а той, збліднувши, запитав:

— Котру?

— Дро-го-йов-ську, — повільно, по складах вимовив пан Заглоба.

І, випнувши вперед нижню губу й насупивши брови, підморгнув здоровим оком.

Кетлінг мовчав, і мовчав так довго, що пан Заглоба нарешті, не витрмавши, спитав:

— Ну й що ти скажеш на це? Га?

А Кетлінг тремтливим голосом, але з притиском відповів:

— Можете бути впевнені, ваша милость, що задля Міхала я ладний на все і попуску собі не дам.

— Правду кажеш?

— У житті своєму я витерпів чимало, і честю присягаю, що попуску собі не дам.

Тут пан Заглоба відкрив йому свої обійми.

— Кетлінге! Дай собі попуск, дай, голубе, якщо хочеш, бо я тільки пересвідчитися хотів. Не Дрогойовську, а гайдучка ми для пана Міхала готуємо.

Обличчя Кетлінга проясніло від щирої і непідробної радості, він довго обіймав пана Заглобу й нарешті запитав:

— А вони й справді кохають одне одного?

— А хто б не покохав мого гайдучка, хто? — відповів пан Заглоба.

— І заручини вже були?

— Заручин не було, бо пан Міхал ще не оговтався від зажури, але неодмінно будуть. Залиш це мені! Панянка хоч і норовлива, як ласиця, але вельми прихильна до нього, шабля для неї все...

— Я це відразу помітив, бігме! — перебив його прояснілий Кетлінг.

— Отож-бо! Помітив. У Міхала ще сльози за небіжчицею не висохли, та вже якщо хтось і припаде йому до серця, то це буде наш гайдучок, бо вона і на наречену його схожа, тільки очима не так стріляє, через те що молодша. Усе складається чудово, правда? Я так гадаю: тут два весілля на коронацію будуть!

Кетлінг, не кажучи ні слова, знову обійняв пана Заглобу і, приклавшись щокою до його розчервонілих щік, так довго не випускав його з обіймів, що старий шляхтич аж засопів і спитав:

— Невже панна Дрогойовська так тобі в душу запала?

— Не знаю, не знаю, — відповів Кетлінг, — знаю тільки, що ледве я побачив її божественне личко, відразу сказав собі: ось вона, лиш її єдину моє змучене серце покохати може, і тієї самої ночі, зітханнями сон прогнавши, віддався я сластолюбним мріям. Відтоді вона постійно стоїть у мене на думці й так заволоділа моєю душею, як королева ввіреною і вірною їй державою. Кохання це чи щось інше — не знаю.

— Але знаєш достеменно, що це не шапка, не три лікті сукна на шаравари, не підпруга, не підхвістя, не яєчня з ковбасою, не манірка з горілкою. Якщо ти у цьому впевнений, то про решту спитай у Кшисі, а не хочеш, сам спитаю.

— Не робіть цього, ваша милость, — відповів з усмішкою Кетлінг. — Якщо судилося мені втонути, то нехай хоч два дні поживу я з думкою, що пливу.

— Бачу я, що шотландці — чудові вояки, проте в амурах анічогісінько не тямлять. Коли маєш діло з жінкою, тут теж, як на війні, натиск потрібен. Veni, vidi, vici!******** — такий був у мене девіз...

— Із часом, якщо мої найзаповітніші бажання збудуться,— сказав Кетлінг, — я попрошу вас, милостивий пане, про дружню auxiliu********. Хоч мені й шляхетський титул надано, і шляхетна кров тече у моїх жилах, та все-таки ім’я моє тут невідоме, і я не знаю, чи згодиться пані стольникова...

— Пані стольникова? — перебив його пан Заглоба. — Ти про це не думай. Пані стольникова як музична табакерка: як накрутять її, так і гратиме. Я зараз до неї піду. Треба її попередити, щоб на твої маневри з панною Кшисею криво не дивилася, бо ваші манери залицятися не такі, як у нас. Від твого імені говорити я не стану, натякну тільки, що дівчина тобі в око впала, і непогано було б із цього борошна хліба вчинити. Далебі, негайно ж піду, а ти не бійся, бо мені все говорити дозволено.

І хоч Кетлінг стримував його, пан Заглоба відразу ж підвівся і вийшов.

Дорогою йому зустрілася Бася, котра, як завше, притьмом кудись мчала, і він їй сказав:

— А знаєш, Кетлінг через Кшисю геть голову втратив.

— Не він перший! — відповіла Кшися.

— А тобі до цього байдуже?

— Кетлінг — лялька! Ґречний кавалер, але лялька. А я коліном об дишло вдарилася, ось!

Тут Бася нагнулась і заходилася розтирати коліно, водночас поглядаючи при цьому на пана Заглобу, а він сказав:

— О Боже, будь обережна! Куди ти зараз летиш?

— До Кшисі.

— А вона що поробляє?

— Вона? Від недавнього часу цілує мене безперестану і лащиться, наче кішка.

— Гляди не скажи їй, що Кетлінг від неї голову втратив.

— Ага! Спробую не сказати!

Пан Заглоба добре знав, що Бася не зможе дотримати слова, тому-то й вигадав таку заборону.

Він поквапився далі, неабияк тішачись зі своєї хитрості, а Бася як бомба влетіла до панни Дрогойовської.

— Я забила собі коліно, а Кетлінг через тебе голову втратив! — заволала вона ще з порога. — Не помітила у возовні дишла... і торох! У макітрі аж каганці засвітилися, та нічого, загоїться! Пан Заглоба просив про Кетлінга не розповідати. Чи не казала я тобі, що так і буде? Відразу сказала, а ти хотіла його у мене закохати. Не бійся, я ж тебе знаю. Трохи легше стало, але ще болить! Я пана Нововейського не пробувала у тебе закохати, він на тебе не дивився. А от Кетлінг — ого-го! Бродить тепер по всій оселі, за голову тримається і сам із собою розмовляє: «Добре, Кшисю, добре! Шкот********, шкот, от, от!»

Бася лукаво посварилася на неї пальчиком.

— Басю! — крикнула панна Дрогойовська.

— Шкот, шкот, от, от!

— Яка ж я нещасна! — вигукнула зненацька Кшися і залилася сльозами.

За мить Бася заходилася її втішати, але це нічого не допомогло, Кшися уперше в житті невтішно ридала.

Жодна жива душа в оселі не знала про те, що вона й справді нещасна. Декілька днів дівчина пролежала, як у лихоманці. Вона змарніла, груди її здіймалися від тяжких зітхань, із нею коїлося щось дивне. Здавалося, хвороба захопила її не спроквола, покрадьки, а відразу, налетіла як вихор або ураган, розпалила, як пломінь, її кров, засліпила, мов блискавка, її уяву. Вона ні хвилини не могла чинити опору цій силі, такій раптовій і нещадній. Спокій покинув її. Воля в неї була, як птах із підтятими крильми...

Дівчина й сама не знала, кохає вона Кетлінга чи ненавидить, і незмірний страх охоплював її, коли вона себе про це запитувала. Знала тільки, що через нього так шалено калатає серце і всі помисли лишень про нього, що він усюди в ній, із нею, над нею. І не знайти від цього захисту! Легше було б не кохати його, аніж змусити себе про нього не думати. Ось він стоїть перед очима, у вухах звучить його голос, ним наповнена уся душа... Навіть сон не звільняв її від цього настирника. Варто було їй заплющити очі, як миттю з’являвся він, шепочучи: «Ти мені дорожча за ціле королівство, дорожча за скіпетр, славу, багатство...» І обличчя його схилялося так низько, так близько, що аж у темряві щоки дівчини палали пекучим рум’янцем. Це була русинка з палкою душею, незнаний їй досі вогонь, про який вона й не підозрювала, розгорявся дедалі дужче у неї в грудях, страх, сором, безсилля і якась мимовільна, але водночас болюча і приємна млость долали її. Ніч не приносила спочинку. Вона почувалася розбитою, неначе після важкої праці.