— Кшисю! Кшисю! Що з тобою діється! — волала вона сама до себе.

І знову забувала про все, як одурманена.

Нічого ще не відбулося, вони з Кетлінгом не обмовилися наодинці й словом, проте, хоч вона тільки й думала про нього, незнайомий голос підказував їй: «Стережися його! Уникай його!..»

І вона уникала...

Про свій зговір із паном Володийовським Кшися, на щастя для себе, не згадувала. Не згадувала тільки тому, що все залишалося так само, і вона не думала ні про кого: ні про себе, ні про інших, крім Кетлінга!

Дівчина приховувала від усіх свої почуття, і думка, що ніхто про них не здогадується, ніхто не думає про них із Кетлінгом, приносила їй полегшення. Несподівано слова Басі переконали її, що це не так, що люди на них дивляться, поєднують їх у думках і таємне відгадати готові. Турбота, сором і біль, злившись докупи, здолали її волю, і вона розплакалася, як дитина.

Басині слова були тільки початком, після них почалися численні натяки, значущі погляди, підморгування, кивки і, нарешті, дошкульні слова, які вона мусила перетерпіти. Почалося все відразу ж за обідом. Пані стольникова переносила погляд із Кетлінга на неї, з неї на Кетлінга, чого досі не робила. Пан Заглоба значливо кашлянув. Інколи зненацька розмова уривалася невідомо чому, наставало мовчання, і під час однієї з таких пауз схвильована Бася крикнула через стіл:

— Я щось знаю, але нікому не скажу!

Кшися відразу зашарілася, а потім ураз зблідла, ніби відчувши грізну небезпеку. Кетлінг теж понурив голову. Обоє достеменно знали, що це стосується їх, і хоч поки що й словом не перемовилися, а Кшися намагалася на Кетлінга не дивитись, здавалося їм, що якась нова близькість установилася між ними, якась спільність ніяковіння, котра і притягала їх, і віддаляла, бо вони втратили свободу й простоту колишньої своєї приязні. На щастя, ніхто не звернув на Басині слова уваги, пан Заглоба збирався до міста, щоб привезти звідти дружину рицарів, і розмови точилися тільки про це.

Увечері подвір’я Кетлінга заясніло вогнями — приїхала добра дюжина військових і музики, котрих ґречний господар запросив розважати дам. Через великий піст і жалобу Кетлінга від танців довелося відмовитись, задовольнившись розмовами і музикою. Дами були у вишуканому вбранні. Пані стольникова одяглася у східні шовки, гайдучок у строкатому строї мимоволі приваблював погляди жовнірів своїм рум’яним личком і світлою чуприною, що увесь час спадала на лоб, викликала усмішку жвавістю речей і дивувала манерами, у яких козацька хвацькість поєднувалася з невловимим кокетством.

Кшися, у якої жалоба за покійним батьком наближалася до кінця, з’явилася у сукні зі срібної парчі. Рицарі порівнювали її хто з Юноною, хто з Діаною, але ніхто не підходив до неї надто близько, не підкручував вус, не човгав ногами й не кидав закоханих поглядів, не заводив розмови про почуття. Навпаки, вона помітила, що ті, хто із захопленням дивився на неї, відразу ж переводили погляд на Кетлінга, а деякі підходили до нього й тиснули руку, немовби вітаючи, а він лишень руками розводив, ніби відмовлявся.

Кшися, маючи чуле серце і будучи проникливою, була майже впевнена, що Кетлінгу говорять про неї, можливо, й нареченою називаючи. А позаяк вона й знати не знала, що пан Заглоба встиг кожному шепнути слівце, їй було невтямки, звідкіля беруться здогади.

«Невже у мене на лобі щось написане?» — думала вона у тривозі, знічена й стурбована.

Аж ось почали долинати до неї й слова, начебто й не до неї звернені, але вголос сказані: «Кетлінг — щасливчик!», «У сорочці народився...», «Та й сам красень, чого дивуватися...» — і ще в такому самому дусі.

Дехто з рицарів, намагаючись бути ввічливим, розвеселити і втішити її, розмовляв із нею про Кетлінга, підносячи його мужність, світське виховання, манери, старожитний рід. Кшисі хоч-не-хоч довелося вислуховувати усе це, й очі її мимоволі самі шукали того, про кого йшлося, а іноді й зустрічалися з його очима, і вона дивилася на нього мов зачарована, не в змозі відвести од нього погляду. Як же різнився Кетлінг від усіх цих грубуватих армійських простаків! «Королевич зі своїми придворними», — думала Кшися, дивлячись на його шляхетне, аристократичне чоло, відтінене світлою буйною чуприною, на янгольське обличчя й очі, постійно сповнені смутку. Серце у неї починало мліти й завмирати, і здавалося їй, що це найдорожче для неї у світі обличчя.

Кетлінг бачив це і, щоб не збільшувати її зніяковіння, підходив до дівчини тільки тоді, коли до неї підсідав хтось новий. Навіть королева не удостоїлася б більшої честі, ніж та, яку він їй виявляв. Звертаючись до неї, Кетлінг схилявся у поклоні й відступав однією ногою назад, щоб, коли знадобиться, упасти перед нею на коліна. Бесідував із нею поважно, хоча з Басею міг і пожартувати. У розмові його з Кшисею, вельми вишуканій, завжди був відтінок якогось солодкого смутку. Його шанобливість захищала її і від занадто відвертих слів, і від натяків, немовби всім передалося переконання, що ця панна знатністю і походженням перевершує усіх і що в спілкуванні з нею особливий підхід потрібен.

У глибині душі Кшися була йому за це надзвичайно вдячна. Вечір, попри усі хвилювання і тривоги, був для неї приємний. З наближенням півночі, коли музики втомилися грати, дами попрощалися з товариством і пішли, а поміж рицарів закружляли по колу келихи. У цій забаві гетьманував пан Заглоба.

Баська піднялася нагору весела як пташка, бо нагулялася досхочу, і перед вечірньою молитвою щебетала без угаву, передражнюючи гостей. Відтак, плеснувши в долоні, вигукнула:

— Як чудово, що твій Кетлінг приїхав! Принаймні тепер в оселі жовнірів не бракуватиме! Ось закінчиться піст, а там підуть бали та розваги. Танцюватимемо до цілковитого знесилля. І на заручинах ваших, і на весіллі! Я все тут догори дриґом перекину, ось побачиш! Нехай мене татари в ясир візьмуть, якщо не так буде. А раптом і справді візьмуть? Ой, що тоді було б? Славний Кетлінг! Він для тебе музик скличе, от і я повеселюся. А він вигадуватиме нові й нові дива, аж поки зробить так...

Сказавши це, Бася впала перед Кшисею на коліна і, взявши її у свої обійми, промовила басом, імітуючи голос Кетлінга:

— Милостива панно! Я тебе так кохаю, що жити без тебе не можу... Кохаю тебе і пішки й на коні, і натще й пообідавши, і навіки-віків й по-шотландському... Чи хочеш ти бути моєю?..

— Басько, облиш, а то я гніватимусь! — заволала Кшися.

Але замість того щоб розгніватися, вона вхопила Басю в обійми і, ніби намагаючись підняти, почала цілувати їй очі.

******** Вільний (лат.).

******** Приготувань (лат.).

******** Таємниці (лат.).

******** Прийшов, побачив, переміг! (лат.).

******** Допомогу (лат.).

******** Ш к о т — шотландець (польс.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХІІІ

Пан Заглоба добре знав, що маленький рицар закохався у Кшисю, а не в Басю, і тому пустився на хитрощі. Знаючи пана Володийовського як облупленого, він був переконаний, що, коли не залишиться вибору, пан Міхал неодмінно згадає про Басю, яку старий шляхтич полюбив наче рідну доньку, і в нього у голові не вкладалося, як можна вибрати іншу. Він щиро вважав, що, заручивши пана Володийовського з гайдучком, зробить йому неабияку послугу. На саму лише думку про цю пару у нього обличчя розпливалося в усмішці. Він сердився на пана Міхала, злий був і на Кшисю, гадаючи, зрештою, що ліпше вже панові Міхалу одружитися з нею, аніж лишитися неоженьбою, проте поки що тільки й думав про те, як би посватати за нього гайдучка.

І саме тому, знаючи, що маленький рицар не байдужий до Дрогойовської, він поклав собі якнайшвидше зробити з неї пані Кетлінг.

Одначе лист, якого він дістав за два тижні від Скшетуського, похитнув його у цьому намірі.

Скшетуський радив йому ні в що не втручатися, аби не посварити приятелів. Звісна річ, пан Заглоба цієї сварки не хотів і, намагаючись заглушити докори сумління, заспокоював себе такими міркуваннями: