— Якби у Міхала із Кшисею була домовленість, а я б Кетлінга поміж ними як клин уганяв, тоді б інша річ. Пригадую, ще цар Соломон казав: «Не пхай носа до чужого проса», і він мав рацію. Але бажати кожен може. Хоч, зрештою, що я такого вчинив? Нехай мені хтось скаже, що?
Поставивши таке запитання, пан Заглоба взявся у боки і, відкопиливши нижню губу, обвів стіни визивним поглядом, немовби очікуючи від них докору, та стіни мовчали, і він провадив далі:
— Кетлінгові я сказав, що гайдучка ми для Міхала приберігаємо. Хіба мені не можна було цього сказати? Чи це неправда? Нехай мене правець ухопить, якщо я Міхалу іншої нареченої побажаю!..
Стіни цілковитим мовчанням підтвердили слушність слів пана Заглоби.
І він говорив далі:
— Гайдучкові я сказав, що Кшися Кетлінга у полон захопила, хіба це неправда? Хіба він сам не зізнався у цьому, біля печі сидячи і зітхаючи годинами, ще й так, що аж попіл на всю кімнату розлітався? А я бачив це й іншим переказав. У Скшетуського розум тверезий, та й я не в тім’я битий. Знаю, де сказати, а де ліпше й промовчати. Гм!.. Ян пише, щоб я ні в що не втручався. Може, воно й так. Ось залишимося ми у вітальні утрьох: я та Кетлінг із Кшисею, а я візьму і вийду. Хай радяться вони між собою на здоров’я. Гадаю, що і врадяться. Не треба їм ні від кого помочі, бо їх і так тягне одне до одного. А тут і весна йде, коли не лишень сонце, а й усі бажання починають припікати... Добре, не втручатимусь я, побачимо, які з цього будуть наслідки...
І наслідки не забарилися. Перед страсним тижнем усе товариство перебралося з оселі Кетлінга до Варшави, до будинку на вулиці Длугій, щоб побувати на месі в усіх костьолах, а заодно насолодитися святковою міською атмосферою.
Кетлінг і тут був гостинним господарем, хоч і чужоземець, він найкраще знав столицю, всюди мав знайомих, через яких міг уладнати будь-яку справу. Він був надзвичайно ввічливим і, здавалося, вгадував чужі бажання, особливо Кшисині. Всі його щиро полюбили. Пані Маковецька, попереджена паном Заглобою, дивилася на них із Кшисею дедалі прихильніше, і якщо досі не сказала про нього дівчині й слова, так це тому, що й Кетлінг мовчав. А втім, люб’язна «тітонька» не вбачала нічого лихого в тому, що кавалер так догідливо услуговує її небозі, тим паче кавалер такий славний, котрий одержував знаки поваги і приязні не лише від слуг, а й від знаті, так умів він привабити усіх своєю незвичайною вродою, інтелігентністю, манерами, лагідністю у мирний час і мужністю на бойовищі.
«Покладуся на волю Божу, а там уже як чоловік мій вирішить, — розмірковувала подумки пані стольникова, — але я їм не заважатиму».
Так вона собі вирішила, і тепер Кетлінг частіше бачився з Кшисею, проводячи у її товаристві часу більше, аніж у власній оселі. Зрештою, у місто виходили усі гуртом. Пан Заглоба брав попідруч пані стольникову, Кетлінг —Кшисю, а Бася, як наймолодша, йшла собі самотою, то забігаючи вперед, то зупиняючись у торгових рядах — подивитися на крам і на всякі заморські дивовижі, яких досі ніколи не бачила. Кшися поволеньки звикла до Кетлінга, і тепер, коли вона йшла, спираючись на його руку, ловлячи кожне його слово і вглядаючись у його шляхетне обличчя, серце її билося рівно, не полохливість відчувала вона, не знічення, а ні з чим не порівняну втіху і блаженство. Вони майже не розлучалися: вкупі стояли навколішки у костьолі, їхні голоси зливалися у молитвах і побожних співах.
Кетлінг серцем відчував свою любов до дівчини; Кшися ж чи то від нерішучості, чи то від намагання себе ошукати ще не сказала собі: «Кохаю його», проте попри це вони кохали одне одного дедалі сильніше. Між ними зав’язалася ще й велика приязнь, що неабияк зближувала їх, але про кохання не було сказано ні слова, і тому дні минали немовби у солодкому сні, й ніщо не порушувало їхньої злагоди.
А втім, чорні хмари покути вже збиралися над Кшисею, та поки що затишшя не скінчилося. Тепер, коли, ближче пізнавши Кетлінга, вона перестала цуратися його, приязнь, що розквітла поміж ними разом із коханням, принесла заспокоєння і мир у її душу, голова у дівчини не паморочилася, хвилювання у крові вляглося. Вони були вкупі, їм було легко й радісно, але Кшися, усією душею віддавшись цій радості, не хотіла думати про те, що незабаром щастя її скінчиться і для цього достатньо, щоб Кетлінг сказав одне тільки слово — «кохаю».
Невдовзі слово це було сказане. Якось, коли пані стольникова з Басею гостювали у хворої родички, Кетлінг умовив Кшисю і пана Заглобу відвідати королівський замок, якого Кшися ніколи ще не бачила і про який люди в усій Речі Посполитій розповідали різні дива. Вирушили утрьох. Щедрість Кетлінга відчинила перед ними усі двері, й пілоруси зустрічали Кшисю такими низькими поклонами, наче вона була королевою, котра приїхала у власні володіння.
Кетлінг, який чудово знав замок, водив її розкішними залами й покоями. Вони оглянули театр, королівські лазні, постояли перед картинами, що увічнили битви і звитяги королів Сигизмунда і Владислава над дикими східними ордами, вийшли на кружґанки помилуватися неозорими краєвидами краю. Кшися не могла отямитися від побаченого. Кетлінг усе їй показував і пояснював, а час від часу замовкав, дивлячись у її темно-блакитні очі й ніби говорячи: «Що значать усі ці дива у порівнянні з тобою, моє диво! І всі ці скарби нічого не значать, коли ти поруч, мій скарбе!»
Дівчина розуміла цю німу мову. А він, увійшовши з нею в один із королівських покоїв, зупинився перед зачиненими дверима у стіні й промовив:
— Звідси аж до казальниці дійти можна. Довгий коридор закінчується ґаночком перед великим вівтарем. На цьому ґаночку король із королевою зазвичай слухають месу.
— Я дорогу туди добре знаю, — втрутився у розмову пан Заглоба, — бо з Яном Казимиром запанібрата був, траплялося, що й Марія Людвіка19 пристрасно мене кохала, тоді вони й мене запрошували послухати месу, аби в товаристві моєму побути і побожністю моєю укріпити дух свій.
— Чи не бажаєте піти глянути, милостива панно? — запитав Кетлінг, роблячи пілорусові знак, щоб відчинив двері.
— Ходімо, — відповіла Кшися.
— Ідіть самі, — сказав пан Заглоба, — ноги у вас молоді, не болять, а я на своєму віку вже доволі натоптався. Ідіть, ідіть, а я тут із пілорусом залишусь. Якщо ви ще й по дві молитви прочитаєте, я і тоді на вас не гніватимусь, відсапну трохи.
І вони пішли.
Кетлінг узяв Кшисю за руку і повів довгим коридором. Руки її він не притискав до серця, йшов спокійний і зосереджений. Їхні постаті раз по раз відсвічувалися у бічних віконцях, а потім знову поринали у морок. Серце у Кшисі калатало трохи частіше, ніж зазвичай, бо вони вперше опинилися наодинці, але спокій і порядність Кетлінга поволі передалися і їй. Нарешті вони піднялися на ґаночок, що був праворуч у стіні костьолу, відразу за сидіннями, неподалік великого вівтаря.
Вони стали навколішки й почали молитися. У костьолі було тихо і порожньо. Перед великим вівтарем горіли дві свічки, але у глибині нефа панував урочистий напівморок. Тільки крізь різноколірні шибки проникало світло, веселкові відблиски якого падали на два пречудових обличчя, спокійних, заглиблених у молитву, що скидалися на херувимів.
Кетлінг підвівся з колін першим і, щоб не порушувати тиші в костьолі, зашепотів:
— Погляньте, милостива панно, на оці оксамитові спинки, на них ум’ятини від голів — тут сиділи король із королевою. Королева сиділа з того боку, ближче до вівтаря. Відпочиньте трохи на її місці...
—Чи правда, що вона всеньке життя була нещаслива? — сідаючи, прошепотіла Кшися.
— Я чув цю історію ще дитиною, бо її розповідали у всіх рицарських замках. Можливо, вона й справді була нещаслива, адже не могла вийти заміж за того, кого покохало її серце20.
Кшися відкинулась, торкаючись головою заглиблення, що залишилося на згадку про королеву Марію Людвику, котра колись сиділа тут. Вона заплющила очі; якесь болісне відчуття стискало їй груди; зненацька холодом повіяло від порожнього нефа, спокій, який ще хвилину тому переповнював її, змінився крижаним заціпенінням. Кетлінг мовчки дивився на неї, залягла гробова тиша.
