За мить Кетлінг поволі опустився перед Кшисею на коліна і заговорив зворушено, але спокійно:
— Не гріх це, що тут, у цьому святому місці, я стою перед тобою навколішки, бо де, як не сюди, у костьол, приходить по благословення щира любов. Ти мені дорожча за здоров’я, дорожча за всі земні блага, я кохаю тебе всією душею, усім серцем і тут, перед оцим вівтарем, у своєму коханні тобі освідчуюсь!..
Обличчя Кшисі пополотніло. Нещасна дівчина так і сиділа, відкинувшись головою на оксамитову спинку, анітрохи не поворухнувшись і нічого не відповівши, а Кетлінг провадив далі:
— Обіймаю ноги твої і на колінах чекаю на твій вирок, що з ним я звідси піду, — чи то в радості великій чи у великій журбі, якої серцю моєму стерпіти не до снаги.
Хвилину він очікував на відповідь і, не дочекавшись, схилився так низько, що мало не торкнувся головою ніг Кшисі, напевно, він уже не міг приховати свого хвилювання, бо голос у нього затремтів і здавалося, що він ось-ось задихнеться.
— У твої руки віддаю я своє щастя і своє життя. Милосердя благаю, бо страшенно тяжко мені...
— Помолімося про милосердя Боже! — заволала зненацька Кшися, опускаючись на коліна.
Кетлінг не зрозумів, але не смів перечити бажанню дівчини. Зі сподіванням і тривогою в серці він став навколішки поруч із Кшисею, і вони знову почали ревно молитися.
У порожньому костьолі голоси їхні, підхоплені відлунням, звучали скорботно й моторошно.
— Боже, будь милосердний! — вигукнула Кшися.
— Боже, будь милосердний! — повторив Кетлінг.
— Змилуйся над нами!
— Змилуйся над нами!
Далі Кшися молилася вже тихо, але Кетлінг бачив, що від плачу вся вона здригається. Вона ніяк не могла заспокоїтися, відтак, угамувавшись, ще довго непорушно стояла навколішки, нарешті підвелася і промовила:
— Ходімо...
І вони знову пішли довгим коридорчиком. Кетлінг сподівався, що дорогою почує від неї якусь відповідь і заглядав їй у вічі, але марно.
Кшися йшла квапливо, немовби прагнучи якнайшвидше опинитися у залі, де на них очікував пан Заглоба.
Та коли вони були вже за десять кроків від дверей, рицар ухопив її за край сукні.
— Панно Кристино! — вигукнув він. — Заради усього святого, благаю...
Зненацька Кшися обернулася і, схопивши його руку, так швидко притисла її до губів, що він не встиг учинити опору.
— Кохаю тебе всім серцем, але ніколи не буду твоєю! — одним духом випалила вона.
І перш ніж спантеличений Кетлінг здобувся на слово, додала:
— Забудь про все, що було!..
За мить вони опинилися у залі.
Пілорус куняв у одному кріслі, пан Заглоба — у другому. Одначе прихід молодят розбудив їх. Пан Заглоба, розплющивши здорове око, почав напівсонно кліпати ним. Проте поволі пригадав, де він і з ким.
— Ой, це ви! — промовив він, поправляючи пасок на животі. — Снилося мені, що ми обрали нового короля, але це був Пяст21. На ґаночку побували?
— Авжеж.
— А може, душа покійної Марії Людвики вам явилася?
— Звісно, — глухо відповіла Кшися.
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХІV
Вийшовши із замку, Кетлінг, щоб оговтатися від Кшисиних слів і побути на самоті, попрощався біля брами з нею й паном Заглобою, і ті вирушили до оселі. Бася з пані стольниковою уже встигли повернутися від хворої родички, і пані Маковецька привітала пана Заглобу такими словами:
— Від чоловіка лист прийшов, вони з паном Міхалом укупі служать. Хвалити Бога, обидва здорові й обіцяють невдовзі додому навідатися. Є і для тебе, милостивий пане, вісточка від Міхала, а для мене від нього тільки постскриптум у чоловіковому листі. Чоловік пише, що позов із Жубрами щодо Басиного маєтку виграв. Тепер і у них ось-ось відбудуться сеймики... Пише він, що ім’я пана Собеського там велику силу має, тому, на його думку, за нього проголосують. Правда, на виборах усяке буває, та в цьому краї народ за коронного маршала горою стоїть. Тепло вже у них і дощі йдуть... У Верхутці прибудови наші згоріли... Челядник не загасив вогню, аж тут вітер...
— Де лист від Міхала мені? — запитав пан Заглоба, перебиваючи потік новин, які пані стольникова випалила одним духом.
— Та ось же він! — відповіла пані стольникова, подаючи листа. — Вітер схопився, а народ на ярмарку гуляв...
— Як же тоді листи сюди потрапили? — знову запитав пан Заглоба.
— До пана Кетлінга у садибу відправлені були, а звідти їх челядник приніс... От я й кажу, що тут несподівано вітер схопився...
— Чи не хочете послухати, милостива пані добродійко, що Міхал пише?
— Аякже, дуже хочу!
Пан Заглоба зламав сургуч і заходився читати, спершу півголосом самому собі, а далі гучно для всіх:
— «Надсилаю вам першого листа, а другого, здається, й не буде, бо і нагода випадає тут рідко, і невдовзі я сам personaliter******** перед вами постану. Добре тут, у полі, хоч мене страх як до вас тягне, немає кінця роздумам і спогадам, для яких solitudo******** від щонайліпшого товариства миліша. Роботу ми свою зробили, і тепер орди сидять тихо, лишень невеличкі чамбули у травах поховалися, але після двох наших успішних вилазок у них навіть жодного свідка не зосталося».
— О, то ви їм дали прочухана! — радісно заволала Бася. — Як же добре бути жовніром!
— «Дорошенкові козаки, — читав далі пан Заглоба, — раді б із нами погаласувати, та тільки їм без орди ніяк. Полонений, якого вони взяли, каже, що жоден чамбул із місця не зрушить, а я гадаю, коли досі не було нічого, то вже й не буде, скоро тиждень, як трави зазеленіли, і коней пасти можна. У ярах, щоправда, сніг іще подекуди лежить, але степ вруніє, вітер теплий, від якого вже коні починають линяти, а це весни найперший signum********. Я послав по заміну, вона з дня на день прибуде, діждусь її і відразу вирушу... Пан Нововейський замість мене нестиме службу, та тільки її майже немає, тому ми з паном Маковецьким цілісінькими днями лисиць труїмо заради втіхи, бо ж хутро навесні нікчемне. Дроф тут сила-силенна, а челядник мій підстрелив із нарізної мисливської рушниці пелікана. Обіймаю вас, милостивий пане, від усього серця, цілую рученята своїй сестрі, а також панні Кшисі, на її прихильність fortissime******** сподіваючись, і благаю Бога про те, щоби прихильність її незмінною лишилася. Уклонися, мосьпане, від мене панні Басі. Пан Нововейський усю свою злість за відмову в Мокотові уже декілька разів на тутешніх гультяях зганяв, проте й досі не вгамувався. Либонь, добряче його це зачепило. Доручаю вас Богові та його милосердю.
Постскриптум: у проїжджих вірмен купив я дуже гарний горностаєвий палантин, це буде подарунок для Кшисі; а для гайдучка набрав солодощів турецьких».
— Нехай пан Міхал сам їх і їсть, а я не дитина! — озвалась Бася, і щоки у неї запалали, неначе її хтось скривдив.
— Ти не рада, що він скоро повернеться? Гніваєшся на нього?— запитав пан Заглоба.
Але у відповідь вона щось тихо буркнула, ніби й справді трохи сердячись на пана Міхала за те, що він не сприймає її всерйоз, і ще довго розмірковувала про дроф та пелікана, який вельми її зацікавив.
Поки пан Заглоба читав листа, Кшися сиділа із заплющеними очима, спиною до світла, і це було для неї порятунком, бо ніхто не бачив її обличчя, інакше всі відразу здогадалися б, що з нею коїться щось незвичайне. Розмова з Кетлінгом у костьолі, а тепер ще й лист від пана Володийовського були для неї як два удари обухом. Дивний сон розвіявся. Від цієї миті дівчина опинилася віч-на-віч із реальністю, тяжкою, як нещастя. Вона не мала сил, щоб швидко зібратися з думками, і лише невиразні, туманні відчуття тягарем лягали на серце. Пан Володийовський зі своїм листом, з обіцянкою скоро приїхати і з горностаєвим палантином видався їй тривіальним і навіть огидним. І навпаки, ніколи ще Кетлінг не був їй таким любим. Самі думки про нього були їй любими, його слова, його кохане обличчя і навіть журба його була любою. І ось треба відійти вбік від свого кохання, від цього обожування, від того, до кого рветься серце і тягнуться руки; покинути кохану людину в розпуці, у вічному смутку, вбиту горем і віддати душу й тіло іншому, котрий через це мало не ненависним стає.
