«Не можу я зробити цього, ніяк не можу!» — волала подумки Кшися.

І відчувала себе бранкою, якій зв’язують руки, а вона ж сама їх собі зв’язала, адже могла свого часу сказати панові Володийовському, що буде йому сестрою, і не більше.

Пригадався їй і недавній поцілунок, на який вона відповіла. Сором і зневага до самої себе пойняли її. Чи кохала вона вже тоді пана Володийовського? Ні! У серці її не було кохання, було співчуття, співпереживання, цікавість і якесь баламутство, прикрите сестринським почуттям.

Аж тепер вона збагнула, що між поцілунком із великого кохання й поцілунком від гарячої крові різниця така сама, як між янголом і дияволом. Опріч зневаги до себе, Кшисю душив ще й гнів, але душа її повстала і супроти пана Володийовського. Він теж був винуватий, то чом же і покута, і розчарування, і докори сумління випали тільки на її долю? Чом же і йому не скуштувати цього гіркого хліба? І невже вона не має права сказати йому, коли він повернеться:

— Я помилилася... Співчуття до вас, милостивий пане, сприйняла як кохання. Помилилися і ви. Відмовтеся ж від мене, як я од вас відмовляюся!..

На думку про його грізний гнів волосся у неї стало сторч від страху, та боялася вона не за себе, а за коханого, на котрого очікувала помста. В уяві виникали різні картини: ось Кетлінг виходить на двобій із паном Володийовським, цим майстром над майстрами, і падає мертвий, як соняшник, підтятий косою; вона бачила його кров, його бліде обличчя, його заплющені навіки очі, й страждання її перейшли усяку міру.

Кшися хутко підвелася і пішла до себе, щоб сховатися від довколишніх, не чути більше розмов про пана Володийовського і про його швидке повернення. Злість на маленького рицаря розбирала її дедалі сильніше.

Але каяття і смуток ішли за нею по п’ятах, не покинувши під час моління, а коли вона, знесилена, лягла у ліжко, сіли скраєчку й повели з нею розмову.

— Де він? — запитав смуток. — От бачиш, він і досі не повернувся до господи; бродить десь поночі, руки у відчаї ламаючи. Ти б рада йому неба прихилити, життя за нього віддати, а натомість напоїла отрутою, ножа встромила у серце...

— Якби не твоя легковажність, не бажання заманити у свої сіті кожного, кого зустрінеш, — говорило каяття, — усе могло б бути інакше, а тепер тобі залишається тільки відчай. Ти винуватий! Ти страшенно винуватий! Нема тобі ради, нема порятунку, лише сором, біль і сльози...

— А пам’ятаєш, як він у костьолі стояв перед тобою навколішки, — знову заговорив смуток. — Дивно ще, як серце в тебе не розірвалося від жалю, коли він у очі тобі дивився і милосердя просив. Тут і над чужим важко було б не змилуватися, а як же не пожаліти його — коханого, наймилішого? Боже, благослови його, Боже, дай йому втіху!

— Якби не твоя легковажність, — знову повторювало каяття, — міг би обійняти тебе, назвати своєю обраницею, дружиною...

— І вічно бути з тобою!— додав смуток.

— Твоя провина! — вигукнуло каяття.

— Плач, Кшисю, плач! — вторував йому смуток.

— Сльозами провини не змиєш! — заперечило каяття.

— Роби, що хочеш, але допоможи йому! — наполягав смуток.

— Пан Володийовський уб’є його! — ураз відгукнулося каяття.

У холодному поту Кшися підвелася на ліжку й сіла. Яскраве місячне світло осявало кімнату, яка у цьому білому блиску здавалася дивною і навіть страшною.

«Що ж це? — думала Кшися. — Там спить Бася, я бачу її, бо місяць світить їй в обличчя, але я не знаю, коли вона прийшла, коли роздяглася і лягла. Адже я не спала ні хвилинки, та, мабуть, бідолашна голова моя мені більше не служить...»

Так розмірковуючи, вона лягла знову, але тої ж миті смуток і каяття сіли край її ліжка, немовби дві богині, і, як їм заманеться, то потопали у місячній купелі, то виринали зі срібної глибіні.

— Ні, не заснути мені сьогодні! — сказала собі Кшися.

І знову заходилася думати про Кетлінга, з кожною хвилиною страждаючи дедалі сильніше.

Аж раптом серед нічної тиші почувся жалібний Басин голос:

— Кшисю!

— Не спиш?

— Мені приснилося, що якийсь турок прошив пана Міхала стрілою. Господи Ісусе! Сон — мара! Але мене пройняв циганський піт. Помолімося, щоб Бог відвів од нього біду!

«Бодай би його хтось підстрелив!» — блискавицею сяйнула думка Кшисі. Але вона відразу ж жахнулася від власної злості, і, хоч їй знадобилося надлюдське зусилля, щоб саме зараз молитися за щасливе повернення пана Володийовського, відповіла:

— Добре, Басю!

І вони обидві підвелися з ліжок і, ставши голими коліньми на залиту місячним світлом підлогу, почали проказувати молитви. Голоси їхні зливалися, то підносячись, то стишуючись. Здавалося, що кімната перетворилася на монастирську келію, у якій дві маленькі білі черниці звершують нічну відправу.

******** Особисто (лат.).

******** Самотина (лат.).

******** Сигнал (лат.).

******** Особливо (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХV

Наступного дня Кшися була вже спокійніша, бо з-поміж безлічі заплутаних стежок і принад вибрала собі дорогу хоч і тернисту, зате не хибну. Ступивши на неї, вона принаймні знала, куди прийде. Передовсім Кшися вирішила побачитися з Кетлінгом і поговорити з ним востаннє, щоб урятувати його від сліпого випадку. Зробити це виявилося нелегко, Кетлінг уже декілька днів не показувався на очі й навіть не приходив ночувати.

Кшися тепер уставала на світанку і йшла до костьолу домініканців, сподіваючись зустріти його там і побалакати без свідків.

Якось уранці вона здибалася з ним біля самісінької брами. Побачивши її, Кетлінг скинув капелюха і стояв мовчки, схиливши голову. Обличчя його було стомлене роздумами і безсонними ночами, очі запали, на скронях виступили жовті плями, ніжна шкіра здавалася восковою. Тепер він нагадував Кшисі рідкісну, але зів’ялу квітку. У дівчини краялося серце, і, хоч через несміливість кожен крок був для неї важким, вона перша простягла йому руку і сказала:

— Нехай Господь вас утішить, милостивий пане, і допоможе забути всі печалі.

Кетлінг узяв її руку, приклав до свого розгарячілого чола, відтак міцно притиснув до губів і довго тримав, нарешті відповів голосом, сповненим смертельної муки й відчаю:

— Нема для мене ні втіхи, ні забуття!..

Неймовірними зусиллями Кшися ледве стрималася, щоб не кинутись йому на шию і не закричати:

— Кохаю тебе над усе! Я твоя!

Вона відчувала, що варто їй розплакатися, вона саме так і скаже, тому довго мовчала, стримуючи сльози. Та потроху пересилила себе і заговорила спокійно, хоч і швидко, ледь задихаючись:

— Може, й легше стане тобі, коли скажу, що нікому не дістануся... Я іду до кляштору... Не засуджуй мене, милостивий пане, бо я й так нещасна! Присягни мені, дай слово честі, що в ім’я нашого кохання жодній душі не обмовишся про те, що було між нами, ні приятелеві, ні братові. Це моє останнє прохання. Настане час, і ти, мосьпане, дізнаєшся, чому я так учинила... Але й тоді не суди мене. А сьогодні я більше нічого не скажу, бо й говорити мені вже несила. Присягни, милостивий пане, що мовчатимеш, інакше я умру!

— Присягаю і даю слово честі! — відповів Кетлінг.

— Бог винагородить тебе, милостивий пане, а я від щирого серця тобі дякую! Іншим теж не показуй виду, нехай ні про що не здогадуються. Мені треба йти. Ти, милостивий пане, такий добрий до мене, що мені слів бракує. Але відтепер нам доведеться бачитись тільки на людях. Скажи мені ще, ти не гніваєшся, не затаїв кривди?.. Мука — це одне, а кривда — геть інше... Пам’ятай, ти віддаєш мене Богові, йому одному... Не забувай про це!

Кетлінг хотів щось сказати, але страждання його були такі великі, що лише якісь невиразні звуки, схожі на тихий стогін, зірвалися у нього з вуст. Він обхопив долонями Кшисине обличчя, наблизив до свого і довго не відпускав на знак того, що вибачає їй і благословляє її.

Після цього вони розійшлися. Кшися пішла до костьолу, а Кетлінг — на вулицю, щоб не зустрітися ні з ким зі своїх знайомих.