Кшися повернулася додому аж над полудень і застала там славнозвісного гостя — ксьондза підканцлера Ольшовського22. Він приїхав несподівано провідати пана Заглобу, бажаючи, як сам сказав, «познайомитися з таким доблесним жовніром, розум якого подібний світочу, а військові подвиги — взірець для усього рицарства славної Речі Посполитої».

Пан Заглоба, правду кажучи, був вельми здивований, та ще більше улещений тим, що на очах у всіх жінок йому виявлено таку честь. Він неабияк пишався, червонів, витирав піт, а водночас хотів довести пані стольниковій, що така увага з боку найвпливовіших достойників краю для нього річ звична.

Кшися, яка встигла познайомитися з прелатом і побожно поцілувати йому руку, сіла поруч Басі, рада, що ніхто не приглядатиметься до неї і не помітить слідів недавньої бурі.

Тим часом ксьондз підканцлер обсипав похвалами пана Заглобу так щедро і легко, що здавалося, він жменями дістає їх зі своїх обшитих фіолетовим мереживом рукавів.

— Не думайте, ваша милость, — казав він, — що я приїхав сюди тільки заради цікавості, щоб поглянути на доблесного мужа, шанованого нашим рицарством, хоч пошана — завжди достойний вінець для героя, але туди, де, окрім мужності, досвідченість і бистрий розум живуть, люди й задля власної користі приїхати раді.

— Досвідченість, — скромно відповів пан Заглоба, — особливо у військовому ремеслі, з роками приходить, і, можливо, саме тому покійний пан Конецпольський, батько хорунжого нашого, часом ради у мене питав, а згодом і пан Миколай Потоцький, і князь Ієремія Вишневецький, і пан Сапега, і пан Чарнецький до неї вдавалися, хоч прізвисько Улісс мені занадто лестить, і я від нього категорично відмовляюся.

— І все ж, ваша милость, воно так до вас прилипло, що інколи якийсь промовець і справжнього наймення не назве, натякне тільки — «наш Улісс», і годі, усі знають, про кого йдеться. У наші сьогоднішні важкі й підступні часи, коли багато хто не може знайти опори і не знає, на кого спертися, до кого пристати, я сказав собі: «Піду! Послухаю, що кажуть люди, позбудуся сумнівів, спробую просвітити свій розум мудрою порадою». Ви здогадалися, ваша милость, що я про обрання короля кажу, коли всяка censura candidatorum******** чомусь доброму прислужитися може, а що вже й говорити про таку, яку із уст вашої милості почути можна. Чув я і серед рицарства думку, усіма під оплески підхоплену, ніби ви, ваша милость, не раді чужоземців бачити, що так прагнуть сісти на наш шляхетний трон. А ще чув, наче казали ви, що Вази не чужі для нас були, бо в їхніх жилах кров Ягеллонів текла23, а оці вискочні й прибульці, як ви, ваша милость, мовляв, висловилися, ні старопольських звичаїв наших не знають, ні вольнолюбства нашого пошанувати не зуміють, і від цього надто легко absolutum dominium вийти може. Я, милостивий пане, віддаю належне вашому розуму, це глибокі слова, але даруйте, якщо запитаю: чи справді вами це сказано було, чи ці мудрі сентенції opinio publico******** належать?

— Ці дами усього свідки, — відповів пан Заглоба, — нехай вони скажуть, якщо провидіння волею своєю їх нарівні з нами даром мови обдарувало.

Ксьондз підканцлер мимоволі глянув на пані Маковецьку, а слідом за нею і на обох панянок, що тісно притислися одна до одної.

На хвилю запала тиша.

Та ось зненацька пролунав сріблястий голосок Басі:

— А я нічого не чула!

Сказавши це, Бася страшенно збентежилася, зашарілася аж по вуха, отож панові Заглобі довелося її захистити.

— Вибачте їй, ваша достойносте! Молода вона й пустотлива! Але guod attinet кандидатів, я не раз казав, що через цих чужоземців ми наших польських вольностей можемо позбутися.

— І я цього боюся, — відповів ксьондз Ольшовський, — але якщо б ми й хотіли знайти й обрати Пяста, плоть від плоті, рідну кров, то скажіть, у який бік звернути наші серця? Думка про нового Пяста, ваша милость, така слушна, що як полум’я котиться краєм, я і на багатьох сеймиках, де народ іще підкупом не розбещений, один голос чув: «Пяст! Пяст!»

— Правда! Правда! — підтвердив пан Заглоба.

— І все-таки куди легше вигукнути «Пяст! Пяст!», — провадив далі ксьондз Ольшовський, — аніж на ділі знайти того, про кого ми думаємо повсякчас. Тому не дивуйтеся, ваша милость, що я спитаю прямо: кого ви маєте на прикметі?

— Кого я маю на прикметі? — повторив трохи спантеличений пан Заглоба.

Він відкопилив губу і насупив брови. Важко було йому так швидко відповісти, бо досі він не лише нікого не мав на прикметі, а й узагалі не думав про те, на що натякав святий отець. Зрештою, пан Заглоба й сам добре знав, що ксьондз підканцлер веде із ним гру, але залюбки піддавався, тому що йому це дуже лестило.

— Я тільки in principio******** говорив, що нам Пяст потрібен, — одповів він нарешті, — проте насправді імені не називав.

— Чував я про амбітні наміри князя Богуслава Радзивілла, — буркнув ніби ненароком ксьондз Ольшовський.

— Доки груди мої ще дихають, доки в жилах моїх не захолола кров, — заволав проникливо пан Заглоба, — не бути цьому! Ліпше вмерти, аніж бачити, що народ, честь і совість свою зганьбивши, зрадника і юду на віддяку за віроломство королем своїм обрав!

— Як на мене, це голос не лише розуму, а й громадянської добропорядності, — знову тихо пробурчав підканцлер.

«Еге ж, — подумав пан Заглоба, — ти зі мною задумав погратися, дай-но і я з тобою пограюся».

Ольшовський провадив далі, ніби відповідаючи на думки свого опонента:

— Куди попливеш ти, розбитий кораблю Вітчизни моєї? Які бурі, які скелі на тебе чекають? Не до добра це, якщо стерновим твоїм виявиться чужоземець, але, напевно, так і станеться, коли з-поміж синів твоїх достойнішого не знайдеться!

Тут він розвів своїми білими руками, на яких виблискували коштовні каблучки, і, понуривши голову, сумно промовив:

— Хто залишається? Конде, лотаринжець або князь Нейбурзький?.. І більше нікого!

— Не може бути! Є Пяст! — відповів пан Заглоба.

— Хто? — запитав ксьондз підканцлер.

Настало мовчання.

І знову заговорив підканцлер:

— Чи є той єдиний, кого підтримали б усі? Де знайти такого, який би відразу припав рицарству до серця, щоб ніхто не смів нарікати на обранця?.. Був один серед усіх справді найдостойніший, слава осявала його як сонце, і він був приятелем тобі, доблесний жовніре. Так, був...

— Князь Ієремія Вишневецький! — не дав договорити йому пан Заглоба.

— Авжеж! Але він у могилі...

— Живий син його! — відповів пан Заглоба.

Підканцлер заплющив очі й сидів якийсь час мовчки; відтак зненацька підвів голову і, глянувши на пана Заглобу, поволі промовив:

— Я дякую Богові, що він напоумив мене побалакати з вами, милостивий пане. Справді-бо! Живий син великого Ієремії, молодий і сповнений надій князь, перед яким Річ Посполита і до сьогодні в неоплатному боргу. Але від незліченних багатств нічого у нього тепер не лишилося, слава — його єдиний спадок. Тож у наш розбещений час, коли кожний тільки й дивиться, де б золото поцупити, хто зупинить на ньому свій вибір, у кого вистачить відваги висунути його кандидатуру? У вас, милостивий пане, — так. Та чи багато таких знайдеться? Хоч це й не дивно, що той, хто увесь вік бився як лев на бранному полі, не побоїться й на елекційному позмагатися, з усіх сил боронячи справедливість... Але чи підуть слідом за ним і інші?

Ксьондз підканцлер на мить задумався і, піднісши очі до неба, продовжував:

— Шляхи Господні незбагненні. Ніхто не знає, якою буде воля Всевишнього. Ніхто! Ось і я щоразу, як тільки згадаю про вас, милостивий пане, і про те, що все наше рицарство ладне за вами йти, я з подивом відчуваю, як душа моя сповнюється надією. Скажіть мені, ваша милость, як на сповіді, чи було щось коли-небудь для вас неможливим?

— Не було нічого й ніколи! — переконливо відповів пан Заглоба.

— Однак відразу, прямо, називати імені князя не слід. Треба, щоб вуха до нього потроху звикли, та й у недругів ваших воно не повинне викликати побоювання. Нехай ліпше пожартують та посміються, аніж кувати лихо... А може, Бог дасть, коли партії ворогувати втомляться, на ньому й зійдуться... Торуйте, ваша милость, йому потроху дорогу і не втомлюйтеся трудитись, бо це ваш кандидат, він вашого розуму і досвіду гідний. Нехай благословить вас Бог у ваших намірах...