— Чи смію я припускати,— запитав пан Заглоба,— що й ви, святий отче, на князя Міхала робитимете ставку?

Ксьондз підканцлер дістав із-за рукава маленьку книжку, на якій чорніла надрукована масними літерами назва Censura candidatorum, і відповів:

— Читайте, ваша милость, нехай книжечка ця сама про все розповість.

Тут ксьондз підканцлер зібрався був іти, але пан Заглоба зупинив його і промовив:

— Е ні, святий отче, я ще не все сказав. Насамперед хотів би подякувати Всевишньому за те, що каблучка з печаткою тепер у таких руках, які людські серця роблять м’якшими за віск.

— Про що ви, милостивий пане? — здивовано запитав підканцлер.

— А ще я хочу, аби ви знали, святий отче, що князь Міхал мені вельми до серця припав, бо я батька його знав і любив і під його орудою бився укупі з приятелями моїми, котрі теж дуже зрадіють, що мають нагоду віддати синові всю ту любов, яку до батька його виявляли. Ось тому я й ладен голосувати за цього кандидата обіруч і ще сьогодні погомоню про це з паном підкоморієм Кшицьким24, чоловіком знатним і давнім моїм приятелем, котрого вся шляхта шанує, та й важко було б його не любити. Тож обидва робитимемо все, що нам до снаги, і Бог нам віддячить за наші труди.

— Нехай янголи Господні будуть вашими провідниками, милостивий пане, — відповів ксьондз підканцлер, — якщо так, то нічого більше й не треба.

— Опріч благословіння вашого, святий отче. І ще одненького мені хотілося: щоби ви, святий отче, не подумали про мене так: «Свої desiderata в уста я йому вклав, що це він, мовляв, сам кандидатуру князя Міхала invenit********, інакше кажучи, пошився у дурні...» Святий отче! Я за князя Міхала стою тому, що він мені до вподоби, ось у чім річ! І вам, як я бачу, теж... Оце й усе! Я за нього — заради княгині-вдови, заради моїх приятелів, заради віри у такий бистрий розум, котрий явив нам зараз справжнісіньку Мінерву.

Тут пан Заглоба злегенька вклонився підканцлерові й провадив далі:

— Але аж ніяк не тому, що, як мала дитина, дав себе вмовити, ніби це власне моє бажання, і не тому, зрештою, що я останній бовдур, а тому, що, коли хто мудрий мені мудре слово скаже, старий пан Заглоба завше відповість: «Я згоден. Нехай так і буде!»

Старий шляхтич уклонився ще раз і замовк. Ксьондз підканцлер спочатку був дуже збентежився, але, побачивши гарний настрій шляхтича і те, що все так добре обернулося, розсміявся від душі і, схопившись за голову, заходився повторювати:

— Улісс та й годі, нічого не скажеш, справжнісінький Улісс! Пане брате, якщо хочеш добре діло зробити, дотримуватися етикету треба, та з вами, як я гляну, ліпше відразу перейти до суті. До чого ж ви мені до душі припали!

— Точнісінько як мені князь Міхал припав!

— Нехай же пошле вам Господь Бог здоров’я! Гай-гай! Дали ви мені урок, милостивий пане, але я радий! Вас, як старого горобця, на полові не зловиш... А той перстеник, що його я вам подарував, нехай на згадку про нашу colloguium******** буде.

А пан Заглоба йому на це:

— Нехай той перстеник залишається на місці...

— Зробіть це задля мене...

— І не подумаю! Хіба що іншим разом... згодом... після обрання...

Ксьондз підканцлер зрозумів його слова, тому більше не наполягав і з прояснілим обличчям вийшов.

Пан Заглоба провів його аж до брами і поворітьма бурмотів:

— Хе! Добре я його провчив! Ти розумний, але і я не в тім’я битий!.. Проте честь мені виявлено, і немалу! Відтепер у цей двір сановники помчать наввипередки... Цікаво мені знати, що про це наше жіноцтво думає?

Жінки й справді не могли опам’ятатися від подиву, і пан Заглоба у їхніх очах виріс мало не до стелі, особливо в очах пані Маковецької.

— Ну й мудрець же ви, ваша милость, — із запалом вигукнула вона, щойно він з’явився у дверях. — Мудрістю перевершили самого Соломона!

А він, усміхаючись, відповів:

— Кого ти кажеш, милостива пані, я перевершив? Зачекай лишень трохи, побачиш тут і гетьманів, і єпископів, і сенаторів. Ще й відмахуватися од них будеш, хіба що за портьєру сховаєшся...

Подальшу розмову перервала поява Кетлінга.

— А тобі, Кетлінгу, потрібна протекція? — заволав пан Заглоба, насолоджуючись і далі власною персоною.

— Ні! — відповів засмучений рицар.— Протекція мені не потрібна, я знову їду, і надовго.

Пан Заглоба глянув на нього уважніше.

— А чого вигляд маєш такий, ніби тебе щойно з хреста зняли?

— Тому що їхати треба.

— Далеко?

— Дістав я листа із Шотландії від давніх приятелів батькових і моїх. Справи потребують моєї негайної присутності, можливо, надовго... Жаль мені з вами, приятелі любі, розлучатися, але нема ради!

Пан Заглоба вийшов на середину кімнати, глянув на пані Маковецьку, а відтак по черзі на панянок і запитав:

— Чули? В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь!

******** Оцінка кандидатів (лат.).

******** Громадській думці (лат.).

******** У принципі (лат.).

******** Подав (лат.).

******** Розмову (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХVІ

Почувши звістку про від’їзд Кетлінга, пан Заглоба хоч і здивувався, але попервах не запідозрив нічого лихого: легко було повірити, що Карл ІІ, пригадавши послуги, виявлені родиною Кетлінга трону під час недавніх заворушень, вирішив тепер щедро винагородити останнього нащадка знатного роду. Така версія здавалася цілком правдоподібною. Кетлінг до того ж показав панові Заглобі заморські листи, чим остаточно його переконав.

Але від’їзд цей руйнував усі плани старого шляхтича, і він із тривогою думав про майбутнє.

Пан Володийовський, судячи з листа, от-от мав повернутися, розмірковував пан Заглоба, а там у степу вільні вітри його журбу давно розігнали. Повернеться він моторним парубком і відразу ж освідчиться панні Кшисі, до якої він, як на лихо, мав неабиякий потяг. А потім?.. Потім Кшися, ясна річ, дасть згоду — як же такому кавалерові та ще й братові пані Маковецької відмовити, а бідолашний коханий гайдучок залишиться на мілині.

Із упертістю, притаманною старим людям, пан Заглоба вирішив наполягти на своєму і поєднати Басю з маленьким рицарем.

Хоч як умовляв його пан Скшетуський, хоч як намагався він сам себе часом урезонити, ніщо не допомогло. Щоправда, іноді він давав собі слово ні у що не втручатися, та згодом іще завзятіше повертався до думки заручити їх. Цілісінькими днями міркував він про те, як би все спритно влаштувати: укладав плани, вигадував хитромудрі фортелі. І так цим переймався, що коли, як йому здавалося, справу вже зроблено, він гучно вигукував:

— Нехай же благословить вас Бог, діти мої!

Але тепер він бачив, що мрії його ніяк не збуваються. Отож, махнувши на все рукою, пан Заглоба вирішив покластися на волю Божу, змирившись із тим, що Кетлінг до від’їзду навряд чи наважиться зробити рішучий крок і порозумітися з Кшисею. І тільки з жалю й цікавості надумав наостанок розпитати молодого рицаря, коли він збирається їхати і що ще хотів би зробити перед тим, як покине Річ Посполиту.

Покликавши Кетлінга на розмову, пан Заглоба звернувся до нього із зажуреним обличчям:

— Нічого не врадиш! Кожен живе за своїми планами, тому не стану я тебе відмовляти, скажи лишень, коли до наших країв повернешся...

— Хіба я можу знати, що на мене там чекає — які справи і які пригоди? — відповів Кетлінг. — Повернуся, коли зможу, залишуся назавше, якщо доведеться...

— Побачиш, усе одно тебе до нас потягне.

— Дай Боже, аби й могила моя була тут, на цій землі, яка дала мені все, що могла дати.

— От бачиш! В інших краях чужоземець довіку пасинком лишається, а наша земля-матінка руки до нього тягне і на грудях своїх зігріти готова.

— Правда, щира правда! Та, певно, не судилося. У колишній вітчизні моїй усе я можу знайти, усе, окрім щастя.

— Отож-бо! А чи не казав я тобі: залишся з нами, одружися, та не послухав ти мене. Був би одружений, то, хоч би й виїхав, усе одно б до нас повернувся, хіба що дружину через водні стихії переправити б відважився, чого я тобі не раджу. Казав же я тобі! Але ти не послухав старого шляхтича!