Сказавши це, пан Заглоба почав уважніше вдивлятися у Кетлінга, чекаючи від нього якихось пояснень, одначе той сидів мовчки, понуривши голову і дивлячись у землю.
— Ну і що ти скажеш на це, га? — запитав після короткої паузи пан Заглоба.
— Не було для цього жодного приводу, — поволі відповів молодий рицар.
Пан Заглоба заходив кімнатою, потім зупинився перед Кетлінгом, заклав руки назад і промовив:
— А я кажу, був! А якщо ні, то відсьогодні не перепоясати мені більше оцим поясом свого черева. Кшися гідна уваги, і ти їй любий.
— Дай Боже, аби й надалі так було, навіть якщо і моря нас розділять.
— Ти щось іще сказати хотів?
— Більш нічого! Більш нічого!
— А з нею ти розмовляв?
— Милостивий пане, дай мені спокій! А то й так від’їздити тяжко!
— Кетлінгу, хочеш, я за тебе поговорю, доки не пізно?
Кетлінг, пам’ятаючи, як благала його Кшися тримати їхні почуття у таємниці, подумав, що, можливо, вона буде рада, коли він, маючи нагоду, вголос од них відмовиться.
— Запевняю, ваша милость, — сказав він, — це нічого не дасть. Я переконаний у цьому і тому зробив усе, щоб викинути з голови марні мрії, а втім, питай, коли сподіваєшся на диво!
— Он як! Якщо ти сам викинув її з голови, — промовив трохи з гіркотою пан Заглоба, — тут уже ніхто не допоможе. Тільки, коли правду казати, я гадав, що ти кавалер хоробріший...
Кетлінг підвівся і, піднісши руки до неба, із несподіваною для самого себе запальністю відповів:
— Який сенс мріяти про прекрасну зірку у високості? Ні я до неї злетіти не можу, ні вона до мене спуститися. Лихо тому, хто взагалі за золотим місяцем зітхає!
Почувши таке, пан Заглоба засопів від гніву. У нього аж дух перехопило, і він довго не міг здобутися на слово. Нарешті, трохи заспокоївшись, уривчастим голосом відказав:
— Голубе мій, не май мене за телепня і, якщо істиною почастувати хочеш, знай, що даєш її чоловікові, котрий харчується не чорною блекотою, а хлібом і м’ясом... Якби я зараз з’їхав із глузду й сказав тобі, що шапка моя — це місяць, до якого рукою не дотягтися, доведеться мені з голою макітрою містом розгулювати, і мороз, як злий пес, мене за вуха хапатиме. Я таких істин не визнаю, бо знаю, що дівка ця зараз тут, через три кімнати сидить, вона їсть і п’є, як усі люди, а коли ходить, ноги переставляє. На морозі у неї ніс червоніє, у спеку їй душно, коли комар укусить, їй почухатись хочеться, а на місяць вона тільки тим схожа, що без бороди. А коли на твій лад міркувати, то всяка ріпа — астролог. Що ж до Кшисі, то гляди: якщо ти тільки залицявся, нічого їй не обіцяв — це одне, але якщо ти голову дівці заморочив, а тепер кажеш «місяцю ясний» і хочеш п’ятами накивати, тоді ти честь свою, так само як і розум, будь-якою стравою нагодувати можеш. Ось у чому річ!
— Не солодко, а гірко у мене в роті від тієї страви, якою харчуюся, — відповів йому Кетлінг. — Їду я тому, що мушу, а не питаю тому, що нема про що. Але ви, милостивий пане, криво про мене думаєте... Бачить Бог, ще й як криво!
— Кетлінгу! Ти чоловік порядний, я це знаю, тільки-от ваших манер я збагнути не можу. За наших часів хлопець ішов до дівчини і казав їй просто у вічі: «Хочеш — будь мені дружиною, а не хочеш — бувай здорова!» І все було чітко і ясно. А той, хто недорікою був, посилав замість себе когось красномовного. Я свої послуги тобі пропонував і тепер пропоную. Піду, спитаю, відповідь тобі доповім, а ти вирішуй — їхати тобі чи залишатися...
— Поїду! Інакше бути не може і не буде!
— Поїдеш — повернешся.
— Ні! Милостивий пане, зроби ласку, не говори більше нічого про це. Якщо хочеш задовольнити свою цікавість, запитай, але мене не вплутуй...
— О Господи! Невже ти запитував?
— Не треба більше про це! Благаю тебе!
— Гаразд, поговорімо про погоду... Хай би вас грім побив укупі з вашими манерами! Ти маєш їхати, а я тут усе проклинати!
— Прощавайте, ваша милость, мені час!
— Постривай! Постривай! Дай відсапнути трохи! Любий Кетлінгу, ти так і не сказав мені, коли їдеш?..
— Щойно владнаю справи. Хотів би з Курляндії своєї чверті від оренди дочекатися, а маєток, у якому ми жили, я продав би, якщо покупець знайдеться...
— Нехай пан Маковецький купить або пан Міхал! Боже правий! Невже ти так і поїдеш, не попрощавшись із паном Міхалом?
— Радий був би з ним попрощатися!
— Він ось-ось приїде! З години на годину! Може, він вас із Кшисею зведе...
Тут пан Заглоба замовк, зненацька охоплений якоюсь тривогою.
«Прислужитись я Міхалові у доброму ділі хотів, — подумав він, — та, мабуть, лихий мене попутав, бо і він супроти цього діла, тож коли б у Кетлінга з Міхалом discordia******** не сталася, нехай собі ліпше шотландець їде...»
За мить пан Заглоба, чухаючи лисину, промовив:
— Гомонів я з тобою про те, про се, бо добра щиро тобі бажаю. Полюбив я тебе, от і намагаюся будь-що утримати, навіть Кшисею, як мишу шматочком сальця, приманював... Але все це із прихильності сердечної. Що мені старому до ваших справ? Тож насправді це тільки доброзичливість, та й годі... А в свати не набиваюся, бо якби хотів когось засватати, то почав би з себе... Поцілуймося на прощання, Кетлінгу, і не гнівайся, якщо скривдив...
Кетлінг обійняв пана Заглобу, котрий розчулився і звелів подати дзбанок вина, примовляючи:
— Тепер із нагоди твого від’їзду щодня такий випиватимемо.
І випили, після чого Кетлінг попрощався й пішов. А вино тим часом збадьорило дух пана Заглоби, він знову почав розмірковувати про Басю, про Кшисю, про пана Володийовського і Кетлінга; поєднував їх у пари, благословляв і, нарешті, занудьгувавши за своїми пестухами, сказав собі:
— Піду-но я гляну, що там поробляють мої кізоньки...
Панянки сиділи собі у кімнаті по другий бік сіней і шили. Пан Заглоба привітався до них і заходився снувати кімнатою, ледве переставляючи ноги, які, після випитого дзбанка, не дуже добре його слухалися. Ходячи, він поглядав на панянок. Вони сиділи одна біля одної, і світла голівка Басі торкалася чорнявої Кшисиної голови. Бася водила за ним очима, а Кшися вишивала так швидко, що ледве можна було встигнути поглядом за рухом її голки.
— Гм! — озвався пан Заглоба.
— Гм! — повторила Бася.
— Не передражнюй мене, бо я сердитий!
— Ой, не дай мені Боже голови позбутися! — з удаваним переляком вигукнула Бася.
— Калат, калат, калатало! Прикуси свого язичка!
Сказавши це, пан Заглоба наблизився до панянок упритул і, взявшись руками в боки, без зайвих слів запитав:
— Підеш за Кетлінга? Засилати сватів?
— Аж п’ятьох! — не втрималась Бася.
— Тихо ти, мухо, не про тебе річ! Кшисю, до тебе звертаюся! Підеш за Кетлінга?
Кшися трохи зблідла, хоч спершу теж подумала, що пан Заглоба не її, а Басю запитує. Відірвавши погляд од вишивання, вона глянула на старого шляхтича своїми прекрасними темно-блакитними очима.
— Ні! — відповіла вона спокійно.
— Ну що ж, принаймні коротко! І за це дякую! І чого ж це, милостива панно, ти не хочеш за нього?
— Бо я ні за кого не хочу!
— Кшисю! Розкажи про це комусь іншому! — втрутилась у розмову Бася.
— А чому це у нашого жіноцтва така огида до шлюбу, — розпитував далі пан Заглоба.
— Це не огида, просто я маю бажання до кляштору піти, — відповіла Кшися.
І така журба й рішучість були у неї в голосі, що ані Бася, ані пан Заглоба ні на мить не засумнівалися у її намірі. Їх ошелешило почуте, і вони здивовано дивилися то одне на одного, то на Кшисю.
— Гм! — першим оговтався пан Заглоба.
— Маю бажання до кляштору піти! — з насолодою повторила Кшися.
Бася глянула на неї раз, потім другий, і раптом руки її обвилися довкола Кшисиної шиї, а рум’яні губи притулилися до Кшисиної щоки.
— Кшисю! — швидко заторохтіла вона. — Скажи, скажи, що це ти говорила на вітер, що все вигадала! А то зараз зареву, бігме, зареву!
******** Сварка (лат.).
