c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХVІІ

Після побачення з паном Заглобою Кетлінг зайшов іще до пані Маковецької і пояснив їй, що через пильні справи має залишитися у місті, а можливо, перед головною подорожжю, заїхати ще на кілька тижнів до Курляндії, і тому не зможе далі особисто приймати пані стольникової у своїй сільській садибі. Він благав, щоб вона, як і досі, вважала його дім своїм і мешкала в ньому, очікуючи чоловіка і пана Міхала, тим паче, що ось-ось і вибори. Не бажаючи, щоб оселя стояла пусткою і нікому не приносила пожитку, пані Маковецька згодилася.

Після цієї розмови Кетлінг зник і не показувався більше ані в садибі, куди невдовзі знову переїхала пані Маковецька з панночками, ані в околицях Мокотова. Та одна тільки Кшися відчувала його відсутність: у пана Заглоби вибори були на думці, а Бася з пані стольниковою так близько перейнялися Кшисиним наміром піти до кляштора, що ні про що інше не могли думати.

Проте пані Маковецька навіть не пробувала відмовляти Кшисі від такого важливого кроку, не маючи сумніву, що й чоловік не робитиме цього: за тих часів уважалося, що чинити спротив таким намірам гріх і образа Бога.

Тільки пан Заглоба при всій своїй побожності міг би, мабуть, наважитися сказати щось наперекір, якби його це бодай трішечки обходило, але його це зовсім не обходило, і він нишком вичікував, тішачись у душі, що все на краще і Кшися тепер не стоятиме на дорозі у його улюбленого гайдучка. Тепер пан Заглоба був упевнений, що його найпотаємніші плани здійсняться, і з усією пристрастю віддався виборам. Він об’їздив шляхту, що прибула до столиці, або ж проводив час у розмовах із ксьондзом Ольшовським, котрого врешті-решт полюбив, ставши його фамільярним спільником.

Після кожної розмови з ним він повертався додому дедалі пристраснішим прихильником Пяста і дедалі запеклішим супротивником чужоземців. Пам’ятаючи настанови ксьондза підканцлера, він діяв тихо, але не минало дня, щоб йому не вдалося схилити когось на бік свого кандидата, і сталося так, як воно зазвичай буває: пан Заглоба до того запалився, що забув про все на світі, окрім, звісно, бажання поєднати Басю з паном Володийовським.

А тим часом вибори короля наближалися.

Весна вже звільнила від криги річки, повіяли теплі дужі вітри, від подиху яких розпукуються на деревах бруньки, а ластівки, якщо вірити народним прикметам, розсипаються ланцюжками, щоб згодом будь-якої миті випірнути на яскраве сонячне світло з холодної безодні. Тож укупі з ластівками й іншим мандрівним птаством поквапилися на урочистості й гості.

Першими злетілися купці, яким таке скопище обіцяло чималі зиски, бо люду, якщо рахувати вельмож із їхнім почтом, шляхту, слуг і військо, зібралося десь близько півмільйона. Були тут і англійці, й голландці, і німці, й москалі, притяглися й татари, турки, вірмени і навіть перси, привізши з собою сукна, полотно, дамаські тканини, парчу, хутра, коштовності, парфуми й усілякі солодощі. На вулицях і за містом поставили ятки, порозкладали крам. Свої базари організували й у приміських селах, адже відомо було, що Варшава не вмістить і десятої частини усіх виборців і цілі їх юрби зупиняться за міськими мурами, як, зрештою, і бувало під час обрання та коронації.

З усіх усюд почала з’їжджатися і шляхта, ще й так дружно, такими незліченними полчищами, що якби вона завжди так біля рубежів Речі Посполитої у години небезпеки стояла, ніколи б ворожій нозі їх не переступити.

Ширилися чутки, що на виборах буде неспокійно, бо пристрасті вирували довкола трьох головних кандидатів: Конде, князя Нейбурзького і князя Лотаринзького. Подейкували, що кожна партія битиметься за свого претендента.

Тривога огорнула серця, дух суперництва розпалювався дедалі дужче. Дехто пророкував громадянську війну, чутки ці пускали великі військові дружини, які мав кожен магнат. Вони з’їжджалися завчасу, готові до всіляких сутичок.

Коли Річ Посполита опинялася в біді, коли ворог заносив у неї над головою меч, не міг король, не могли гетьмани супроти нього навіть жменьку війська зібрати, а зараз Радзивілли самі прийшли та ще й наперекір закону і постановам армію у кільканадцять тисяч привели. Чимале військо зібрали й Паци; могутні Потоцькі теж були напоготові; трохи менше вояків мали інші вельможі — польські, литовські, руські. «Куди ж попливеш ти, розбитий кораблю Вітчизни моєї?» — дедалі частіше повторював ксьондз Ольшовський, але й сам він теж був корисливий. Про себе і власну могутність думали ці нікчемні честолюбці, жадібні й розпусні, ладні будь-якої миті розпалити вогонь міжусобної війни.

Юрби шляхти прибували з кожним днем, і було зрозуміло, що коли після сейму почнуться вибори, проти такого збориська не встоїть навіть наймогутніший магнат. Але й ця сила-силенна нездатна була щасливо вивести корабель Речі Посполитої на тихі води, бо голови цих людей поринули в морок і курище, а душі — розбещені.

Усе свідчило, що вибори будуть жахливими, та ніхто не знав, що вони виявляться усього-на-всього жалюгідними, адже, окрім пана Заглоби, майже всі, хто трудився в ім’я Пяста, навіть не здогадувалися про те, що через тупість шляхти й війни між магнатами посадити князя Міхала на трон буде дуже легко. Тільки пан Заглоба почувався як риба у воді. Щойно почався сейм, він перебрався до міста і лише зрідка навідувався до маєтку Кетлінга провідати свого гайдучка. Але відтоді, як Кшися зібралася до кляштору, Бася занепала духом, і старий часом забирав її до Варшави походити базарами і трохи розважитися.

Виїздили вони на світанку, а привозив її пан Заглоба аж пізно ввечері. Дорогою і в самому місті все тішило зір дівчини: і люди, і рідкісний крам, і строкатість юрби, і пишність вишколених військ.

Басині очі світилися мов дві вуглини, вона без кінця крутила головою навсібіч, немовби на шарнірах, не в змозі надивитися й намилуватися, і весь час засипала пана Заглобу запитаннями, а він був радий зайвий раз продемонструвати свою вченість і житейську мудрість. Часто-густо їхню коляску супроводжував цілий ескорт. Рицарі вельми захоплювалися красою дівчини, її бистрим розумом, а пан Заглоба розповідав їм історію про качине полювання і підстреленого з дробовика татарина, чим викликав у них неабияке захоплення.

Якось вони поверталися додому дуже пізно, бо всенький день дивилися на почет і військо пана Фелікса Потоцького. Ніч була ясна й тепла, над лугами висів густий білий туман. Пан Заглоба завше любив повторювати, що на великій дорозі, де сила-силенна жовнірів і челядників, треба остерігатися розбійників, та цього разу він міцно заснув. Дрімав і візник, тільки Бася, розбурхана уява якої ніяк не могла вгамуватися, не спала.

Зненацька до слуху її долинув кінський тупіт.

Потягши пана Заглобу за рукав, Бася сказала:

— Якісь вершники шкварять за нами!

— Що, як, хто? — запитав спросоння пан Заглоба.

— Вершники якісь шкварять за нами!

Пан Заглоба прокинувся остаточно.

— Хе! Чого це зразу шкварять? Чути тупіт, ну й що, може, це просто хтось їде собі цією самою дорогою...

— А я впевнена, що це розбійники!

Бася говорила з такою переконаністю, бо їй страшенно хотілося пригод, зустрічі з розбійниками. Вона давно чекала нагоди показати свою відвагу, і тому, коли пан Заглоба, сопучи й бурмочучи собі під ніс, заходився витягати з сидіння пістолети, які завше з собою возив «про всяк випадок», почала упрохувати його, щоб один із них він дав їй.

— У першого, хто наблизиться, я не схиблю. Тітка з мушкета стріляє кепсько, але вона вночі не бачить. Присягаю вам, це розбійники! Ой Боже! Хоч би вони нас зачепили! Дайте обріз, милостивий пане, та хутчій!

— Добре! — відповів пан Заглоба. — Але ти мені дай слово, що без моєї команди не вистрелиш. Тобі тільки дай зброю у руки, і ти ладна, не спитавши «стій, хто йде!», пальнути у першого-ліпшого, а потім з’ясовуй!

— То я спершу спитаю: «Стій, хто йде?»

— Ба, а якщо це пияки якісь проїздитимуть і дівчині щось не зовсім тактовне скажуть?