— Пальну тоді межи очі! Гаразд?

— Ах ти, паливода! От і бери тебе після цього до столиці! Сказано — без команди не стріляти!

— Добре. Я спитаю: «Стій, хто йде?», але таким басом, що ніхто не впізнає.

— Згода. Ой! Вони вже зовсім близько. Будь певна, це якісь статечні люди, бо грабіжники вискочили б зненацька із яру.

Та позаяк розбійників на дорогах вистачало і розповідей про всілякі випадки теж, пан Заглоба наказав візникові-челяднику зупинитися у добре освітленому місці, за декілька кроків від дерев, що чорніли попереду.

Тим часом четверо вершників були вже за кільканадцять кроків. Тоді Бася, відважившись, запитала грізним басом, що йому, як їй здавалося, міг позаздрити будь-який драгун:

— Стій, хто йде?

— А ви чого стовбичите на дорозі? — відповів один із вершників, котрий вирішив, що у них щось негаразд з упряжжю чи возом.

Почувши цей голос, Бася враз опустила обріз і крикнула панові Заглобі:

— Лелечко! Та це ж дядько!

— Який дядько?

— Маковецький...

— Гей ви там! — гукнув пан Заглоба. — Чи це часом не пан Маковецький із паном Володийовським їдуть?

— Пан Заглоба? — озвався маленький рицар.

— Міхале!

Тут пан Заглоба заходився мерщій злазити з брички. Та ледве він перекинув одну ногу, як пан Володийовський зіскочив із коня й на млі ока опинився біля нього. Впізнавши при місячному сяйві Басю, він ухопив її за обидві руки і вигукнув:

— Вітаю вас сердечно, милостива панно! А де панна Кшися? Сестра? Усі здорові?

— Хвалити Бога, здорові! Нарешті ви, милостивий пане, приїхали! — промовила Бася, здригаючись від хвилювання. — І дядько тут! Дядьку!

Сказавши це, вона кинулась на шию панові Маковецькому, що саме підійшов до брички, а пан Заглоба тим часом обійняв пана Володийовського. Після довгих привітань почалася церемонія знайомства пана стольника з паном Заглобою, і обидва вершники, віддавши коней челядникам, пересіли у бричку: Маковецький із Заглобою на почесне заднє сидіння, Бася з Володийовським — на переднє.

Усі почали одне одного розпитувати, як зазвичай буває, коли люди довго не бачилися.

Пан Маковецький питав про дружину, а пан Володийовський ще раз поцікавився здоров’ям панни Кшисі. Він, здавалося, був здивований раптовим від’їздом Кетлінга, та не привертав до цього уваги, бо мав хутчій розповісти про те, як йому велося на далекій прикордонній заставі, як він там на ординців полював, як було у глухому краю сумовито, хоч і корисно — давнього життя спізнати.

— Отакечки, — оповідав він, — спершу видалося мені, немовби давні лубенські часи повернулися, і ми — Скшетуський, Кушель, Вершул і я — знову на Полтавщині вкупі... І тільки, коли мені рано-вранці принесли вмитися відро води, глянув я на себе — а волосся на скронях сиве, ні, думаю, не той я, що був колись, а втім, іноді здається: поки бажання ті самі, то й чоловік той самий.

— О, це ти як в око вліпив! — згодився пан Заглоба. — Либонь, там, на свіжих травах та на роздоллі й розум твій сил набрався, бо ніколи ще таким бистрим не був. Як то кажуть, охота гірш неволі! Немає ліпших ліків проти меланхолії.

— Що правда, то правда, — додав пан Маковецький. — Там у Міхала сила-силенна колодязів зі студеною водою, бо джерел поблизу нема. І от скажу я вам, милостиві панове, як вийдуть на світанні жовніри до колодязів, як заскриплять журавлями, прокидаєшся і встаєш із такою охотою, що хочеться дякувати Господеві Богу вже тільки за те, що на світі живеш.

— Хе! От би мені туди бодай на днину! — вигукнула Бася.

— Для цього тільки один засіб, — зауважив пан Заглоба, — вийти за пана ротмістра заміж.

— Рано чи пізно пан Нововейський ротмістром стане, — втрутився у розмову маленький рицар.

— Ще б пак! — спересердя заволала Бася, — я, здається, не просила вас, милостивий пане, замість гостинця пана Нововейського везти.

— А я і так милій панянці не його привіз, а солодощі й горішки. Панні Басі тут солодко буде, а йому там, сіромасі, гірко.

— От і віддайте йому все, нехай їсть, аж поки вуса виростуть.

— Як вам це подобається, милостивий пане, — сказав панові Маковецькому пан Заглоба, — отак вони між собою завжди! Одна лише втіха, що proverbium******** говорить: «Хто кого любить, той того й чубить».

Бася промовчала, а пан Володийовський, ніби очікуючи відповіді, весело глянув на її маленьке, освітлене ясним сяйвом обличчя, яке видалося йому таким гарним, що він мимоволі подумав: «Ну й кралечка, аж очі вбирає!..»

А втім, ще якась думка промайнула у нього в голові, бо він ураз обернувся до візника і крикнув:

— Ну ж бо, полічи коням ребра батогом і їдь хутко!

Бричка після цих слів покотилася так швидко, що певний час усі сиділи мовчки, і аж тоді, як колеса заскрипіли по піску, пан Володийовський промовив:

— У мене від’їзд Кетлінга увесь час стоїть на думці! Чого це перед самісіньким моїм приїздом, перед виборами йому замандюрилося поїхати?..

— Англійцям стільки ж діла до наших виборів, скільки до твого приїзду, — відповів пан Заглоба. — Кетлінг і сам місця собі не знаходив, що змушений був поїхати і нас покинути...

У Басі вже крутилося на язиці: «Не нас, а Кшисю», проте щось раптом утримало її, і вона не сказала ані слова ні про це, ні про Кшисин намір оселитися у кляшторі. Жіночим чуттям вона відчула, що обидві звістки можуть завдати панові Міхалу болю, змусити його страждати. Цей біль відгукнувся у неї в душі, і вона, попри свою поривчастість, замовкла.

«Про Кшисині наміри він і так довідається, — подумала Бася, — та коли пан Заглоба не зронив ні словечка, то й мені ліпше помовчати».

Тим часом пан Володийовський підганяв візника.

— Їдь хутчіш! — наказав він.

— Коней і всю поклажу ми на Празі залишили, — говорив пан Маковецький панові Заглобі, — а самі вирушили вчотирьох, хоч і проти ночі, бо на місці нам не сиділося.

— Вірю, — відповів пан Заглоба, — бачили, мабуть, ваша милость, скільки люду з’їхалося до столиці? За заставами обози й базари стоять — ні пройти, ні проїхати. Дивні речі розповідають люди про майбутні вибори, якось удома вам, милостивий пане, при нагоді, розкажу...

Тут вони заговорили про політику. Пан Заглоба намагався спроквола вивідати позицію стольника, а наприкінці розмови, обернувшись до пана Володийовського, запитав прямо:

— Ну а ти, Міхале, за кого галочку поставиш?

Але пан Володийовський замість відповіді здригнувся, ніби щойно прокинувшись, і промовив:

— Цікаво, чи вони вже сплять, чи, може, ми їх сьогодні ще побачимо?

— Напевно, сплять, — відповіла Бася солодким і трохи сонним голосом, — але прокинуться і неодмінно вийдуть вас зустріти, мосьпане.

— Ти так гадаєш, милостива панно? — радісно запитав маленький рицар.

І, знову поглянувши на Басю, освітлену сяйвом місяця, мимоволі подумав: «Ну й кралечка, аж очі вбирає!»

Недалечко вже було до Кетлінгової садиби, і невдовзі вони під’їхали до неї.

Пані стольникова з Кшисею спали, тільки слуги пильнували, чекали на пана Заглобу з Басею до вечері. В оселі почалася метушня; пан Заглоба звелів будити людей і подати вечерю.

Пан стольник хотів піднятися до дружини, але вона, зачувши гомін, здогадалася, хто приїхав, і, нашвидкуруч накинувши сукню, засапана збігла вниз, сміючись і плачучи від радості. Почалися вітання, обійми і розмови без кінця, які весь час переривалися вигуками.

Пан Володийовський не зводив очей із дверей, за якими зникла Бася і звідки ось-ось мала з’явитися кохана Кшися, промінячись тихою радістю, виблискуючи ясними очима, з незаплетеною у поспіху косою, але гданський годинник, що стояв у їдальні, цокав і цокав, час спливав, подали вечерю, а люба його серцю дівчина досі не з’являлася.

Нарешті вийшла Бася, проте сама, поважна і якась понура, підійшла до столу і, притримуючи рукою свічку, сказала панові Маковецькому:

— Кшися вечеряти не вийде, занедужала вона, але просить вас, дядьку, підійти до дверей, голос ваш почути хоче.