Пан Маковецький відразу ж підвівся і вийшов, а слідом за ним і Бася.

Маленький рицар грізно насупився і промовив:

— Цього я не сподівався, що сьогодні не побачу панни Кшисі. Невже вона й справді хвора?

— Та ні, здорова вона, — відповіла пані Маковецька, — тільки не до нас їй.

— Чого б це?

— А хіба милостивий пан Заглоба не казав тобі про її намір?

— Про який намір, заради Бога?

— У кляшторі хоче оселитися...

Пан Міхал закліпав очима, як чоловік, котрий не розчув, що йому сказали, потім перемінився на виду, підвівся, знову сів; умить піт зросив його чоло, він заходився витирати його долонями. У кімнаті запала глибока тиша.

— Міхале! — покликала його пані стольникова.

Він окинув непритомним поглядом її, пана Заглобу і нарешті страшним голосом промовив:

— Чи не прокляття висить наді мною?!

— Міхале, май Бога в серці! — вигукнув пан Заглоба.

******** Прислів’я (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХVІІІ

Цим окриком маленький рицар остаточно виказав таємницю свого серця і, коли він, підхопившись із місця, стрімко вийшов із кімнати, пан Заглоба і пані Маковецька довгенько дивилися одне на одного з остовпінням і тривогою. Нарешті пані Маковецька оговталася і сказала:

— Заради Бога, ваша милость, підіть до нього, розважте, втіште, а ні, то я піду.

— Не робіть цього, милостива пані, — відповів пан Заглоба. — Не ми там потрібні, а Кшися, а як нема її, ліпше його на самоті залишити, бо слова втіхи, не впору сказані, тільки поглиблять розпач.

— Тепер як на долоні видно, що він у Кшисю закоханий. Хто б міг подумати! Я знала, що він завше радий її товариству, але щоб такі пристрасті...

— Із готовим наміром сюди приїхав і в цьому своє щастя бачив, а тут ось — грім серед ясного неба.

— То чому ж він про це нікому не сказав ані словечка — ні мені, ні вам, милостивий пане, ні самій Кшисі? Може, вона б тоді й не вчинила такого...

— Дивно це, — відповів пан Заглоба, — адже він мені довіряв, як батькові рідному, на мій розум більше важив, аніж на власний, а тут ні пари з уст. Щоправда, сказав якось, що вони з Кшисею дружать, та й годі.

— Він завжди був скритний!

— А ви, люб’язна пані, хоч і сестра йому, а зовсім його не знаєте. Серце у нього, як очі у карася, на самісінькому виду. Щирішого чоловіка я не зустрічав. Але визнаю, що цього разу він нас обійшов, що правда, то правда. Та чи можете ви, милостива пані, бути впевненими, що у них із Кшисею не було освідчення?

— Матінко Божа! Кшися сама собі господиня, бо мій чоловік, її опікун, завжди казав їй: «Був би тільки чоловік достойний і походження шляхетного, а на багатство не зважай». Якщо б Міхал перед від’їздом їй освідчився, вона б відповіла «Так!» або «Ні!» — і все було б зрозуміло.

— Справді, це йому як обухом по голові. Ви, шановна пані, своїм жіночим чуттям усе як є вгадали! Маєте рацію!

— Що там рація! Тут порада потрібна!

— Тоді нехай бере Басю.

— Але ж йому та миліша... Хоча стривайте... Як це мені таке на думку не спало?

— Жаль, що вам, милостива пані, не спало.

— Як же воно мені мало спасти, коли й такому Соломону, як ваша милость, не спало?

— А ви, люб’язна пані, звідкіля знаєте?

— Бо ви ж за Кетлінга її сватали.

— Я? Бог свідок, нікого я не сватав. Казав, що він на неї поглядає, і це щира правда, казав, що Кетлінг кавалер хоч куди, це було і є правдою, але сватати не сватав, бо це споконвіку жіноче діло. Голубонько! Половина Речі Посполитої моїм розумом живе. Тож чи маю я час подумати про щось інше, окрім блага de publicis?******** Ложку страви до рота піднести іноді нема коли...

— Крім тебе, милостивий пане, нам лишається сподіватись тільки на милість Божу. Адже ж недарма я звідусіль чую: пан Заглоба — голова.

— Без угаву про це гудуть. Могли б уже дати спокій моїй голові. А втім, пораду дам, і не одну, а дві. Перша — нехай пан Міхал бере Басю, друга — нехай Кшися зречеться свого наміру. Намір іще не обітниця.

Тут повернувся і пан Маковецький, якому дружина відразу ж усе розповіла. Старий шляхтич був спантеличений. Пана Міхала він надзвичайно любив і поціновував, але поки що нічого придумати не міг.

— Якщо Кшися затнеться, — сказав він, потираючи чоло, — як її від цього відмовити?..

— А таки затнеться! — відповіла пані стольникова. — Я її знаю. Вона завжди затятою була.

— Що це з паном Міхалом сталося, що він поїхав, нічого не сказавши? — зауважив пан стольник. — Так могло вийти ще гірше — хтось інший до дівчини міг халявки смалити.

— Тоді б вона не думала про кляштор, — відповіла йому дружина. — Адже цілком вільна у своєму виборі.

— І то правда, — згодився пан стольник.

Тим часом панові Заглобі почало трохи розвиднятися у голові. Якби він тільки знав про таємну змову Кшисі з паном Володийовським, то, звісно, давно б про це здогадався, але поки що нічого не міг збагнути.

Одначе бистрий його розум уже проникав крізь завісу невідомості, здавалося, ось-ось, і він розгадає причини таємничої поведінки Кшисі й розпачу Володийовського.

Старий уже був певен, що тут замішаний Кетлінг. Щоб переконатися в цьому, він вирішив піти до пана Міхала і поговорити з ним віч-на-віч.

Дорогою його охопила тривога. «Я теж до цього причетний, — міркував він. — Хотів наварити меду на весілля пана Міхала з Басею, та боюся, чи не наварив я замість нього кислого пива, бо що як Міхал, дивлячись на Кшисю, про давнє згадає і до кляштору повернеться?..»

Тут пана Заглобу аж морозом обдало, він наддав ходи і поквапився до пана Міхала.

Маленький рицар шарпався з кутка в куток, наче дикий звір у клітці. Грізно наморщене чоло, скляні очі — усе свідчило про душевні муки. Побачивши пана Заглобу, Володийовський зненацька зупинився перед ним і, притиснувши руки до грудей, вигукнув:

— Скажи мені, ваша милость, що все це означає?

— Міхале! — відповів йому пан Заглоба. — Подумай сам, скільки дівчат щороку в черниці йде. Звична річ. Є й такі, що наперекір волі батьків ідуть, на захист Господа Всевишнього покладаючись, а вона вільна...

— Пора відкрити таємницю! — перебив його пан Міхал. — Вона не вільна! Перед від’їздом я освідчився їй, і вона дала мені слово!..

— Он як! — мовив пан Заглоба. — Цього я не знав.

— Але так було!

— Може, переконати її пощастить!

— До мене їй байдуже! Бачити мене не схотіла! — з глибоким жалем вигукнув пан Володийовський. — Я скакав день і ніч, а вона навіть не вийшла. Що я такого зробив? У яких гріхах я винен, що гнів Божий переслідує мене і жене, як вітер сухий листок? Одна померла, друга в черниці зібралася, обох у мене Бог відібрав, либонь, прокляв він мене, для кожного він має милосердя, ласку, тільки не для мене...

Пан Заглоба злякався, боячись, як би маленький рицар, не тямлячи себе від горя, не став богохульствувати, як це було після смерті Анусі Борзобогатої, і, щоб перевести розмову на інше, почав розмірковувати:

— Пане Міхале, не май сумніву, і над тобою є милосердя Боже, та й гріх інакше думати, бо не знаєш, що на тебе чекає завтра. Може, і Кшися, згадавши про твоє сирітство, передумає і слова свого дотримає? А ще, скажу, хіба не втіха для тебе, що голубок твоїх сам Господь у тебе відбирає, а не простий смертний, що по землі ходить? Хіба це було б краще, як гадаєш?

Маленький рицар гнівно заворушив вусами, заскреготів зубами і вигукнув здушеним, уривчастим голосом:

— Якби це був простий смертний? Ха!.. Це було б добре! Тоді б у мене ще залишалася помста!

— А так залишається молитва! — промовив пан Заглоба. — Послухай мене, давній приятелю, бо ліпшої поради тобі не дасть ніхто... Може статися, Бог усе на краще змінить. Я, чесно кажучи, хотів, щоб тобі дісталася інша, але, бачачи твої муки, страждаю вкупі з тобою і вкупі з тобою молитиму Бога, аби дав тобі втіху й знову прихилив до тебе серце твоєї нелюб’язної панни.