Сказавши це, пан Заглоба заходився втирати сльози; це були сльози щирої приязні й співчуття. Якби в його силах було почати усе спочатку, він розбився б, щоб повернути панові Володийовському Кшисю.
— Слухай! — озвався він по хвилі. — Поговори ще раз із Кшисею, розкажи їй про свої душевні муки, про неймовірні страждання, і нехай тобі Бог допоможе. Камінь у неї, а не серце, якщо вона тобі відмовить. Але, сподіваюся, вона цього не зробить. Сутану носити похвально, якщо вона не з кривди людської пошита. Скажи їй це. Побачиш... Гей, Міхале! Не журися! Сьогодні ми плачемо, а завтра, можливо, на заручинах питимемо. Я певен, так і буде! Дівка, мабуть, знудьгувалася, от і стала про чернецтво подумувати. Піде, піде вона до кляштору, тільки до такого, де ти битимеш у дзвони, на хрестини скликаючи... Може, й справді трохи заслабла, а щоб нам у вічі туману пустити, сказала про кляштор. Адже ти від неї самої цього не чув і, дасть Бог, не почуєш. Ба! Ви ж домовилися усе тримати в таємниці, а вона виказати її не хотіла і ну хвостом крутити! Шелихвістка! Так і є, це не що інше, як жіночі хитрощі!
Слова пана Заглоби подіяли на згорьоване серце маленького рицаря як цілющий бальзам. У ньому знову ожила надія, очі наповнилися слізьми, він досить довго не міг вимовити слова. Згодом, трохи заспокоївшись і втерши сльози, кинувся в обійми старого шляхтича і сказав:
— Дай Боже, щоб такі приятелі, як ти, милостивий пане, навіть на камені росли. Невже й справді усі твої слова збудуться?
— Та я радий неба тобі прихилити! Усе збудеться, ось побачиш! Чи пророцтва мої колись не збулися, чи ти досвідченості моїй і розуму не віриш?..
— Ти навіть не уявляєш собі, ваша милость, як я її кохаю. Тільки, заради Бога, не подумай, що я про небіжчицю, неборачку Анусю, забув, щодня за неї молюся! Але й до цієї так серце прикипіло, як губка до дерева. Рибонько моя! Скільки ж я там, у степах, про неї передумав! Усе її згадував — і вранці, й удень, і ввечері! А наприкінці вже й сам із собою розмовляти почав — адже побратима я не мав. Кажу, як на сповіді: часом летиш крізь бур’яни за татарином навздогін, а вона на думці стоїть.
— Я вірю тобі! Сам замолоду про одну дівку так довго плакав, аж око витекло, правда, не зовсім, але більмом заросло.
— Отже, ти мене, ваша милость, зрозумієш: приїжджу, а тут як сніг на голову — піду в черниці. Проте я в розум її вірю, і в серце, і в слово. Як там ти, мосьпане, сказав: «Добра сутана, якщо вона...»
— Не з людської кривди пошита...
— Чудово сказано! Жаль, я не золотовустий. Там, у глушині, це мені ще й як стало б у пригоді. Душа моя нуртує, ніби на вулкані, але все-таки слова твої, милостивий пане, трохи заспокоїли мене. Ми й справді домовилися усе тримати в таємниці, тому це слушно, що про людське око дівчина могла й про кляштор згадати... Ти ще якийсь доречний argumentum******** навів, ваша милость, от тільки пригадати не можу... Хоч і так полегшало.
— То ходімо до мене, а втім, нехай сюди принесуть дзбанок. Для здороженого нема нічого ліпшого!..
— Вони пішли до пана Заглоби і пили допізна.
Наступного дня пан Володийовський, одягнувши свій найкращий убір і прибравши урочистого вигляду, згадавши перед цим усі докази, що самому йому спали на думку і які підказав пан Заглоба, у всеозброєнні спустився у їдальню. За столом бракувало тільки Кшисі, але й вона не змусила себе довго чекати. Не встиг маленький рицар проковтнути й двох ложок юшки, як у відчинених дверях почувся шурхіт сукні, і в кімнату увійшла його кохана дівчина.
Увійшла дуже швидко, радше вбігла. Щоки у неї палали, очі були опущені, на обличчі було збентеження, ніяковість, переляк.
Підійшовши до пана Володийовського, Кшися подала йому обидві долоні, але не глянула на нього, а коли він ревно почав цілувати її руки, відразу зблідла, не промовивши жодного слова.
А його серце враз наповнилося любов’ю, захопленням, тривогою, ледве він побачив це ніжне, мінливе, як дивна картина, личко, цей стрункий і любий стан, від якого так і війнуло теплом недавнього сну. Зворушили його і збентеження, і переляк, що проступали на її обличчі.
«Квітонько ти моя найчарівніша! — подумки промовив він. — Чого ж ти боїшся? Я і життя, і кров свою за тебе віддав би...»
Але пан Міхал не сказав цього Кшисі вголос, зате так довго і з таким почуттям притискав кінчики своїх гострих вусиків до її оксамитових рук, що на них залишилися червоні сліди.
Бачачи усе це, Бася зумисне нагорнула собі на очі біляве волосся, щоб не виказати хвилювання, проте цієї миті ніхто на неї не дивився. Усі погляди були звернені на пару, що стояла посеред кімнати, мовчання ставало нестерпним.
Першим його порушив пан Міхал.
— Ніч для мене проминула у печалі й тривозі, — сказав він, — бо я всіх учора бачив, опріч вас, милостива панно, а ще мені стільки сумного розповіли, що хотілося більше плакати, аніж спати.
Кшися, почувши ці відверті слова, зблідла ще сильніше, пан Володийовський подумав, що вона ось-ось зомліє і квапливо промовив:
— Про це ми ще поговоримо, а зараз я вас ні про що більше не питатиму, хочу, щоб ви, милостива панно, відпочили й заспокоїлися. Я ж не barbarus********, не звір якийся, і, Бог свідок, тільки добра вам зичу.
— Дякую! — прошепотіла Кшися.
Пан Заглоба, стольник і його дружина безперестану обмінювалися поглядами, натякаючи на те, що час почати спільну розмову, але довго ніхто з них не міг на це зважитися. Та ось нарешті підвівся пан Заглоба.
— Треба б, — сказав він, звертаючись до прибульців, — сьогодні з’їздити до міста. Там перед виборами все аж кипить, кожен свого висуванця хвалить. Дорогою я розповім вам, панове, кого, на мій розсуд, треба підтримати.
Ніхто не озвався, пан Заглоба повів осовілим оком довкола, нарешті звернувся до Басі:
— А ти, бджілко, поїдеш із нами?
— Та хоч на Русь! — різко відповіла Бася.
І знову запала тиша. З такими запинками минув цілий сніданок, розмова не клеїлася.
Нарешті усі підвелися з-за столу.
Пан Володийовський відразу ж підійшов до Кшисі й промовив:
— Милостива панно, мені неодмінно треба поговорити з вами наодинці.
Після цього він подав їй руку, і вони пройшли у прилеглу кімнату, в ту саму, що була свідком їхнього першого поцілунку.
Посадивши Кшисю на софу, пан Міхал сів поруч і як дитину заходився гладити її по голові.
— Кшисю! — сказав він нарешті лагідним голосом. — Ти не боїшся більше? Чи можеш тепер спокійно і розважливо говорити зі мною?
Дівчина вже зовсім заспокоїлася, а крім того, її зворушила його доброта, і тоді вона вперше підвела на нього очі.
— Можу, — відказала вона тихо.
— Чи правда, що ти йдеш у черниці?
У відповідь Кшися стулила руки й благально прошепотіла:
— Не гнівайся на мене, милостивий пане, не проклинай, але це правда!
— Кшисю! — промовив пан Володийовський. — Невже ти й справді здатна топтати людське щастя, як зараз моє топчеш? Де твоє слово, де наша домовленість? Я з Богом вести війни не можу, але скажу тобі наперед те, що вчора мені пан Заглоба сказав: сутани з людської кривди не шиють. Моєю кривдою Божої слави не примножиш, адже Господь над усім світом панує, всі народи і землі, моря й річки, птахи піднебесні, звірі лісові, сонця, зорі й усе, що тільки на думку спасти може, і навіть більше, усе його, а ти в мене одна — кохана і найдорожча, моє щастя, увесь мій скарб. Невже ти гадаєш, що Господь Бог, усім володіючи, схоче в убогого жовніра цей скарб вирвати? Що він, із добротою його великою, пристане на це, не розгнівається, задоволений буде? Подумай, що ти йому даєш — себе? Але ж ти моя, ти мені доброхіть присягала, отже, даєш не своє, а чуже, мій біль, мої сльози, а може, й мою смерть. Чи маєш ти на це право? Спитай про це у свого серця, свого розуму, у власного сумління спитай... Якби я тебе скривдив, кохання своє зрадив, тебе забув, у тяжких гріхах чи в безчесті якому винуватий був — ой, та годі, й говорити про це не хочеться! Але я поїхав у дикий степ — орду постерегти, розбійників половити, Вітчизні прислужитися, життя свого не шкодуючи, а тебе кохав до нестями, про тебе вдень і вночі думав і, як олень до води, птах у небеса, дитя до матері і мати до дитини, до тебе прагнув! І за оце все мені така зустріч, така нагорода? Кшисю, люба моя, друже мій, моя обранице, скажи мені, що скоїлося? Не крийся, говори щиро, як я з тобою говорю, допоможи укріпити віру, не залишай мене наодинці з моїм нещастям. Ти сама дала мені таке право — не роби мене покиньком!..
