Не знав сердешний пан Міхал того, що є на світі право набагато владніше й давніше, аніж звичайні людські права, і, скоряючись йому, серце тільки слідом за коханням іде і йтиме, а те, котре кохати перестало, вже самим цим у віроломстві винувате. Так гасне ненароком лампа, коли в ній вигорить гас. Тож, не знаючи про це, пан Володийовський обіймав коліна Кшисі, просив і благав її, а вона відповідала йому тільки потоками сліз, бо вже не могла відповісти серцем.

— Кшисю, — сказав нарешті маленький рицар, підводячись, — у сльозах твоїх щастя моє втонути може, але ж я тебе не про це, а про порятунок благаю.

— Не питай мене, милостивий пане, про причини, — відповіла, ковтаючи сльози, Кшися, — не шукай глузду, так, напевно, мусить бути і не буде інакше. Не гідна я такого чоловіка, як ти, мосьпане, і ніколи не була гідна... Знаю я, якої кривди тобі завдаю, і прикро мені від цього, ох як прикро!... Ради дати собі не можу... О Боже мій, Боже! Серце крається! Вибач мені, милостивий пане, не гнівайся, відпусти і не проклинай!

Сказавши це, Кшися упала перед паном Володийовським навколішки.

— Знаю, знаю, скривдила я тебе, милостивий пане, тому ласкаво прошу поблажливості й милосердя.

Тут темна Кшисина голівка схилилася аж до підлоги. Пан Володийовський тієї ж миті силоміць підняв бідолашну плакальницю з підлоги, посадив знову на софу і, мов несамовитий, заходився міряти кроками кімнату. Іноді він зупинявся, обхопивши голову руками, потім знову ходив із кутка в куток, нарешті зупинився перед Кшисею і промовив:

— Дай собі ще час, а мені надію. Адже і я не кам’яний. Чому ж ти без крихти жалю печеш мене розжареним залізом? Хоч би я й хтозна-який терплячий був, та коли шкіра зашипить, мимоволі не витримаєш. А вже як мені боляче, і сказати не вмію... Далебі, не вмію!.. Простак я, знаю, найкращі мої роки на війнах проминули... О Боже! О Пречиста Діво! У цій самій кімнаті ти мені про кохання говорила! Кшисю, Кшисю! Я думав, довіку зі мною будеш, а тепер — усе, кінець! Що з тобою сталося? Хто підмінив тобі серце? Кшисю, адже я і досі той самий... Ти й знати не хочеш, що для мене цей удар болючіший, аніж для кого іншого, бо я вже одну кохану втратив. О Господи, що їй іще сказати, щоб зачепити її серце?.. Як же я мучуся, і всім байдуже до цього. Залиш мені хоч надію, не позбавляй усього відразу!..

Кшися нічого не відповідала, від ридань вона здригалася дедалі сильніше, а маленький рицар стояв перед нею, намагаючись угамувати спершу свою скорботу, а відтак і страшний гнів, і, нарешті, заспокоївшись, повторив:

— Залиш же мені хоч надію! Чуєш?

— Не можу, не можу! — відповіла Кшися.

Почувши це, пан Володийовський підійшов до вікна і притулився чолом до холодної шибки. Постоявши довгенько мовчки, він обернувся, ступив кілька кроків до дівчини і дуже тихо промовив:

— Бувай здорова, милостива панно! Мені тут робити нема чого. Щоб ти мала стільки щастя, як я мав горя! Знай, що я прощаю тобі, зараз словом, а дасть Бог, і серцем прощу... Тільки май надалі більше милосердя до людських страждань і не давай порожніх обіцянок. Та що там казати, у лиху годину переступив я ці пороги!.. Прощавай!..

Сказавши це, він ворухнув вусиками, уклонився і вийшов. У їдальні досі сиділи подружжя Маковецьких і пан Заглоба. Вони підхопилися назустріч панові Міхалу, але він тільки махнув рукою.

— Усе марно! — сказав він їм і вийшов. — Дайте мені спокій!..

З їдальні вузьким коридором маленький рицар попрямував до своєї кімнати. Там біля сходів, що вели у спочивальню панянок, дорогу йому заступила Бася.

— Нехай Бог вас утішить, милостивий пане, і пом’якшить Кшисине серце, — промовила вона голосом, що тремтів від сліз.

Пан Міхал, навіть не глянувши на неї, мовчки пройшов повз. І раптом його пойняв шалений гнів, гіркота переповнила душу, він обернувся до ні в чому не винної Басі, обличчя його було скривлене люттю і глумом.

— Дай Кетлінгу слово вийти за нього, — випалив він задихаючись, — закохай його в себе, а потім розтопчи, розтерзай його серце і піди у черниці!

— Пане Міхале! — здивовано заволала Бася.

— Натішся уповні, нарозкошуйся поцілунками, а далі йди, відбувай покуту!.. Бодай би вас хап ухопив!..

Цього Бася стерпіти вже не могла. Сам Бог бачив, скільки самозабуття було у її побажанні, а у відповідь вона почула несправедливий докір, глум і образу тієї миті, коли життя б віддала, аби тільки втішити невдячного.

Її палка душа аж кипіла. Щоки дівчини пашіли вогнем, ніздрі роздулися від гніву. Не роздумуючи ані хвилини, Бася струснула непокірною чуприною і вигукнула:

— То знай же, милостивий пане, що не я через Кетлінга іду в черниці!

Сказавши це, вона збігла вгору сходами і зникла з очей.

Маленький рицар остовпів від подиву, а потім, ніби прокинувшись, провів по обличчю руками, протираючи очі як людина, котра щойно пробудилася від сну.

Зненацька, налившись кров’ю, він схопився за шаблю і страшним голосом закричав:

— Горе зрадникові!

За чверть години він уже мчав до Варшави, аж вітер свистів у нього у вухах та грудки землі летіли з-під копит коня.

******** Спільноти (лат.).

******** Доказ (лат.).

******** Варвар (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХІХ

Від’їзд його помітили пан стольник із дружиною і пан Заглоба, які з тривогою поглядали одне на одного, ніби питаючи, що сталося і куди він їде.

— Боже праведний! — заволала пані стольникова. — Ще рушить десь у Дике поле, і я його більше не побачу!

— Або ж слідом за цією блазнихою у кляшторі сховається! — додав зрозпачений пан Заглоба.

— Тут треба щось вирішувати! — згодився пан стольник.

Зненацька відчинилися двері, й у їдальню вихором увірвалась Бася, схвильована, бліда. Зупинившись посередині кімнати й затуливши долонями очі, вона затупала ногами, як мала дитина, і запищала:

— Рятуйте, люди добрі! Пан Міхал поїхав убити Кетлінга! Хто в Бога вірує, нехай скаче за ним, зупинить! Рятуйте, рятуйте!..

— Що з тобою, панно? — вигукнув, хапаючи її за руки, пан Заглоба.

— Рятуйте! Пан Міхал уб’є Кетлінга! Через мене проллється кров, Кшися загине, і все через мене!

— Говори! — струснувши її, заволав пан Заглоба. — Звідкіля ти це знаєш? Чому через тебе?

— Бо я зі злості сказала йому, що вони кохають одне одного і що Кшися через Кетлінга у черниці йде. Заради усіх святих, хто в Бога вірує, нехай квапиться, завадить цьому. Їдь, милостивий пане, чимшвидше, усі їдьте, всі їдьмо!

Пан Заглоба, котрий не звик у таких випадках гаяти часу, вискочив на подвір’я і звелів негайно запрягати.

Пані стольникова хотіла розпитати Басю про дивовижну новину. Вона досі й подумати не могла, що Кшися і Кетлінг кохають одне одного, але Бася вилетіла слідом за паном Заглобою приглянути, як запрягатимуть, допомогла вивести коней, поставила їх у дишло, і, нарешті, сівши на передок, простоволоса під’їхала до ґанку, на якому двоє чоловіків, уже вбраних, чекали на неї.

— Злазь! — сказав їй пан Заглоба.

— Не злізу!

— А я кажу, злазь!

— Не злізу! Сідайте, місця вистачить, а ні, то сама поїду!

Із цими словами вона взяла у руки віжки, а чоловіки, бачачи, що сперечатися з нею — тільки гаяти час, дали їй спокій.

Тим часом підбіг із батогом челядник, а пані стольникова встигла винести Басі кошушанку і ковпачок, бо день був морозний.

І вони рушили.

Бася залишилася на передку, пан Заглоба марно вмовляв її пересісти хоч на перше сидіння, але вона й цього не схотіла, можливо, боячись, щоб він не лаяв її, через те йому довелося розпитувати здалека, кричачи на повен голос, а вона відповідала, не повертаючи голови.

— Звідкіля ти, — почав пан Заглоба, — знаєш про цю парочку?

— Я все знаю!

— Кшися, чи що, тобі сказала?

— Кшися нічого мені не говорила.

— То, може, сам шотландець?

— Ні, але я знаю, що він саме через неї до Англії зібрався. Усіх пошив у дурні, опріч мене.