— Неймовірно! — промовив пан Заглоба.

А Бася йому:

— Це ваша, милостивий пане, робота. Не треба було їх зводити.

— Сиди тихо, не пхай носа до чужого проса! — відповів пан Заглоба. Його найбільше зачепило те, що її докір чує латичівський стольник.

Трохи помовчавши, він додав:

— Я їх зводив? Я їм щось радив? Отакої! Мені подобаються такі балачки!

— А що ні, скажете? — відповіла дівчина.

Далі вони їхали у повній тиші.

Пан Заглоба ніяк не міг спекатися думки, що Бася має слушність і що без нього тут справді не обійшлося. Думка ця гризла його всеньку дорогу, ще й коляска тряслася мов проклята, тож у старого шляхтича геть зіпсувався настрій, він ладний був звинувачувати у всьому самого себе.

«Володийовський і Кетлінг, — міркував він, — мали б рацію, якби, змовившись, відтяли мені вуха. Одружити когось супроти його волі — це все одно, що наказати комусь на кобилі обличчям до хвоста їздити. Слушно каже ця муха. Якщо трапиться двобій, кров Кетлінга буде на моїй совісті. І що це я на старості літ ніяк не вгамуюся? Тьху, нехай йому лиха година! Ще більше, наостанок мало в дурні не пошили, бо ледве здогадався, з якої це речі Кетлінг зібрався за море їхати, а ця галка у черниці податися, та гайдучок усе відразу збагнув...»

Тут задумався пан Заглоба, а за хвилю сказав:

— Шельма, не дівчина! Мабуть, очі у пана Міхала там, де й у рака, раз він нею заради тієї ляльки знехтував!

Тим часом вони дісталися до міста. Отут і почалися труднощі. Ніхто з них не знав, ні де тепер мешкає Кетлінг, ні де зупинився пан Володийовський, а знайти їх у такому скопищі людей було не легше, ніж зернину в корці маку.

Спочатку вони подалися до двору великого гетьмана, там їм сказали, що Кетлінг саме сьогодні вранці має відплисти за море. До речі, сказали, пан Володийовський теж тут побував, розпитував усіх про Кетлінга, але де він тепер, ніхто не знав. Можливо, пристав до хоругви, що розкинула шатра у полі за містом.

Пан Заглоба звелів їхати до табору, проте й там не пощастило натрапити на слід пана Міхала. Об’їхали ще усі заїжджі двори на вулиці Длугій, були на Празі, усе марно.

Тим часом настала ніч, про ночівлю в готелі годі було й думати, тому вирішили повернутися додому.

Усі були зажурені. Бася навіть трохи сплакнула, набожний пан стольник читав молитви, а пан Заглоба був справді стривожений. Та він усе-таки пробував розвеселити і себе, і компанію.

— Ха! — промовив він. — Ми тут бідкаємося, а пан Міхал, можливо, уже вдома!

— Або у двобої прохромлений! — озвалась Бася.

І заходилася ридати, повторюючи крізь сльози:

— Язика мені відтяти треба! Це я, я винувата! О Господи, я, напевно, збожеволію!

— Тихо, панно! — заспокоїв її пан Заглоба. — Не твоя це провина! І знай, якщо зітнулися вони, то не Міхалові лежати на землі.

— А мені й того рицаря жаль! Добре ж ми йому за гостинність віддячили! Боже! Боже!

— Вона правду каже, — згодився пан Маковецький.

— То годі вам! Кетлінг, мабуть, уже до Пруссії під’їздить. Адже чули — поїхав один. Дасть Бог, зустрінуться вони, згадають давню дружбу, а з нею і службу. Вони ж скільки у походах укупі солі з’їли, стремено в стремено їздили, на одному сідлі спали, разом відбивали набіги, чимало ворожої крові пролили. На ціле військо своєю приязню вславилися, а Кетлінга за красу дружиною пана Володийовського називали. Бути не може, щоб, зустрівшись, не згадали вони цього.

— Часом і таке буває, — підхопив поміркований пан стольник, — що найвірніша приязнь переходить у ненависть. Скажімо, у наших краях пан Дейма зарубав пана Убиша, з яким приятелював років із двадцять. Можу вам, панове, якщо ваша ласка, цю сумну історію розповісти.

— Якби голова моя зараз вільна була, я залюбки послухав би, як і розповіді милої дружини вашої, котра не промине жодної деталі, розказуючи про своє родинне дерево. От тільки страх мене бере, як згадаю ваші слова про приятелювання і ненависть. Боронь Боже від такої напасті, боронь Боже!

Але пана стольника не можна вже було зупинити.

— Одного звали паном Деймою, другого — паном Убишем! Обидва люди достойні й друзі нерозлийвода.

— Ой! Ой! Ой! — понуро мовив пан Заглоба. — Вірмо у милосердя Боже, що цього разу так не буде, бо інакше Кетлінгу не жити!

— Нещастя! — помовчавши хвилину, вів далі пан стольник. — Про що це я? Так, так, про Дейму й Убиша! Пам’ятаю, як сьогодні це було... А йшлося теж про жінку...

— Вічно ці жінки! Перша-ліпша чорнявка такого пива тобі зварить, що вип’єш і скрутить тебе, — буркнув пан Заглоба.

— А ти, ваша милость, Кшисі не ображай! — зненацька заволала Бася.

А пан Заглоба їй:

— Якби пан Міхал у тебе закохався, не було б оцього всього...

Так за розмовами доїхали додому. Серця затьохкали у всіх, коли вони побачили світло у вікнах. Подумалося, чи не пан Володийовський часом приїхав?

Проте назустріч вийшла сама пані Маковецька, засмучена і вельми стривожена. Дізнавшись, що всі пошуки були марні, вона залилася рясними слізьми і заголосила, що вже ніколи більше не побачить брата. Бася завторувала їй, та й сам пан Заглоба не міг дати собі ради від печалі.

— Завтра зранку знов поїду, — сказав він, — може, самому щось пощастить розвідати.

— Поїдемо шукати удвох, — озвався пан стольник.

— Ні, ви, ваша милость, залиштеся з жінками. Якщо Кетлінг живий, я повідомлю.

— Побійтеся Бога! Адже ми в оселі цього чоловіка мешкаємо! — вигукнув пан стольник. — Завтра треба інше житло шукати, у найгіршому разі хоч би й намети в полі поставити.

— Чекайте від мене звістки, а то знову розминемося, — порадив пан Заглоба. — Якщо Кетлінга зарубано...

— Заради Бога, говори тихіше, ваша милость, — попрохала пані стольникова. — А то ще челядь почує і Кшисі перекажуть, а вона й так ледве жива.

— Піду до неї, — сказала Бася.

І помчала нагору. Старі залишилися у турботах і тривозі. Ніхто в цілій господі не спав. Думка про те, що Кетлінга, можливо, уже вбито, наповнила страхом їхні серця. До того ще й ніч видалася задушливою, темною, десь удалині гриміло, сяяли сполохи, а згодом і яскраві блискавки стали щомиті шугати в пітьмі. Опівночі перша цієї весни буря пронеслася над землею. Аж двірня пробудилася.

Кшися з Басею спустилися зі своєї спочивальні в їдальню. Там, зібравшись докупи, усі почали читати молитви, після кожного удару грому хором повторюючи за звичкою: «І слово стало плоттю!»

У посвистах вітру часом їм учувався тупіт копит, і тоді волосся на голові у Басі бралося дротом від страху, та й старим ставало моторошно, здавалося, ось-ось відчиняться двері й усередину зайде пан Володийовський, вимащений кров’ю Кетлінга.

Так завжди лагідний і чемний пан Міхал уперше в житті став тягарем для довколишніх, бо сама думка про нього наповнювала жахом їхні серця.

Ніч не принесла жодної звістки про маленького рицаря. На світанку, коли буря трохи вщухла, пан Заглоба вдруге вирушив до міста.

Увесь цей день минув у ще більшій тривозі й печалі. Бася аж до вечора просиділа біля вікна або вибігала до воріт і дивилася на дорогу, чи не їде пан Заглоба.

Тим часом челядь за наказом пана стольника поволі пакувала корзини й вузли, готуючись до від’їзду. Кшися пильнувала за нею, намагаючись у такий спосіб триматися осторонь від подружжя Маковецьких.

Пані стольникова при ній жодним словом не обмовилася про брата, проте саме її мовчання переконувало Кшисю в тому, що і кохання пана Міхала до неї, і їхня домовленість і, нарешті, її відмова — все із таємного стало явним. А тому важко було Кшисі сподіватися, що ці найближчі панові Володийовському люди не скривджені й не гніваються на неї. Бідолашна дівчина знала, що так і має бути, що відцуралися її тепер такі віддані досі серця, і страждала собі тихцем.

Надвечір були складені корзини й ув’язані вузли, і вже можна було вирушати. Але пан Маковецький досі ще чекав вісток од пана Заглоби. Нарешті подали вечерю, до якої ніхто не доторкнувся, і потягся тяжкий, нестерпний, нудний вечір, навколо було так тихо і так глухо, ніби усі тільки те й робили, що прислухалися до нашіптування годинника.