— Перейдімо у вітальню, — запропонував зненацька пан стольник. — Надокучило вже тут сидіти.

Перейшли у вітальню, повсідалися, але не встигли й словом перемовитися, як за вікнами загавкали собаки.

— Їде хтось! — вигукнула Бася.

— Собаки вищать, ніби свого впізнали! — зауважила пані стольникова.

— Ану тихо! — сказав пан стольник.

— Тихо! — повторила Бася. — Хтось свій під’їздить... Це пан Заглоба.

Бася і пан стольник підхопилися на рівні ноги й вибігли з вітальні. У пані стольникової закалатало серце, проте вона залишилася з Кшисею, щоб скорим поспіхом не виказати, яких надто важливих звісток очікують від пана Заглоби.

Тим часом колеса заторохтіли вже під вікнами, і знову все стихло.

У сінях почулися якісь голоси, а ще за мить у кімнату ураганом увірвалась Бася із таким обличчям, немовби побачила привида.

— Басю, що з тобою? Хто там? — запитала пані Маковецька.

Та не встигла Бася відсапнути, щоб відповісти, як двері відчинилися, і в кімнату зайшов пан стольник, слідом пан Володийовський, а за ним Кетлінг.

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХ

Кетлінг був так збентежений, що ледве здогадався уклонитися дамам, після чого зупинився стояти нерухомо, притиснувши капелюха до грудей і заплющивши очі, схожий більше на чудовий портрет, аніж на живого чоловіка. Пан Володийовський обійняв сестру, що кинулася йому назустріч, і наблизився до Кшисі.

Обличчя дівчини було біле як полотно, і легенький пушок над губою здавався темнішим, ніж зазвичай. Груди її високо здіймалися від хвилювання. Пан Володийовський ніжно взяв її руку в свою і підніс до губів, відтак постояв мовчки, ворушачи вусиками, і нарешті, зібравшись із думками, з великим смутком спроквола заговорив:

— Моя милостива панно, ні, скажу не криючись: моя кохана Кшисю! Вислухай мене без страху, бо я не скіф, не татарин, не дикун якийсь, а просто приятель твій, котрий, сам не вміючи бути щасливим, тобі щастя зичить. Тепер ні для кого не таємниця, що ви з Кетлінгом кохаєте одне одного. Панна Бася у справедливому гніві сказала мені це у вічі, і не приховую, я з люттю великою вилетів із цієї оселі, прагнучи помсти... Хто усе втратив, тому лишається тільки помститися, а я, Бог свідок, кохав тебе без тями, і не просто як кавалер панну... Якби я був уже батьком родини і Господь дав би мені сина чи донечку, а потім забрав, то й тоді, либонь, я побивався б не більше, аніж зараз побиваюсь...

Тут голос у пана Міхала зненацька затремтів, але він ураз угамував себе і, ворухнувши вусиками, повів далі:

— Але жаль жалем, а сльозами лиха не виплачеш. Те, що Кетлінг тебе покохав, не дивина! Та й хто б тебе не покохав?! І що ти його покохала, така вже моя доля, однак і це не дивно, куди мені до Кетлінга! На бойовищі я йому не поступлюся, він сам це підтвердить, а тут нас рівняти нема чого. Господь Бог одного нагородив красою, а другому її не дав. Та все-таки розумом не обділив. Тому-то я, щойно мене вітром дорогою обвіяло, а перша лють минула, прислухався до голосу сумління і подумав: за що ж ти їх каратимеш? За що проллєш кров приятеля? Покохалися вони — так на те воля Божа. Недарма старі люди кажуть: «Супроти кохання і гетьманське слово не указ». Покохали одне одного, отже, так Бог хотів, але честі своєї не принизили. Якби Кетлінг знав, що ти мені присягла, може, я б і крикнув йому: «Захищайся!», але він ні про що не знав. Нема тут його провини. І твоєї нема. Він вирішив поїхати, ти — Богові послужити... Певно, так уже судилося. Це Божий перст, мені на роду написано сиротою бути. Та нічого, я перетерплю!..

Пан Міхал удруге раптово змовк і почав важко дихати, як нурець, що ледве випірнув із глибини вод, і знову взяв Кшисю за руку.

— Кохати, усього для себе бажаючи, не штука, — сказав він. — У трьох нас серця краються, — подумав я, — нехай ліпше одне перетерпить, зате двом утіху залишить. Дай Боже тобі, Кшисю, щастя з Кетлінгом!.. Амінь... Ниє моє серденько, та поболить і вгамується. Туга вляжеться... Дай тобі Боже... А це все, далебі, минеться... Я перетерплю!..

І хоч пан Міхал тримався мужньо, проте на цьому слові зціпив зуби і застогнав від болю, а у протилежному кутку вітальні почулося скиглення Басі.

— Ну, Кетлінгу, будь щасливий, побратиме! — вигукнув пан Володийовський.

Кетлінг підійшов ближче, упав ницьма перед Кшисею і мовчки з величезною поштивістю й ніжністю обійняв її коліна.

А пан Володийовський заговорив уривчасто:

— Обійми його і ти! Натерпівся ж бо, хлопчина... Нехай вас Бог благословить!.. Не підеш ти у черниці... А я втішуся тим, що не прокленете ви мене, а добрим словом згадаєте... Господь Бог зараз зі мною, я знаю, хоч і тяжко мені...

Бася, не в змозі довше витримати його речей, вибігла з вітальні, а пан Володийовський, завваживши це, сказав панові стольнику та його сестрі:

— Ідіть і ви в іншу кімнату, а їх залиште самих... Я теж піду, хочу наодинці з Богом поговорити...

І вийшов.

У сінях він зустрів Басю. Вона стояла біля сходів, на тому самому місці, що й першого разу, коли, пойнята гнівом, виказала таємницю Кшисі й Кетлінга. Але тепер вона стояла, відвернувшись обличчям до стіни і заходячись від плачу.

Побачивши це, пан Міхал ще більше затужив над своєю долею. Досі він стримувався, як міг, але цієї миті немовби впали усі перепони, і з очей його потоком ударили сльози.

— Чого ти плачеш, милостива панно? — співчутливо запитав він.

Бася підвела голівку і, мов дитина, підносячи до очей то один, то другий кулачок, здригаючись від ридань і хапаючи відкритим ротом повітря, уривчасто відповіла йому:

— Мені так жаль!.. О Боже, як мені жаль!.. Пан Міхал такий чесний, такий добросердий!.. Боже мій, Боже!..

А він тим часом узяв її рученята в свої і заходився цілувати їх з удячністю й розчуленням.

— Бог тебе винагородить! Бог тебе винагородить за твою сердечність! — промовив він. — Тихо, не плач!

Але Бася ридала ридма. Кожна жилка тремтіла в неї від плачу, вона дедалі частіше хапала губами повітря і нарешті, затупавши ніжками від обурення, заволала так голосно, що аж розляглося на всеньку оселю:

— Дурна, як пень, Кшися! Та я б і на десять Кетлінгів пана Міхала не проміняла! Я пана Міхала люблю більше за всіх... більше, аніж тітку, більше... аніж дядька, більше, аніж Кшисю!..

— Басю!.. Заради Бога! — вигукнув маленький рицар.

І, щоб хоч якось угамувати дівчину, пан Міхал ухопив її в обійми, а Бася так притислася до його грудей, що він чув, як тьохкає, мов у пташки, її серце. Тоді пан Міхал обняв Басю ще міцніше, і вони завмерли.

Настало довге мовчання.

— Басю! Чи підеш за мене? — нарешті запитав маленький рицар.

— Так! Так! Так! — відповіла Бася.

Почувши це, пан Міхал палко поцілував її у рожеві вуста, і вони знову завмерли.

Тим часом заторохтіла бричка, а за мить пан Заглоба вбіг у сіни, а звідти в їдальню, де сиділи пан стольник із дружиною.

— Немає Міхала! — випалив він одним духом. — Я шукав його всюди! Пан Кшицький каже, що бачив їх із Кетлінгом. Мабуть, билися вони!

— Міхал тут, — відповіла пані стольникова, — привіз Кетлінга і віддав йому Кшисю!

Соляний стовп, що на нього обернулася Лотова дружина, напевно, більше скидався на живу людину, аніж пан Заглоба тієї миті. Якийсь час тривало цілковите мовчання, відтак старий шляхтич протер очі й запитав:

— Невже?

— Кшися з Кетлінгом сидять у вітальні, а пан Міхал молитися пішов, — відповів пан стольник.

Пан Заглоба, не вагаючись, зайшов у вітальню і, хоч уже знав про все, знову остовпів, побачивши Кетлінга й Кшисю, що сиділи, схилившись одне до одного. Вони відразу ж підхопилися, онімівши від збентеження, але тут слідом за ними увійшло і подружжя Маковецьких.

— Життя мого не вистачить, щоб віддячити панові Міхалу! — нарешті вигукнув Кетлінг. — Йому ми своїм щастям зобов’язані!

— Нехай благословить вас Господь! — промовив пан стольник. — Як пан Міхал сказав, так і буде!