Кшися кинулась пані стольниковій в обійми, і обидві заплакали. Пана Заглобу ніби оглушили чимось важким по голові. Кетлінг уклонився синівським поклоном панові стольнику, той підвів його і чи то від надміру почуттів, чи то від хвилювання сказав:
— А пана Убиша пан Дейма все-таки зарубав! Тож не мені, а Міхалові дякуй!
Помовчавши трохи, він звернувся до дружини:
— А як ту їхню кралю звали?
Але пані стольникова не встигла відповісти, бо цієї миті у вітальню вбігла Бася, ще засапаніша, ще рожевіша, ніж завше, з кудлами, які спадали на очі так, що майже не видно було лоба. Підскочивши до пари, котра стояла посеред кімнати, і вимахуючи пальцем то перед очима у Кетлінга, то у Кшисі, вона заволала:
— Робіть собі що хочете! Зітхайте, кохайтеся, одружуйтесь! На здоров’я вам! Гадаєте, що пан Міхал самотою на світі залишиться? А дзуськи! От візьму й вискочу за нього, бо я його кохаю і сама про це йому сказала. Перша сказала, він спитав, чи піду я за нього, а я відповіла, що вибрала б його з десятка інших, бо кохаю його і буду йому найліпшою дружиною, не покину його ніколи і піду укупі з ним воювати. Я його давно покохала, хоч і мовчала, бо він найсердечніший і найжаданіший, і кращого за нього на світі нема... А тепер собі одружуйтесь скільки ваша воля, а я за пана Міхала вийду хоч завтра, бо я, я...
Тут Бася поперхнулася.
Усі дивилися на неї і ніяк не могли збагнути, чи вона збожеволіла, чи говорить правду. Вони здивовано переглядалися, аж раптом слідом за Басею у дверях з’явився пан Володийовський.
— Міхале! — запитав пан стольник, оговтавшись після тривалої паузи. — Чи правда те, що ми чуємо?
На це маленький рицар поважно відповів:
— Бог сотворив диво, і ось моя втіха, моє кохання, мій найбільший скарб!
Після цих слів Бася скочила до нього, мов сарна.
Тим часом маска здивування спала з обличчя пана Заглоби, його біла борода затряслася, і він, широко відкривши обійми, промовив:
— Хвала Всевишньому!.. Гайдучку, Міхале, мерщій до мене, а то я розревуся!..
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХХІ
Він кохав її до нестями, і вона його теж, і було їм добре вкупоньці, от тільки дітей Бог не дав, хоч уже четвертий рік пішов, як вони побралися. Зате господарювали завзято. Пан Володийовський купив на свої і Басині гроші декілька сіл під Кам’янцем, і обійшлися вони йому недорого, бо у тих краях уже дехто, побоюючись турецької навали, квапливо розпродавав майно. В маєтках своїх маленький рицар запроваджував суворі військові порядки, неспокійний люд упокорював, спалені хати відбудовував, споруджував фортеці, себто оборонні укріплення, де розміщував тимчасові гарнізони зі своїх жовнірів, — одне слово, як колись ревно захищав Вітчизну, так тепер діловито хазяйнував, не випускаючи, зрештою, із руки шаблі.
Слава його наймення була найліпшим захистом для його володінь. Із деякими мурзами він лив воду на шаблі й укладав побратимство, інших бив. Свавільні козацькі загони, розрізнені ватаги ординців, степові розбійники й опришки з бессарабських хуторів тремтіли на саму згадку про «Маленького Сокола», і тому табуни його коней та отари овець, буйволи і верблюди безпечно бродили степом. Навіть сусідів його шанували. Статки пана Міхала з допомогою розумної дружини зростали. Він був оточений шанобою і повагою. Рідна земля нагородила його високим званням, гетьман його любив, хотинський паша, згадуючи про нього, губами цмокав, у далекому Криму, в Бахчисараї, з поштивістю повторювали його ім’я.
Господарство, війна і любов — ось чим тепер було заповнене його життя.
Спекотне літо тисяча шістсот сімдесят першого року застало подружжя Володийовських у родовому Басиному селі Сокіл. Село це було перлиною їхніх володінь. Там вони пишно усією двірнею приймали пана Заглобу, котрий, попри важку дорогу і свій поважний вік, приїхав до них, щоб виконати урочисту присягу, дану молодятам на весіллі.
Проте бучному бенкетуванню й радості господарів, що частували любого гостя, невдовзі завадив наказ гетьмана, який велів панові Володийовському прибути до Хрептова, куди його було призначено комендантом. Там він мав нести сторожову службу, пильнувати молдавський кордон, збирати чутки, що надходили з пустелі, відганяти випадкові чамбули й очистити околиці від гайдамаків.
Маленький рицар, як відданий жовнір Речі Посполитої, негайно наказав челяді позганяти стада з лугів, нав’ючити верблюдів і в повній готовності очікувати виступу в похід.
Та серце його краялося на думку про розлуку з дружиною, котру він кохав і як чоловік, і як батько, кохав так, що просто дихати без неї не міг, а брати з собою у глухі й дикі ушицькі пущі й піддавати небезпеці не хотів.
Але Бася вперлася, що поїде з ним.
— Подумай, — казала вона, — невже мені спокійніше тут лишатися, аніж там, під охороною війська, біля тебе жити? Ліпшого даху, як твій намет, мені не треба, бо я за тебе для того й пішла, щоб ділити з тобою і злигодні, і труднощі, і небезпеки. Тут мене тривога з’їсть, а там, поруч із таким жовніром, я себе у безпеці відчуватиму, як королева у Варшаві. А треба буде в похід іти, і в похід піду. Та я тут без тебе очей не стулю, скибки хліба в рот не візьму. Все одно не витримаю і помчу до Хрептова, а накажеш мене не пускати, під ворітьми заночую і доти упрохуватиму тебе і плакатиму, аж доки ти змилосердишся.
Пан Володийовський, спантеличений таким вибухом почуттів, схопив дружину в обійми і засипав палкими поцілунками її рожеве личко, хоч вона теж у боргу не лишилася.
— Я б не суперечив, — сказав він нарешті, — якби йшлося про звичайну сторожову службу чи сутички з ординцями. Людей там і справді буде вдосталь, бо зі мною піде хоругов генерала подільського25 і ще одна, пана підкоморія, а крім того, Мотовило зі своїми семенами та Лікгаузові26 драгуни. Разом близько шестисот вояків, а з джурами і вся тисяча буде. Я іншого боюся. Хоч горлодери з варшавського сейму у це не хочуть вірити, але ми, жителі східних окраїн, із години на годину очікуємо початку великої війни з усією турецькою раттю. Це і пан Мислишевський підтвердив, і хотинський паша щодень Божий повторює, та й гетьман гадає, що султан не залишить Дорошенка без допомоги й оголосить війну — велику війну! — Речі Посполитій. І що тоді мені з тобою робити, моя рожева квітко, praemium мій, Богом послана?
— Що з тобою станеться, те й зі мною. Не хочу іншої долі, хочу такої, яка тобі випаде...
Тут пан Заглоба, котрий досі мовчав, промовив, звернувшись до Басі:
— Якщо вас турки схоплять, хоч-не-хоч, а твоя доля геть іншою, аніж у Міхала, буде. Хе! Після козаків, шведів, гіперборейців і бранденбурзької зграї — турецькі пси! Казав я ксьондзові Ольшовському: «Не доводьте Дорошенка до відчаю, бо він од безвиході перекинеться до турків». Ну й що? Не послухали мене! Виставили супроти Дороша Ханенка27, а тепер Дорош хіть-не-хіть змушений турчинові вклонитися і на додачу на нас його повести. Пам’ятаєш, Міхале, я при тобі застерігав ксьондза Ольшовського?
— Мабуть, ти його, милостивий пане, колись іншим разом застерігав, бо я такого не пригадаю, — відповів маленький рицар. — Але все, що ти про Дорошенка говориш, свята правда, та й пан гетьман такої самої думки, а ще, подейкують, має листи від Дороша, які підтверджують це. Зрештою, так чи інак, перемови починати вже пізно. А позаяк ти, ваша милость, бистрий на розум, порадь мені: брати Баську до Хрептова чи краще тут залишити? Тільки врахуй: глушина там неймовірна. Невеличке село завше було бідним, а за двадцять літ через нього стільки разів козацькі ватаги і чамбули пройшли, що навряд чи там два бруси, збиті докупи, знайдуться. Довкола самі яри, порослі лісом, глибокі печери і всякі потайні місця, у яких сотнями розбійники ховаються, не кажучи вже про тих, що приходять із Волощини.
— Розбійники за такої сили, яку ти маєш, — дрібниця, — відповів пан Заглоба, — чамбули теж: якщо великі підтягнуться, ти про них завчасу почуєш, а з малими ти й сам упораєшся.
