— Ну що! — заволала Бася. — Казала ж я! Розбійники — дрібниця! Чамбули — дрібниця! З такою силою Міхал мене від усієї кримської раті захистить!

— А ти не лізь, не заважай мені обмірковувати, — відбрив її пан Заглоба, — а то супроти тебе розсуджу.

Бася мерщій затулила обома долоньками рота і голівку втягла у плечі, вдавши, ніби страх як боїться пана Заглоби, а він, хоч і бачив, що гайдучок його жартує, був вельми улещений і, поклавши свою старезну руку на біляву Басину голову, сказав:

— Не бійся, я тебе втішу!

Бася хутко поцілувала його в руку, бо й справді багато що залежало від порад старого шляхтича, які бували такими непомильними, що ніколи ще нікого не підводили. А пан Заглоба, запхавши обидві руки за пояс і швидко поглядаючи здоровим оком то на маленького рицаря, то на його дружину, несподівано промовив:

— А нащадків як не було, так і нема! Що?

І випнув нижню губу.

— Така, либонь, воля Божа! — відповів, піднявши очі до неба, пан Володийовський.

— Така, либонь, воля Божа! — повторила, опустивши очі, Бася.

— А хотілося б мати? — запитав пан Заглоба.

На це маленький рицар відповів:

— Скажу тобі, милостивий пане, щиро: не знаю, що б я за це дав, але часом думається мені, благання мої марні. Господь і так мене ощасливив, подарувавши оцього котика, чи гайдучка, як ти її називаєш, та ще й славою нагородив і статками, тож я більше не смію йому надокучати. А ще, милостивий пане, мені не раз спадало на думку, що якби усі людські побажання виконувалися, не було б жодної різниці між земним життям і небесним буттям, яке єдине може дати відчуття повного щастя. І в такі хвилини я втішаю себе ось чим: якщо тут не дочекаюся одного чи двох хлопчаків, там їх неодмінно матиму, і тоді вони у війську небесного гетьмана, святого Михаїла Архангела, служитимуть і здобуватимуть славу у походах супроти пекельної нечисті й до високих дослужаться звань.

Тут розчулився побожний християнський рицар від власних слів і думок та знову підніс очі до неба, але пан Заглоба слухав його неуважно, не перестаючи нервово кліпати, й нарешті відповів так:

— Гляди не прогніви Всевишнього. Бо ти пишаєшся, що вмієш відгадувати наміри провидіння, а це може бути гріх, за який тебе підсмажать, як горох на гарячому черені. У Господа нашого рукава ширші, ніж у краківського єпископа, але він не любить, коли туди заглядають, цікавлячись, що там для людей приготовлено, і все одно вчинить, як сам схоче, а ти ліпше роби те, що маєш робити. Ну, а якщо ви про нащадків мрієте, то вам не розлучатися, а купи триматися треба.

Почувши таке, Бася на радощах вискочила на середину кімнати і заходилася стрибати, як дитина, і в долоні заплескала, повторюючи:

— Ну що! Купи треба триматися! Я так і знала, що його милість за мене буде! Так і знала! Їдьмо до Хрептова, Міхале! Хоч раз візьмеш мене бити татар! Лишень раз! Любий мій! Золотий!

— Ти тільки поглянь, милостивий пане! Уже їй у похід закортіло! — вигукнув маленький рицар.

— Бо поруч із тобою мені ціла орда не страшна!..

— Silentium!********— сказав пан Заглоба, водячи захопленими очима, а певніше, захопленим оком, за Басею, котру любив незмірно. — Сподіваюся, що Хрептів, до якого, зрештою, не так далеко, не буде останнім сторожовим поселенням на кордоні з Диким полем.

— Авжеж! Гарнізони й далі стоятимуть у Могилеві, Ямполі, а останній — у Рашкові, — відповів маленький рицар.

— У Рашкові? Знайоме місце... Ми звідти Геленку Скшетуську вивозили, із валадинського яру, пам’ятаєш, Міхале? Пригадуєш, як я монстра отого цюкнув, Черемиса, — диявола, котрий її стеріг? Та позаяк незабаром останній praesidium******** у Рашкові стоятиме, вони там, якщо Крим заворушиться чи турки сили почнуть стягати, відразу ж про це прочують і в Хрептів дадуть знати, а отже, й боятися особливо нема чого, бо зненацька на Хрептів не напасти. Далебі, не розумію, чому б тобі Баськи туди не взяти? Щиро кажу, адже ти знаєш, я старою своєю макітрою ладен накласти, тільки б із дівчиною чогось лихого не сталося. Бери Баську! Вам обом це на користь піде. Але нехай присягне, що у разі великої війни дозволить себе без спротиву хоч би до Варшави відіслати, бо почнуться жорстокі бої, походи, облоги таборів, а можливо, й голод, як було під Збаражем. Жовнірові за таких умов нелегко самому життя зберегти, не кажучи вже про жінку.

— Мені біля Міхала й померти не страшно, — відповіла Бася, але я теж маю голову на в’язах і розумію, що як не можна, то не можна. А втім, як Міхал скаже, йому вирішувати. Адже він цьогоріч уже ходив із паном Собеським у похід, а я хіба просилася з ними їхати? Ні. Гаразд, нехай буде й так, тільки зараз не забороняйте з Міхалом до Хрептова їхати, а вибухне велика війна — відсилайте мене, панове, куди вам заманеться.

— Пан Заглоба тебе на Полісся, до Скшетуських відвезе, — сказав маленький рицар. — Туди турчин не дійде!

— Пан Заглоба! Пан Заглоба! — передражнив його старий шляхтич. — Пан войський я вам, чи що?28 Не довіряйте ви так своїх дружин панові Заглобі, а то як би це вам боком не вилізло. І ще одне: якщо буде війна з турчином, невже, гадаєш ти, я за поліську піч сховаюся чи хлібини пильнуватиму, щоб у печі не підгоріли? Я поки що не кочерга і для чого іншого знадобитися можу. На коня з табуретки сідаю, assentior!******** Та коли вже сяду, то поскачу на ворога не гірше від юнака! Ні пісок, ні тирса ще, хвалити Бога, з мене не сипляться. На спотички з татарами вже не вийду, Диким полем не гасатиму, бо я не гончак, але у генеральній битві тримайся при мені, якщо зумієш, — неабияких надивишся чудес.

— А тобі, ваша милость, кортить іще повоювати?

— А ти гадаєш, мені не захочеться після стількох років служби славною смертю полягти? Що може бути достойніше? Ти пана Джєвьонткевича знав? На вигляд йому було років сорок, але насправді він мав сто сорок два і ще служив у війську.

— Не було йому стільки.

— Було, щоб мені з цієї табуретки не встати! На велику війну я йду, і квит! А зараз до Хрептова з вами їду, бо у Баську закоханий!

Бася підхопилася, прояснівши на виду, і кинулась обіймати пана Заглобу, а він тільки носа догори задирав і повторював:

— Міцніше! Міцніше!

Але пан Володийовський ще раз добре все обдумав і аж після цього промовив:

— Ніяк не можна нам усім зараз їхати. Там гола-голісінька пустеля і навіть нема під чим сховатися. Я поїду вперед, знайду місце під майдан, фортечку надійну збудую і будиночки для жовнірів, а також стайні, щоб породисті скакуни наших рицарів від мінливої погоди не захиріли; колодязі вирию, дорогу прокладу, яри від розбійної потолочі, наскільки зможу, очищу, а вже тоді ласкаво прошу — пришлю по вас пристойний ескорт. А поки що тижнів зо три доведеться тут зачекати.

Бася спробувала була протестувати, але пан Заглоба, визнавши слова пана Володийовського слушними, сказав:

— Що мудро, то мудро! А ми тут із тобою, Басько, тим часом укупі погосподарюємо, і буде нам аж ніяк не кепсько. Та й запасець сякий-такий приготувати треба, бо ви, либонь, і не знаєте, що меди й вина ніде так добре, як у печерах, не зберігаються...

******** Тиша (лат.).

******** Гарнізон (лат.).

******** Згоден! (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХІІ

Пан Володийовський дотримав слова — за три тижні упорався з усім будівництвом і прислав чудовий ескорт: сотню татар-липеків із хоругви пана Ланцкоронського й сотню Лінкгаузових драгунів, яких привів пан Снітко, герба щербатого Місяця. Липеками командував сотник Аз’я Мелехович, родом із Литви, зовсім ще молодий, років на двадцять із гачком. Він привіз листа від маленького рицаря, який ось що писав дружині:

«Люба моя Басю! Приїзди чимшвидше, бо без тебе, як без хліба, і, якщо до того часу не всохну, то рожеву твою бузю геть зацілую. Людей посилаю вдосталь і офіцерів досвідчених, проте з-поміж усіх вирізняйте пана Снітка й у товариство своє впустіть, бо він bene natus******** і чоловік заможний, і в розмові приємний. А от Мелехович хоч і добрий вояк, та бозна-хто він. У жодній хоругві, окрім литовських татар, він би офіцером не став, — там би йому будь-хто imparitatem******** висловлював. Обіймаю тебе міцно-преміцно, рученьки й ніженьки твої цілую. Фортечку я поставив із кругляків пречудову, груби склали добротні. Матимемо з тобою декілька кімнат в опрічному будинку. Всюди пахне живицею, і цвіркунів налізла сила-силенна. Увечері як зацвірчать — собакам спати не дають. Роздобути б трохи гороховиння, швидко їх можна вивести, але ти, напевно, і так звелиш ним вози вистелити. Шибок брати нема де, вікна позатуляли поки що пузирями, правда, у пана Бялогловського є серед його драгунів скляр. Скло можна взяти в Кам’янці у вірменів, тільки, заради Бога, обережно везіть, щоб не побилося. Світлицю твою я звелів оббити килимками, вийшло непогано. Розбійників, котрих ми в ушицьких ярах зловили, я наказав повісити. Дев’ятнадцятеро вже гойдаються, а до твого приїзду з півкопи буде. Пан Снітко розкаже тобі, як ми тут живемо. Доручаю тебе Богові й Пресвятій Діві, душе ти моя м и л е н ь к а».