Бася, закінчивши читати, віддала листа панові Заглобі, котрий, пробігши його очима, відразу почав виявляти панові Снітку знаки уваги, щоправда, стримані, аби той завважив, що перед ним воїн доблесніший, аніж він сам, і взагалі важлива персона, яка тільки з чемності до нього заговорила. А втім, пан Снітко був жовніром добрим і веселим, до того ж ревним служакою, що провоював усеньке життя. До пана Володийовського він ставився з великою повагою, а перед славою пана Заглоби відчував свою мализну і навіть не думав якось вирізнятися.

Мелеховича під час читання листа не було. Віддавши пакет, він одразу вийшов ніби глянути на своїх татар, а насправді боявся, що йому накажуть піти в челядню.

Проте пан Заглоба встиг до нього придивитися, і, пам’ятаючи слова маленького рицаря, звернувся до Снітка:

— Раді бачити тебе, милостивий пане! Ласкаво просимо!.. Пан Снітко... аякже, чував... герба щербатий Місяць! Просимо! Просимо! Достойний рід... Але татарин отой... як його прізвище?

— Мелехович.

— Мелехович цей якось вовком дивиться. Пан Міхал пише, він чоловік непевного роду, що саме й дивно, бо всі наші татари — шляхта, хоч і бусурмени. У Литві я цілі села таких бачив. Там їх називають липеками, а тутешні звуться черемисами. Довгі роки вони вірно служили Речі Посполитій із вдячності за хліб, але вже за часів селянського бунту чимало їх подалося до Хмельницького, а тепер, я чув, починають з ордою знюхуватися... Та й Мелехович цей вовком дивиться... Чи давно пан Володийовський його знає?

— Від часів останнього походу29, — відповів пан Снітко, ховаючи ноги під табуретку, — коли ми з паном Собеським супроти Дорошенка й орди виступили і цілу Україну пройшли.

— Он як! В останньому поході я участі взяти не зміг, бо пан Собеський мені іншу місію доручив, хоч потім перший без мене занудьгував... А твій, милостивий пане, герб — щербатий Місяць? Ласкаво просимо... Звідки ж він, цей Мелехович?

— Він себе називає литовським татарином, але дивно, що ніхто з липеків30 досі його не знав, хоч він саме у їхній хоругві служить. Ex guo******** й чутки про його непевне походження, яким навіть вельми делікатні манери цього татарина поширюватися не заважають. Та вояк він чудовий, хоч, щоправда, небалакучий. Під Брацлавом і під Кальником силу-силенну послуг нам зробив, за що пан гетьман і призначив його сотником, попри те, що в хоругві він наймолодший. Липеки дуже його люблять, але у нас він поваги не має. Чому? Та тому, що надто понурий і, як слушно ваша милость зауважив, вовком дивиться.

— Але якщо він добрий жовнір і кров проливав, — утрутилась у розмову Бася, — треба його і в товариство наше впустити, чого і чоловік мій у листі не забороняє.

Тут вона звернулася до пана Снітка:

— А ти, милостивий пане, дозволиш?

— Твій покірний слуга, пані добродійко-полковнице! — вигукнув пан Снітко.

Бася зникла за дверима, а пан Заглоба, відсапуючись, запитав у пана Снітка:

— Ну, а як тобі, ваша милость, видалася наша пані полковниця?

Старий жовнір замість відповіді схопився обіруч за голову і, відкинувшись на стільці, декілька разів повторив:

— Ай! Ай! Ай!

Після чого, витріщивши очі, затулив широкою долонею рота й замовк, ніби засоромившись своїх захоплень.

— Марципан, правда ж? — промовив пан Заглоба.

Тим часом «марципан» знову з’явився у дверях, ведучи за собою настовбурченого, наче дикий птах, Мелеховича, і примовляючи:

— І з листа мого чоловіка, і від пана Снітка ми багато почули про твої військові подвиги, милостивий пане, і раді будемо з тобою ближче познайомитися. Просимо до нашого товариства, зараз і на стіл подадуть.

— Будь ласка, ваша милость, підходь ближче! — сказав пан Заглоба.

Похмуре, хоч і вродливе, обличчя молодого татарина так і не проясніло повністю, однак можна було помітити, що він удячний за гостинність і за те, що його не відіслали у челядню.

Бася ж зумисне намагалася бути з ним якомога люб’язнішою, легко вгадавши жіночим чуттям, що він підозріливий, гордий і боляче сприймає приниження, яких, либонь, часто зазнає через своє непевне походження. І тому, не чинячи різниці поміж ним і паном Снітком, хіба що тільки віддаючи данину поваги вікові останнього, вона стала розпитувати молодого сотника, за які заслуги його було після бою під Кальником підвищено в чині.

Пан Заглоба, розгадавши Басину задумку, теж час від часу звертався до Мелеховича. Молодий татарин, хоч попервах ніяковів, відповідав доладно, а манери його не лише не виказували простака, а навпаки, навіть дивували витонченістю.

«Не може у ньому хлопська кров текти, бо тоді б він не зміг так триматися», — подумав собі пан Заглоба.

А вголос запитав:

— Батьки твої у яких живуть краях?

— У Литві, — відповів, почервонівши, Мелехович.

— Литва велика. Це все одно, що сказати: «У Речі Посполитій».

— Тепер уже не в Речі Посполитій, бо ті краї від нас одійшли. У батьків моїх під Смоленськом маєток.

— Мав і я там великий маєток — від бездітного родича у спадок дістався. Але я усе покинув і пішов служити Речі Посполитій.

— Так само і я роблю, — відповів Мелехович.

— І гідно чиниш, милостивий пане! — озвалась Бася.

Тільки пан Снітко, прислухаючись до розмови, легенько стинав плечима, ніби хотів сказати: «І все-таки один Бог знає, хто ти такий і звідки!»

Пан Заглоба, завваживши це, знову звернувся до Мелеховича.

— А сам ти, милостивий пане, Христову сповідуєш віру чи, даруй на слові, у гріхах живеш?

— Я прийняв християнство, через що і батька довелося покинути.

— Якщо ти його через це покинув, то Господь тебе не зречеться. А перший знак його ласки, що тобі дозволено вино пити. Якби ти не відмовився од своїх переконань, довіку його не покуштував би.

Пан Снітко розсміявся, проте Мелеховичу, здається, не до шмиги були розпитування, що стосувалися його особи й походження, і він знову насупився.

Одначе пана Заглобу це не зупинило. Молодий татарин не вельми йому подобався, особливо тому, що часом, щоправда, не обличчям, а рухами і поглядом, нагадував славетного козацького отамана Богуна.

Тим часом подали обід.

Решта дня минула в останніх приготуваннях до від’їзду. У дорогу вирушили назавтра вдосвіта, а певніше, ще вночі, щоб того самого дня прибути до Хрептова.

Возів набралося понад десяток, позаяк Бася вирішила щедро наповнити запасами хрептівські комори. За возами йшли добре нав’ючені верблюди і коні, що вгиналися під тягарем круп і вудженого м’яса, а в кінці каравану — кілька десятків волів і невеличка отара овець. Очолював похід Мелехович зі своїми липеками, драгуни ж їхали за критою колясою, у якій сиділи Бася з паном Заглобою. Басі дуже кортіло пересісти на свого слухняного джанетика, але старий шляхтич упрохав її не робити цього, принаймні на початку і в кінці подорожі.

— Якби ти їхала спокійно, — пояснив він їй, — я б і слова не сказав, але ти відразу ж почнеш гарцювати ще й умінням своїм вихвалятися, а дружині коменданта так поводитися негоже.

Бася була щаслива і весела, як пташка. Від часу свого заміжжя мала вона два гарячих бажання: перше — подарувати Міхалові сина, друге — оселитися з маленьким рицарем бодай на рік у якій-небудь сторожовій фортечці біля Дикого поля і там, на краю пустелі, жити жовнірським життям, спізнати ратні подвиги й пригоди, ходити в походи, своїми очима побачити степи, випробувати небезпеки, про які вона стільки чула змалечку. Про це Бася мріяла ще дівчиною, і ось тепер ці мрії мали здійснитися, до того ж поруч із коханим чоловіком і найславетнішим наїзником, про якого у Речі Посполитій казали, що він супротивника хоч під землею знайде.

Відчувала молода полковниця, що у неї за спиною ніби виросли крила, і така радість переповнювала душу, що часом їй хотілося кричати і стрибати, і не робила вона цього тільки тому, що дала собі обіцянку триматися статечно й завоювати любов жовнірів.

Бася поділилася своїми думками з паном Заглобою, а він, поблажливо всміхнувшись, сказав: