— Там уже тебе на руках носитимуть, будь певна! Жінка на заставі — де таке побачиш!..
— А знадобиться, я і приклад подам!
— Чого?
— Як це чого — відваги! Боюся тільки, що за Хрептовом іще гарнізони поставлять: у Могилеві31, Рашкові й аж ген біля самого Ягорлика, — тоді нам татар не бачити, як коневі своїх вух.
— А я іншого боюся — не про себе, звісно, дбаючи, а про тебе: що ми їх занадто часто будемо бачити. Гадаєш, у чамбулів один тільки шлях є — через Рашків і Могилів? Вони й просто зі сходу, зі степів, можуть прийти, а то й піднімуться молдавським берегом Дністра і майнуть через кордон Речі Посполитої, де їм заманеться, хоч би й вище від Хрептова. Хіба що піде чутка, що я у Хрептові оселився, — тоді вони його далеко обходитимуть, бо мене здавна знають.
— А Міхала хіба не знають? А Міхала хіба не будуть обходити?
— І його будуть, аж поки велику силу зберуть, що цілком може статися. А втім, він їх сам спробує знайти.
— У цьому я впевнена! Невже у Хрептові справжня пустеля? Це ж зовсім недалеко!
— Справжнісінька. Колись, іще за часів моєї молодості, тамтешні місця були дуже людні. Їдеш — і дорогою то хутір, то село, то містечко. Знаю, бував! Я ще пам’ятаю, Ушиця була головним містом-фортецею. Пан Конецпольський-старший старостою хотів мене туди призначити. Але потім гультяйство зчинило бунт, і все обернулося на руїни. Вже коли ми по Геленку Скшетуську їздили, кругом пустка була, а згодом іще разів із двадцять чамбули там побували... Тепер пан Собеський знов у козаків і татар ці землі видер, як у пса із пащеки... Та людей тут поки що мало, самі розбійники у ярах сидять...
Тут пан Заглоба заходився оглядати довкілля і хитати головою, пригадуючи колишні часи.
— Боже мій, — скрушно казав він, — коли ми по Геленку їхали, мені здавалося, що старість уже на носі, а тепер, думається, я тоді молодий був — адже майже двадцять чотири роки минуло. У Міхала твого, молокососа, волосся на обличчі було не більше, аніж у мене на кулаці. А місця ці у мене на думці так і стоять, немовби це було вчора! Кущі тільки розрослися та ліси піднялися після того, як agricolae******** порозбігалися...
І справді, відразу за Китайгородом почалися правічні ліси — тоді переважна частина цих країв була ними вкрита. Де-не-де, одначе, особливо на околицях Студениці, траплялися й відкриті галявини, і тоді подорожні бачили берег Дністра й широкополі простори аж ген за рікою, до самих пагорбів на обрії з молдавського боку.
Глибокі яри — лігвища диких звірів і людей, ще дикіших за звірів, — перетинали їм дорогу, то вузькі й урвисті, то розлогі, з похилими пагорбами, порослими густим лісом. Липеки Мелеховича спускалися вниз обережно; коли кінець ескорту був іще на високому краю яру, передні вершники неначе провалювалися під землю. Басі й панові Заглобі часто доводилося вилазити з коляси, бо хоч пан Володийовський і проклав сяку-таку дорогу, їхати, однак, було небезпечно. На дні ярів били джерела або жебоніли по камінню швидкі струмки, що набиралися водою навесні, коли танули степові сніги. Хоч сонце вже добре пригрівало ліси і степи, але в кам’янистих улоговинах мандрівців пронизував крижаний холод. Скелясті схили поросли хвойним лісом. Похмурі, чорні дерева, що тяглися на самісінькому краю ярів, здавалося, намагаються затулити глибокі провалля від золотавих променів сонця. Проте подекуди на цілих ділянках лісу дерева були зламані, повалені, стовбури у дикому безладі лежали один на одному, купами валялося покорчене, геть висохле або вкрите поруділим листям і глицею гілля.
— Що сталося з цим бором? — запитала Бася у пана Заглоби.
— Подекуди це, можливо, або давні засіки, якими тутешній люд перегороджував орді шлях, або нашим військам заступали дорогу бунтівники, а подекуди молдавські вітри прогулялися: старі люди кажуть, у цих вітрах упирі, а то й біси танки водять.
— А ти, милостивий пане, бачив колись бісівські танки?
— Бачити не бачив, але чув, як біси задля втіхи перегукувалися: «У-ха! У-ха!» Спитай у Міхала, він теж чув.
Бася, хоч і була відважна, а злих духів трохи боялася, тому відразу почала хреститися.
— Страшні це місця! — сказала вона.
У деяких ярах і справді було страшно, бо там не лише морок стояв, а й мертва тиша. Вітер не повіє, листя й галуззя на деревах не зашелестить: чути було тільки тупотіння і форкання коней, скрипіння возів та окрики візників у найнебезпечніших місцях. Часом татари чи драгуни затягували пісню, проте сама пуща не відгукувалася ані людським, ані звіриним голосом.
Але якщо яри викликали похмуре враження, то нагорі, навіть там, де тяглися бори, мандрівцям було чим потішити око. Погода стояла осіння, тиха. Сонце пливло небесним зводом, не заплямоване жодною хмаркою, щедро заливаючи світлом скелі, поля і ліси. У його блиску сосни здавалися червоними й золотими, а нитки павутини, що чіплялися за віття дерев, за бур’яни і трави, виблискували так яскраво, немовби самі були зіткані з сонячних променів. Наближалася половина жовтня, і безліч птахів, особливо ті, що чутливі до холодів, уже потяглися з Речі Посполитої до Чорного моря: у небі видно було і ключі журавлів, курликання яких долинало вниз, і гусей, і зграї чирків.
Тут і там, високо-високо у небесній блакиті, ширяли на розпростаних крилах орли — грізні недруги підхмарного птаства; де-не-де робили повільні кола, видивляючись здобич, хижі яструби. Однак, найчастіше у чистім полі, не бракувало й таких птахів, які тримаються землі й ховаються у високих травах. Щохвилини з-під копит татарських бахматів із шумом випурхували зграйки рудих куріпок, декілька разів Бася бачила, щоправда, здаля, дрохв, що стояли на сторожі, і тоді щоки її спалахували, а очі починали блищати.
— Ми з Міхалом будемо їх гончаками цькувати! — волала вона, плещучи в долоні.
— Якби твій чоловік був домосідом, — казав пан Заглоба, — у нього б із такою дружиною вмить борода посивіла б, але я знав, кому тебе віддати. Інша хоч би вдячна була...
Бася тої ж миті розцілувала пана Заглобу в обидві щоки, а він був так цим зворушений, що сказав:
— Хоч який на старості літ теплий припічок милий, а люблячі серця миліші.
А потім замислено додав:
— Дивна річ: як я всеньке життя вас, жінок, любив, а спитай мене за що — не зможу відповісти. Скільки ж серед вас зрадливих, легковажних... От тільки безпомічні, як малі діти. Боронь Боже, у мене на очах котру скривдять, то аж серце від співчуття мов від короткого меча крається. Поцілуй же мене ще хоч раз, чи що!
Бася ладна була цілий світ розцілувати і тому негайно вволила бажання пана Заглоби, після чого вони поїхали далі у пречудовому настрої. Їхали дуже повільно, бо воли, що йшли ззаду, не встигали за вершниками, а залишати їх у лісі з невеликою жменькою людей було небезпечно.
Із наближенням до Ушиці місцевість ставала дедалі гористішою, пуща непролазнішою, а яри глибшими. Увесь час то вози ламалися, то коні басували, через що виникали тривалі затримки. Старий гостинець, яким колись їздили до Могилева, за двадцять років так заріс лісом, що від нього й слідів майже не лишилося, тому мусили триматися путівців, прокладених військами під час давніх і недавніх походів, хоч ці путівці часто-густо заводили вбік і завше були майже непрохідними. Не обійшлося і без пригоди.
У коня Мелеховича, котрий їхав на чолі липеків, на крутосхилі заплелися ноги, і він скотився на кам’янисте дно яру, покалічивши свого господаря — той так сильно забив маківку, що аж на певний час знепритомнів. Бася з паном Заглобою мерщій пересіли на запасних джанетів, а татарина молода пані комендантша звеліла покласти в колясу і везти обережно. І далі зупиняла караван біля кожного джерела й власноруч обмотувала постраждалому голову ганчірками, змоченими в холодній крижаній воді. Він доволі довго лежав із заплющеними очима, але згодом розтулив їх, а коли схилена над ним Бася запитала, як він почувається, замість відповіді схопив її руку і притиснув до своїх побілілих вуст.
